Я не люблю, коли багато світла,
я не люблю, коли сама пітьма.
У рунах вже забутого письма
люблю, як напівтіні цього світу
історії нашіптують свої.
Вже назбиралося чимало їх.
***
Ось з них одна. Від стомленого міста
(думками та надіями людей)
далеко в лісі дощ рясний іде.
Стікає по листкам природа чиста,
під лапами затінених ялин
розлігся вовк, собі дрімає він.
Він снить химерний сон, що десь далеко,
де не відразу дерево знайдеш,
так само на бруківку дощ паде,
міське сміття змиває у колектор.
Розбризкуючи дзеркала калюж,
потік машин спішить у даль чимдуж.
Безхатьком зебриного переходу,
під лавкою, що встановив прогрес,
сховався від дощу бездомний пес.
Ображений на дощову погоду
він і собі звернувся калачем
і бачить сон навіяний дощем.
І сниться йому в лісі вовча зграя,
вони полюють разом на козу.
Захоплено летять через грозу
(пес уві сні азартно підвиває)
ось він уже за подих від кози…
та різко завищали тормози,
раптово сновидіння відлетіло.
Розбуджений з під лавки виліз пес.
На морді ледь помітний інтерес –
нажаль у місті це звичайне діло,
одна з аварій серед інших справ.
Цікаво, чи козу він наздогнав?
Дощити перестало до світання,
тож вовк прокинувся. Серед лісів
сьогодні вони зграєю вовків
почнуть своє чергове полювання.
«Дурне таке насниться ж далебі́» –
подумав вовк і в ліс густий побіг.
***
Таку, що трапилась про пса та вовка
історію, як пес у місті жив,
на волі вовк під захистом лісів,
розповіла дрімота і замовкла.
Чи то Евтерпа кинула з небес
продовження мультфільму «Жив був Пес»...
