| 
																								
												1 Пролог
Вже написав сонетів я чимало.
Мені б це у віночок заплести… 
У мене все часу̀ не вистачало, 
з Евтерпою до злагоди дійти 
не міг ніяк, відносилась недбало 
вона посеред буднів марноти
та на мольби мої відповідала, 
немов глузуючи із висоти.
Хоча безмовність – це душа речей,
служіння муз не терпить суєти.
Червона квітка впала на плече,
Вона і вибачалась і прощала. 
Почув я шепіт ангела згори: 
як мусиш говорити – говори.  
2 Дежавю
 
Вже написав сонетів я чимало, 
але в потоці стомлених людей 
мене раптове відчуття спіткало, 
я потім згадуватиму той день.
Був день, як день. Ніщо не віщувало 
у звичних буднях дивного ніде, 
та ніби скористався я порталом:
та сама мить, так само люд іде, 
та подумки чомусь мені здалося, 
ну ось таке раптове déjà vu,
що все найголовніше відбулося.
Я впевнений, навіть ім'я назву,
з ким далі по життю мені іти.
Мені б це у віночок заплести.
3 Гра в сніжки
 
Мені б це у віночок заплести –
пух легкий, що посипався під ранок,
і далі ще не перестав іти 
цей сніг (це добре), вогкий (це погано). 
Ми місимо його – і я і ти –
похмурий я, весела ти, кохана. 
Летить до мене кулька чистоти –
сніжок, його ти кинула неждано.
За гріх навіяної самоти,
мов ангел, ти караєш бездоганно. 
В житті у нас по всякому бувало.
Вклоняюся тобі за цей урок.
У відповідь зліпити свій сніжок,
у мене все часу̀ не вистачало. 
4 Море
 
У мене все часу̀ не вистачало. 
Дивився я на море біля шхер. 
Як у печери море запливало, 
а потім випливало із печер.
А то, було, що лагідне тепер 
воно маленьку мушлю колихало.
Здавалося, що цілий світ завмер 
у спокої, та їй цього замало.
Кому набрид щоденний шум і гам,
вам, хто в роботі притомився зором,
сам Бог велів навідатись сюди.
Безмежне море спокій дасть очам.
Під музику, що напливає морем,
з Евтерпою б до злагоди дійти…
5 Концерт для фортепіано
 
З Евтерпою до злагоди дійти 
не міг ніяк про таємничо звиті 
в гаю оман, у місячному світлі 
кленові дрібно списані листи.
В них образи продовжують цвісти 
у павутину місяця повиті.
Менади линуть в них у верховітті 
і десять їх на клавішах метких.
Смарагдами зап’ястя наздогнала,
краса дівоча чистої води,
на чорне з білого перелітала.
Долоні легкі, наче опахала,
лишали на серцях людських сліди – 
не міг до них відноситись недбало.
6 Вірші
 
Не міг до них відноситись недбало,
я їх повторюав у напівсні.
Лише для них уваги вистачало – 
рядкам перегорілим у вогні.
Так радісно з туману виявляло 
натхнення їх появу в тишині 
і серце рими з радістю вітало.
Ця мука й захват дорогі мені.
Хто знає, як з тижневого запою,
немов поранений посеред бою,
я розкидав розірвані листки.
Та вірші я люблю, любов зростає:
так матір хворих діток обіймає,
сама, по серед буднів марнотѝ. 
7 Комета
 
Сама, по серед буднів марнотѝ, 
крізь вищі сфери мерехтливий жар,
грядучих бур досягнення мети, 
зловісного неспокою пульсар 
в собі несе. Нехай тремтять світи, 
в ній бачать меч грядучих людству кар.
Від краю світової мерзлоти 
вона летить до сонця, як Ікар
у всій своїй красі … і вже – немає:
парабола від сонця повертає
у холод, у ніщо, у вічну тьму.
Такий закон, скоряючись йому – 
«До зустрічі» – вона мене вітала
та на думки мої відповідала.
8 Лезо Оккама
 
Так на думки мої відповідала: 
«Я лезом Оккама січу життя. 
Сердечну складність ним повідрізала, 
і зорепад, і бід передчуття.
Каменепад гравітаційна стала
вдягає у красиві поняття́. 
Відрізую повільно під лекало
кохання зраджене, без каяття.
Та бачу, знову хвостик відростає
у господині мідної гори –
моя, чомусь, надія не вмирає…
	
О, серце, дотерпи ще до пори,
допоки на життя поглянеш ти,
немов глузуючи, і з висоти». 
9 Тінь
 
Немов глузуючи із висоти 
дивлюсь: тінь стелиться, повзе неначе.
Під сонцем легко їй мене знайти:
глуха все чує, без очей все баче, 
Та й сам я тінь призначений повзти, 
хмаринкою стривожено маячу.
Іду за тим, кому мене вести,
сам по собі нічого я не значу.
Чи тінь я ангела, котрий над нами – 
тінь деміурга і його світами,
безмовно йде й від нього не втече? 
І, може, хтось моєї тіні тінню, 
також у сумнівах під височінню, 
хоча Безмовність – це душа речей?
10 Ноктюрн
 
Хоча Безмовність – це душа речей, 
споконвіків – священна таємниця –
вона від нас у тінь біжить з очей, 
пасує їй вечірня багряниця. 
Від неї спека денна не пече.
Вночі для нас вона бальзамом сниться.  
Нічна Безмовність – це душа речей, 
споконвіків – священна таємниця.
Їй місце, де в гаю струмок тече
і в ньому стежка місячна сріблиться,
чи у косі, що впавши на плече, 
чекає рук моїх, щоб розплестися.
Безмовності мовчання освяти – 
служіння муз не терпить суєти.
11 Служіння Муз
 
Служіння муз не терпить суєти, 
воно, як дощ, що на часи в You Tube
захоплює і ти уже не ти 
і релаксуєш під гіпнозні хлюпи, 
що краплями спадають з висоти.
Коштовнішої ласки не знайти, 
коли до вух шепочуть тихо губи:
служіння муз не терпить суєти.
У снах ти наяву, тому тремти 
в чеканні рим, які, немов сукуби, 
зваблѝво виринають з темноти 
і заставляють серце бити в груди.
Завмерло все, рікою мить стече,
червона квітка впала на плече.
12 Ліліт
 
Червона квітка впала на плече.
Ліліт. Чаклунка. Жінка вічно мила.
Вогонь її волосся – обпече, 
немов з вулкану магми ніжна хвиля.
Світ постарів, красуня залишила  
свій образ юним. Поглядом очей 
її жіночості магічна сила 
захоплює і жоден не втече.
Ця жінка – дана людям, як принада. 
І кожного хто потрапляв до са̀ду 
вона зацілувавши у саду̀, 
криваво мака квіткою вінчала.
Являючись на горе та біду,
вона і вибачалась і прощала.
13 Надщерблений
 
Вона і вибачалась і прощала,
зима вночі – так лагідно-гірка… 
Дзвіниця благовістом пролунала –
у хвилях, мов у спогадах ріка.
І ватра яскравіше запалала, 
впізнаючѝ старого вояка.
Він розповів: «Коли душа співала, 
коли міцню ще була рука
я слухав дзвін, але не стало мрій 
в боях надщербленій душі моїй.
Не відкликався переможним дзвонам
я зранений на мертвих тіл горі.
Церковним не підлеглий вже канонам
почув я шепіт ангела вгорі.
14 Норманському формату
 
Почув я шепіт ангела згори:
 «Мир тобі Земле, мир вам, люди добрі 
і злим бажаю доброї пори,
мир вам, засліплені, в бою хоробрі,
мир вам, в котрих в серцях вогонь горить.
Для неба всі однакові у горі, 
не вам судить і ближнього корить.
Миріться люди, мир вам, люди добрі.
Усі ми – душі, винні і невинні.
Я славлю день у сонячнім промінні,
як славлю я вночі зірки вгорі.
Вже час настав для грішної юдолі
і навіть, якщо поряд душі кволі,
як мусиш говорити – говори.»
15 Епілог
 
«Як мусиш говорити – говори» –
дозволила поблажливо Евтерпа. 
Сів за вінок вечірньої пори,
до ранку закінчи́в. Рука затерпла.
І сили вже не ті і вже старий, 
та зігрівала руку думка тепла:
читач цього погляне догори 
і Музі до вподоби стане жертва,
що сплетена у тиху ніч весня̀ну,
під шепіт трав, під лопотіння листя.
В лісах, в садах, в полях, в річках, в теплицях 
вінок сплітав, як час йому настанув.
На клумбі безліч квіт повиростало,
вже написав сонетів я чимало.
 																											
														ID: 
															878000
														
														 
														
														
														ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Поема ТЕМАТИКА: Філософська лірика 																												дата надходження: 31.05.2020 06:23:30														 
														© дата внесення змiн: 31.05.2020 09:58:50														 
																													автор: Анатолій Костенюк
																											 
																										
																										
																								
												
												
													 Вкажіть причину вашої скарги
													
												
												
												
												
																							 |