Примарну хмаринку розвіяло хвилею спомину,
І тепло, так тепло відразу в душі знов зажевріло...
Та знову, сполохана, тиснулась в полум'я комину,
Згортаючи страхом та відчаєм ковдру із темряви.
Ти знову шукала свої неприховані сторони -
Не знала, що я був завжди лиш тобою просочений.
Боялась навіть відійти, розділивши нас порівну -
Вважала кохання на відстані злочином, збоченням...
Заснула... хмаринку розвіяло хвилею спомину,
І знову в душі запалало, мов сонечко істинне.
Кохання - воно ж, ніби промінь, влітає в віконечко,
Навіть коли світ розділяє нас шибкою відстаней.
