Зламані стебла роса не відновить,
В світі розтрощених мрій тиша знову,
Вкотре в жертовниках палять закони,
Й все, що заклав я собі за основу.
Часто так хочеться вже не писати,
Тільки рятують знов меседжі друзів
Ті, що запалюють світло в екрані,
Вирвавши розум з багнюки ілюзій.
Серце нема вже бажання відкрити,
Душу давно заховав в лабіринтах,
Вити ще рано, та час вже скулити,
Ось і шукаю свій спокій у римах.
Чи у садку, між зеленого гілля,
Серед блакитних голівок ірисів,
Там, де нанизую слів божевілля,
На гострі піки поламаних квітів.
В небі байдужі ворони літають,
В них із цим світом свої лиш стосунки,
Хоч нам здається вони нарікають
Теж на важке це життя й прорахунки…
Зламані стебла, шляхи в сухостої,
Квіти лиш там де проходить онука,
Спробую ще, може вимолю в долі
Стріли, любов й тятиву я для лука.
Щоб запустити кохання у небо,
В росяний сад вийти ранком знов босим…
Трохи шкода, бо ще мрія далеко,
Поруч лиш зламані стебла й покоси.
Молодець.
