Я бачу місто на картині.
У димці золоті хмарки
cховали у небесній сині
вулкан заснулий на віки.
На тому березі затоки
цілує сонячний захі̀д
палаци білі та високі,
що дивляться йому у слід.
Затихло все, лише від вітру
напнулись дзеркала̀ вітрил,
що нагодились за півсвіту
летіти помахами крил.
На цьому березі затоки
також палаци височать
з каміння зведені. Тут спокій,
на кладці – затишку печать.
Романська міцність та надійність
дарує спокій у житті…
Я покидаю свою дійсність
і там, де хвилі золоті,
сідаю на нагріті сходи
у невідомих ще краях.
На мандри ждатиму нагоди.
В червоно-чорному – це я.
