Бездонна спрага замордовує мене!
Щось безкінечне владне наді мною…
Не як тяжіння, що подолане, – земне,
А щось зіставне з чорною дірою.
Вже не приваблює земного неба вись,
За нею є ще досі невідоме…
І скільки б не просив себе зректись –
Та ні, не можу – я уже не вдома.
Земля – колиска, кокон, перший файл,
Колись зістариться, як магнітокасета,
Хоч є й на ній небачене – нехай!
В коханні має бути трішечки секрету.
Витаю безвісти всередині себе́,
Перед очима пелена, як саван, біла…
Воно однаково – що вгору, до небес,
Що вниз, до дна, у власне спрагле тіло…
**
Цікава ситуація, Сергію! Можже, краще б на сушу... Поки не потонув у тому бездонні, ккозаче?! 
