Тарас Шевченко в центрі міста
Сидить, як ввічливий глядач.
Лунає музика – не Ліста,
Народні виграє трубач.
Поет їх слухає уважно,
Зрить вічність крізь в'юнку юрму.
Гойдає стебла цвіт одважно,
Посаджений на честь йому.
Я їжджу на велосипеді
По площі, де сидить Тарас.
Крокують тротуаром леді
І кавалери раз-у-раз.
А я кружляю та кружляю,
Як ас, під носом Кобзаря.
Картину в думах уявляю,
Де вдвох у танці – він і я.
І тут, о, чудо незбагненне,
Тарас Шевченко сходить вниз.
Стрибає серце, як шалене,
Нутро горить, як в печі хмиз.
З велосипеда я злізаю,
Іду Шевченкові навстріч,
Без рушника і короваю,
Та очі, як вогні від свіч.
Бере Тарас мене до танцю
Під «Чорні очка, як терен».
Лице вкривається рум’янцем.
Пливу, мов річкою човен.
Вишукую слова в порталі.
Лиш хочу їх сказати, ах,
Тарас уже на п’єдесталі,
А я... – внизу, з кермом в руках.
Дякую. Сидить. Виправила.
