Пахучим нектаром вливаються квіти
В ранкову дзвінку прохолоду.
Голівки барвисті – лиш оку радіти –
Несуть неземну насолоду.
Природа – відкрита душа для людини,
Та хто це вже бачить сьогодні…
У тіло безжально вганяються клини
І блоки цементні, більш модні.
Столітні родини зникають із місць,
Як вежі з-під рук Копперфілда…
Сороки-міґрантки розтрублюють вість,
Вжик пил – у повітряних фільтрах.
Сполоханий зайчик, як свідок німий,
Шукає спокійного схрону.
Влітає на цвинтар смерек буревій,
Безжально шматуючи крону.
Дерева – то вої на схилах гірських,
Без них – ні води, ні землиці.
У гонках валютних і справах мирських
На піку – бездушні, безлиці.
Господня сльоза – діаманти роси –
В ній натяк небесного смутку…
Подалі ховаються всі від грози,
Забули свою незабудку.
20 серпня 2020
(с) Валентина Гуменюк
