Блукає літо падолом зеленим.
Наледь отави вруняться увись.
А місяць лиш дивується із мене,
Що досі світ сприймаю, як колись.
Із співчуттям дивлюсь на сиві верби,
Що обступили зморщений ставок
Й, ховаючи на окоренках щерби,
Уп’ялися очима в острівок.
Там зовсім молодесенькі рокити
Ось-ось почнуть містичний хоровод,
Й у Всесвіті зірки покинуть скити,
Щоб на землі відчути смак пригод.
Зірок двох бачите — де сяйво ллється ?
То виринають, то пірнають знов.
Ставок розгладив зморшки. Ні, не сниться!
Он хлюпнулось ще кілька сторчголов.
Давно за північ. Закінчилось свято.
А де ж вінки?— дивується ставок.
Лоскоче спокій прибережна м’ята.
— Нема, — з нізвідки впав чийсь голосок.
Давно за північ. Закінчилось свято.
А де ж вінки?— дивується ставок.
Лоскоче спокій прибережна м’ята.
— Нема, — з нізвідки впав чийсь голосок.
Як гарно. образно. Валю.
Valentyna_S відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
мені подобається. пані Валентино, колоритна мова твору: "падолом", "наледь", "вруняться". "окоренки".
