(З нової книжки для дітей "Пташине царство" (ілюстрації внучки Анастасії Панченко). В кожній казці зустрічаються прислів"я та приказки - народна мудрість України.)
Гордійко, так звали звірята і пташенята сіренького горобчика, сидів на голій гілочці кизилу і спостерігав за метушнею знайомого їжачка Колюні. Той крутився на місці, сіпався з одного боку в інший – загалом вів себе не зовсім адекватно, як на погляд Гордійка. Земля після недавнього листόпаду в саду була встелена пухким строкатим килимом. На колючки їжачок нанизав уже чимало жовто-червоного падолисту та наплутав сухої трави. Згори горобчикові здавалося, що приятель маскується під осіннє довкілля. «Але ж для чого такий шум здіймати?» – не розумів Миколчиного замислу Гордійко. Якщо вже вирішив заховатися від когось, то робити це нишком потрібно.
- Гей, Миколко-наколко! Ти що – сам з собою в жмурки граєшся? – подражнив горобчик Їжачка.
- Та не до ігрищ мені, Гордійку-злодійку, – їжачок у відповідь теж уколов крилатого приятеля образливим слівцем, щоб той не мав звички обзиватися. – Не чіпай мене, самому ж потім краще буде. Чи то якась хвороба напала… Вже який день рот не закривається – позіхаю та позіхаю. Немов повітря не вистачає мені… І спати весь час хочеться…
Їжачок ледве-ледве промовляв слова.
- Ой, Колюню, то це щось серйозне у тебе! А що, як заразне? Мені таку інфекцію підхопити не хочеться. Ти вибач, друзяко, але я з тобою гратися не буду.
Їжачкові прикро було чути таке від приятеля, але й ображатися не гоже. У Гордійка багато братиків та сестричок, ще розхворіються всі і нікому буде цвірінькати в саду. І нехай горобці колискових співати не вміють, їхній спів не заколисує, але й коломийки Колюня любить слухати.
Їжачок помітив, що на тому місці, де він крутився та вовтузився, виросла чимала купа листя. Озирнувшись навкруги – чи не бачить хтось, він встромив свого носика в купину і відчув, що там набагато тепліше ніж у саду, вітру немає та й запах соковитіший.
Їжачок засунув у листя голівку, потім плечі, а потім і зовсім заховався з усіма чотирма ніжками. «Похворію тут…» – вирішив Колюня і відразу ж заснув.
Гордійко проґавив ту мить і не міг второпати, куди це зник їжачок. Йому дуже хотілося кинутись на розшуки Колюні, але боявся потрапити в обійми невідомої бацили. Покрутив голівкою на всі боки і голосно цвірінькнув у простір:
- Нехай тебе лиска-Лариска шукає, а я не буду!
Але відповіді горобчик так і не дочекався.
Наступного ранку він знову прилетів та всівся на кущ кизилу, але їжачка ніде не було видно. І в обідню пору не застав його у саду. «Напевне якась біда трапилася…» – розхвилювався Гордійко.
Через кілька днів у сад вийшов господар з граблями і заходився загрібати опале листя. Під кущем кизилу він полишив роботу, нахилився над купинкою і почав її уважно розглядати. Гордійкові, який сидів високо на яблуні, стало цікаво, що ж там такого знайшов дядько Максим. Він спурхнув з гілки, сів на безпечній від граблів відстані і побачив, що з-під листя виглядає колючий клубок. Гордійко відразу впізнав свого приятеля. А господар набрав цілий оберемок листя і для чогось насипав зверху на Колюню.
- Ну все… прощавай Миколко-наколко…
Гордійко крізь сльози цвірінькнув їжачкові прощальні слова і шугнув подалі від того страшного місця.
Заплаканого і засмученого побачила його мама-горобчиха, а дізнавшись про причину суму свого синочка, посміхнулася і заспокоїла малого:
- Не панікуй! Живий-здоровий твій Колюня, та ще й спить міцненько. Їжаки впадають у сплячку на зиму. І твоєму приятелю прийшла пора спати. Природу не перехитриш. «Як сніг упаде, то пастух пропаде, а як розтане, пастух устане». Хоча до пастухів Миколка відношення не має, але це прислів’я і його стосується. От ти будеш взимку ховатися в стріху від вітру та морозу, а їжачок навіть і не знає, що таке зима.
Поки не випав сніг, Гордійко щодня навідувався до кизилового куща, та підкидав на Миколчину схованку кілька листочків, щоб йому було тепліше пережити зимові місяці.
А коли почалися снігопади, то купина перетворилася на кучугуру, і вже ніяка лиска-Лариска не змогла б знайти їжачка. Гордійко час від часу прилітав до сплячого Колюні, але лисячих слідів біля його схованки ні разу не бачив.
На зміну зимі прийшла весна, сніг розтанув, і горобчик своїми веселими коломийками розбудив від сну їжачка. Той потягнувся всім своїм колючим тілом, глибоко вдихнув весняного повітря, відкрив очі і вгледів на гілці Гордійка:
- То ти ще тут? Дякую, вірний мій друже, що не залишив мене, доки я боровся з тією страшною хворобою та лежав без пам’яті! Правду кажуть: «Друг пізнається у біді».
Гордійко подивився на Колюню, як на малу нерозумну дитину, і радісно зацвірінчав. Він-то вже знав, що це була не страшна хвороба, а солодкий сон. Але слова приятеля дуже зігріли йому душу, бо всім відомо, що «Від доброго слова і лід розмерзає».
цікавенько 
