« …00.33. Що робиш?
00.37 Дивлюсь кіно. А ти?
00.38. А я – нічого…»
Ні, я – нічого… Бо, знаєш - великий нероба,
Просто лежу і дивлюсь на побілену стелю.
Тіні вигадливі… онде сховавсь клоун Боба
(от же ж огидне ім’я), он – караван в пустелі
Збились у купу в кутку якісь букви та цифри,
Може, чиїсь імена та народження дати…
Мозок малює і вже за секунду все витре,
Може, й візьметься на нову усе залатати
Латка за латкою, безліч таких анімацій –
Хмари, закохані, крила, комедії, драми…
Мозок старається, тільки не чує овацій,
Серцю байдужі його аніме-голограми
- Нумо ж, радій! Оціни мої ігрища вповні!
Скільки в них пристрасті, спраги і, скільки алюзій!
Нумо, не змушуй шакалом завити на повню,
Думкою линь по росі у весняному лузі!
- Змовкни, дурненький… шукаєш для себе комфорту?
В усмішку губи розтягуєш, сиплеш дурманом…
Ой… Та, мабуть, не здолати серцевого «форте»
Хоч і рясним, та, на диво, безсилим «піано»…
змагатися з думками завжди важко. вони можуть завести у непрохідні нетрі, з яких не виберешся по-тихому. гарний твір. схожий на картину сюр. мені здалося, чи в останній строфі пропустив частку «не»?
Вдячний, що зворушились, Чайко
P.S. Знаєте, з якогось там далекого пра-пра-пра-прадіда в нашого роду прізвисько вуличне було - "Чайки", то ми з Вами, ніби, як рідня
"Чайка" - це перший дитячий оздоровчий табір, у якому я працювала 7 років. А "Біле озеро"- другий, у якому теж уже 7 років, от дві половинки мого серця і склалися в Білоозерянську Чайку. Ось така історія...
зворушливо - про динаміку життя 
