Навколо безпросвітна порожнеча.
Безмежна пустка. Несвіт. Небуття.
А отже, звідси неможлива втеча
і тут навряд народиться життя.
Свідомість не обтяжена думками —
для цього вкрай одноманітне тло.
Здається, це тягнулося роками,
хоча й років тоді ще не було.
Минула вічність. Може, навіть більше.
Та все таке ж оточення моє.
Аж раптом щось змінилось, стало іншим,
дозріло усвідомленням: Я є.
Однак цього для радості замало.
Три вічності й дві миті... Сам. Один.
Безмовна пустота — занадто стало
для того, хто постійно прагне змін.
І я понісся із ніде в нікуди,
шукаючи притулку хоч на мить.
Та марно все. Ще не родились люди,
і не було де погляд зупинить.
Назовні темнота, нема нічого,
отож єдиний шлях від самоти —
зануритись углиб себе самого,
щоб там хоча б що-небудь віднайти.
У споконвічній темряві жорстокій,
у майже недосяжній глибині,
як я — несамовито одинокий,
яскравий вогник сяє в далині.
Я ринувся, скорочуючи відстань.
Негадано відкрилося мені:
він не мета, а джерело і пристань —
жаріє суть моя у тім вогні.
З наближенням він збільшився помітно:
із іскри в кулю, й далі аж за пруг,
допоки золоте, яскраве світло
не сповнило собою все навкруг.
Нарешті вдома. Там, де й мав я бути.
У мить здійнявся настрій до вершин.
І залунала музика ледь чутно,
озвучуючи прагнення душі.
Я заспівав, піддавшись мимоволі
чарівності чітких, добірних рим,
про пошуки, самотність і про долю...
Співав про все, вистукуючи ритм.
Раз по раз піднімав правицю-молот
та знову відправляв її в політ...
І розліталось полум'я довкола,
у всі боки, утворюючи Світ.
