Їм не властиві ні краса, ні просвітління:
Я їх повторюю на пам’ять в напівсні,
Вони – хвилини ті бездільного видіння,
Що всі перегорять в повільному вогні.
Але мені все дороге – туман появи ,
Зростання їх в тривозі смутку і тиші,
Без планів, йтиме їх сплетіння сполохами:
Моє страждання там і,захват мій вони.
Хто знає, скільки раз і без цього запою,
Страшної праці дим на кіпі аркушів,
Я духом пасти міг! Я був напоготові,
Серед нерівного я падав знову бою;
Але люблю вірші – ні, святіших почуттів:
Так мати любить хворих лиш дітей, без слів
Анненский Иннокентий (1855 - 1909)
Третий мучительный сонет
Строфы
