Ти кажеш, що я не пасую до цих стін.
Вони скривджені багатьма долями,
А мені ще б пожити вільною від чужих історій.
Вони не мають дверей та вікон,
А мені б побути нічиєю ще трішки.
Ти так близько, що повітря замало,
Так далеко, що світу забагато.
Забери мене у інший світ,
Туди, де навколо чарівний предковічний ліс,
Де старі оповідки й казки – правда,
Де реальність і вулиці міста такі далекі й безсилі над нами.
Ти думаєш, що я із містом різні.
Воно безжальне й суворе до новачків і добродушних,
А я давно пройшла його тернисту дорогу.
Воно приховує за вікнами шафи, а в них таємниці людей,
А в моїй одні лиш рани й болі.
Світ так близько, хоч руку простягай,
Так далеко, хоч шукай зорі на міському небі.
Забери мене чим подалі звідси,
Туди, де небо розфарбоване в надію,
Де душі начхати на кольори обличчя,
Де завжди перемагає добро.
Ти переконуєш, що я створена для твого світу.
Там добро грає справедливо,
А кожен лихий має причини.
Там легше пробачити,
А небо ближче, ніж здається.
Диво так близько, що очі сліпнуть,
Таке недосяжне, що надії бракує.
Забери мене якнайдалі з цього холодного міста.
Тут тяжко повірити в себе,
Тут бракує найменшого дива,
Тут легко згубити душу та совість.
У мене замало досвіду та віри,
Але ти маєш вічність в кишені.
Забери мене хоча б на сім хвилин...
