Сонце упало за обрії дня,
небо усіяли зорі...
ніч запрягає блідого коня –
місяць стає на дозорі.
Може, упали і ми із небес,
судячи, що́ ото сниться:
то летимо, то блукаємо десь
іноді з милою, інколи без
неї... журавки... синиці..
Та й наяву ми немов уві сні
чи у полоні ілюзій:
то запалає зоря у вікні,
то силуети її чарівні,
наче калина у лузі.
Небо показує птаху мою…
і не ворона, й не галка
каркають долю услід солов’ю,
а залітають у нішу свою
чайка... синиця... журавка...
………………………………
кращі часи забирає Морфей...
манить феєрій стихія
у вальпургієву казку ночей,
де іще сяють агати очей
і засинає... надія.
Лірично... 
