Біліють ромашки у полі,
Освітлюють шлях на путі –
Комусь понашіптують долю,
Тендітні, манірні й міцні…
Та раптом, чомусь, закортіло,
В пелюстках кохання шукать,
Тому й не збагнув як боліло,
Коли їх почав відривать…
Ромашки тремтять не від вітру
Бо доля у них вже така,
Що часто спішать зворожити
В пелюсточках їх козака…
«Чи любить-не любить?»- даремно
Зривають отак пелюстки…
Чому ж не подумають чемно
Що їх позбавляють краси..?
Лежать пелюстки край дороги
Отам, де хтось так ворожив
Для чогось, заради розваги,
Ромашковий вік вкоротив…
Біліють ромашки у полі,
Так часто й у мене в душі –
Шукаю мелодію долі,
А мрії вплітають пісні…
Просила у Неба веселку,
Воно ж посилало дощі –
Ромашкові ткались узори
На тонкім душі полотні…
Немов пелюстками гадали,
В моїх почуттях на шматки,
До болю отак відривали
Й втоптали у бездну роки..
Хмаринковий сум мій у серці,
Бездонна в думках синева –
Ромашкову долю сприймаю,
Як завжди, мандрую одна…
3.07.2020
#поезія_Іванна_Осос
