Після переїзду в Вінницю я зіткнувся з одним явищем, яке не одразу збагнув і не міг собі пояснити. У Вінниці мене багато-хто почали сприймати як єврея. Хтось про це запитував прямо у вічі, а хтось шептався за спиною. Для мене це було не очікувано і вперше в житті. Ніхто мене раніше ні вдома, ні на Тернопільському комбайновому заводі, ні в армії, ні в інституті, так не сприймав.
Пам’ятаю, що я з євреями вперше пересікся в армії, служили разом. Я їх і досі пам’ятаю всіх поіменно, це Гольдін Леонід з Києва, Михайло Бродський з Пітера, Гріша Ісмаїлов з Ташкента, цей взагалі рисами обличчя нагадував узбека. А ще був Соколов Олександр з Мурманська і мені якось не вкладалося в голові, що людина з таким майже героїчним і звучним прізвищем може бути єврейської крові. У кожного свій характер, та стосунки були цілком нормальними і нічого поганого про них сказати не можу. Ще в окремому радіотехнічному центрі, де я проходив службу начальником штабу був майор Ейленкріг. Та мене ніхто в армії за єврея не сприймав. До речі і в інституті теж, в якому я знав лише одного єврея – Петя Розенцвай.
Переїхавши в Вінницю я жив з батьками дружини в їх приватному будинку на масиві приватного сектору, так званій Кореї. Десь через тиждень, йдучи до автобусної зупинки я почав розрізняти обличчя, які зустрічалися кожен ранок і почав вітатися з ними. Я розумів, що це сусіди, а з сусідами прийнято вітатися, так мене виховували. В наступні дні і вони вже теж мене почали вітати отим «здрастьє».
Я не знаю чому, але оте «зрастьє» бісить і досі. Невже важко сказати нормально, – доброго ранку, чи добрий день!
Ні! Натомість тобі кидають оте «здрастьє». У мене воно асоціюється з докором чи незадоволенням, – «здрастьє», як ніби явився! Чи – прийшов, чи ще гірше – вкакався.
Якби там не було, почав вітатися з одним чоловіком кожного ранку, а згодом він до мене і заговорив. Йдучи одного разу до зупинки автобуса, він навмисне зупинився,очікуючи мене. Я підійшов, привіталися. І тут він почав мене розпитувати російською, – ви напевно Степана зять, що я йому і підтвердив.
– А як вас звати, продовжив розпитувати.
– Мирослав, – відповів я.
– А звідки ви приїхали?
– З Тернополя, – відповів я не вдаючись в деталі.
– А де ви працюєте?
– В об’єднанні «Вінницяплодоовочгосп», – відповідаю українською на його російську.
– А ким ви там працюєте?
– Заступником головного бухгалтера.
– А хто ви будете за національність? – Не очікувано запитує він.
– Українець, як хто, – відповідаю йому, хоч і трохи спантеличений цим питанням.
І тут з його вуст лунає фраза, яка все поставила на свої місця і розкрила причину його цікавості, та те, за кого він мене сприйняв, – Прравильно, прравильно, нам євреям так важко жити!
Вже потім я збагнув, що жителі Вінниці, живучи довший час поруч з єврейською спільнотою, навчилися по незначних ознаках ідентифікувати осіб єврейської національності. І так само євреї теж навчилися визначати та розрізняти своїх та чужих. Це не було дискримінацією, це просто була ідентифікація того з ким маєш справу і що визначало тип поведінки. А в мене, до речі, буква «р» звучала ледь м’якше чим потрібно. В інших регіонах на це навіть не звертали уваги, а у Вінниці це одразу викликало питання. Та коли звучало моє ім’я – Мирослав, це давало змогу розсіяти сумнів. Адже погодьтесь, що єврей з ім’ям Мирослав – звучить якось дивно. Та і я євреїв, які б були носіями цього імені, особисто не зустрічав.
І якщо раніше я не дуже любив своє ім’я, адже в дитинстві коли друзі вихвалялися, що коли вони виростуть , то їх будуть називати дядя Міша, Вітя, Коля, а я такої інтерпретації сказати не міг. А ще зменшувально-лагідне моє ім’я звучало як Миросько, Мирось. Хіба це могло подобатись хлопчиську?
Та зовсім іншими барвами заграло моє ім’я після переїзду до Вінниці і я вперше подумки подякував батькам за ім’я Мирослав, адже інші імена і близько не стояли по інформаційності та ідентифікації власника.
Я коли збагнув це все, то не став робити трагедії, а навпаки інколи підігрував тим, хто сприймав мене за єврея, а деколи і сам розігрував своїх колег по телефону, навчившись копіювати розмовну манеру та старанно картавлячи. Сьогодні таких називають пранкерами. А тоді це були просто дружні розіграші, правда інколи досить жорсткі.
Про одну таку ситуацію, що врізалася в пам'ять і хочу розповісти. Якось я повертався з відрядження з Києва, а з Києва в восьмидесяті роки всі поверталися навантажені ковбасними виробами і м’ясом. Цього разу я ще чомусь прихопив пляшку горілки. Мабуть було провидіння.
Моїм сусідом в купе плацкартного вагону був чоловік, років за п’ятдесят. Виявилось, що ми обидва виходимо в Вінниці. Дорога довга, познайомились. Тиснучи мою руку він назвався повним ім’ям та прізвище. Вже не пам’ятаю його імені, а прізвище збереглося в пам’яті – Абарбарчук. І на це була причина!
Як тільки він назвав своє прізвище, я одразу згадав, що наша дільнична лікарка теж носить прізвище Абарбарчук. Прикинувши його вік, і зваживши на досить рідкісне прізвище я для себе зробив висновок, що моя дільнична може бути його дружиною. Тож не проводячи ніякого додаткового зондування, я одразу заявив йому, що в нього чудова дружина – Софа Львовна.
Все ж таки мені здається, що його звали Борис. Тож почувши про Софу, Борис спочатку був ошелешений, та коли я почав розхвалювати який вона чудовий лікар і що вона саме мій дільничний лікар, то заспокоївся. З нагоди такого знайомства гріх було не дістати пляшку. А вже за чаркуванням пішла зовсім інша, довірлива розмова. Зважаючи на різницю в віці я вів себе тактовно, інколи вставляючи в розмову якісь єврейські слова чи інтонації.
Проговоривши багато тем, як раптом мій попутчик перейшов на іврит, з цікавістю очікуючи на мою реакцію. Я одразу збагнув, що він мене приймає за одноплемінника, але має певні сумніви. Та моя реакція була блискавичною на що я йому відповів, – вибачте, та я нашу рідну мову не знаю...
– Як так? – здивовано запитав він, – Яка причина?
Прийшлося швидко знайти пояснення такої ситуації і воно мало бути правдоподібним. З фантазією в мене ніколи проблем не було, тож я почав йому розповідати своє логічне пояснення, на ходу складаючи пазли нехитрого життєвого сюжету.
– Мій батько, – почав я придумувати та викладати нехитру історію, – Одружився на українці, та його батькам не сподобався його вибір і вони не схвалювали його поступок. Ось звідси і історія мого імені. Та сталося так, що він трагічно загинув в аварії. Після цього родичі з його боку від мене відмовилися зовсім , бо не злюбили мою маму. А мама вчила мене тому, що знала – української. Звідки ж вона могла знати іврит. Ось через це його не знаю і я.
Чи це його і справді так зачепила моя, з чистого аркушу придумана історія, чи це трохи вплинула горілка, та чоловік розчулився до сліз. Він довго стискав мою руку і обнімав мене за плечі, що мені аж стало незручно за свою брехню. Потім він мені продиктував свій номер телефону та пару адрес у Вінниці, де за його словами мене приймуть як рідного, нададуть необхідну підтримку, в тому числі і допомогу у вивчені івриту.
Вже потім я ще довго розумував над словами мого співрозмовника і над тим як ця нація старається згуртуватися та надати допомогу і зберегти в своїй орбіті кожного. Мабуть це те, чого так бракує нам, українцям. Якщо єврей досягав якогось високого положення то він одразу підтягав до свого оточення одноплемінників
і їхній згуртованості можна тільки позаздрити. Вони ніколи свого не обізвуть дурнем чи ідіотом, навіть якщо дійсно він таким і є.
Та мене завжди цікавило питання – де їх Батьківщина? Там де вони народилися, чи земля обітована? І це питання породжує ще більше запитань…
10. 02. 2020 р. м. Вінниця
ID:
864366
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 10.02.2020 15:06:42
© дата внесення змiн: 16.12.2021 08:38:27
автор: Мирослав Вересюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
Ми, виявляється по одних стежках ходили! Колоритне містечко. Я потихеньку втілюю свій задум - занотувати цікаві історії з прожитого... 
Дасть Бог дожити до цього часу.... Готуйся до штрафних санкцій в разі нездійснення пророцтва! 
