дорожній корок. година пік.
ревуть машини, мов Дніпро широкий!
ти собі йдеш, не кваплячись нікуди.
– куди це йдеш?
– та так, нікуди. погуляю.
навкруги – все дихає й цвіте,
адже весна: час жити й відмерзати.
прийшла у київ вона зненацька:
раптово стало все цвісти та виростати,
люди з переляку почали
в коханні одне одному палко зізнаватись.
вже й сонце з весною прийшло сюди:
почало п'ятиденну війну зі снігом. –
той пручався, опирався, не здавався,
лиш уночі щоночі було в них перемир'я.
що ж ти, дурний снігу, опираєшся?
на що ти, холоднющий, сподіваєшся?
ти розтанеш завтра, потечеш водою,
і друзями довіку будемо з тобою.
бо вода – питво для квітів,
для трави і для дерев.
будеш ти в зеленім листі
змістом їхнього життя.
пташки вже прилетіли з-за кордону,
як добре, що і в них безвізовий режим!
вже кожна ластівка вітає рідну стріху,
що аж собаки по землі качаються від сміху.
а що такого? ми були малими пташенятами,
коли нас мама вивела з гнізда
і копняками під зад літати вчила;
тепер ми повернулися, й радіємо, бо скоро
самі вже пташенят собі приведемо.
ти дивишся на це – і на душі весніє.
так сонячно, і весело, й барвисто!
На небі, й на землі, і в голові все чисто.
десь тут був сум, та звіявся за обрій
мов хмара. прощавай до самої зими!
