Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Самослав Желіба-Осмомисл: ШИЗОТИПОВА СПОВІДЬ СЕРГІЯ В. БЬОЦІЯ (ІІ) - ВІРШ


Самослав Желіба-Осмомисл: ШИЗОТИПОВА СПОВІДЬ СЕРГІЯ В. БЬОЦІЯ (ІІ) - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 7

Пошук


Перевірка розміру




ШИЗОТИПОВА СПОВІДЬ СЕРГІЯ В. БЬОЦІЯ (ІІ)

52. поведи мене … зеленоока ніч нехаj підхоплäть стежки сивими гілками ці пурпурові блиск і цеj шоўковиj танець поведи мене … зеленоока ніч поведи мене 53. Моєю черговою класною керівницею стала Юлія В-на, добра, розумна і смиренна жінка. Про неї у мене лишилися світлі спогади. І клас був загалом набагато кращий. Звісно ж, конфліктів, особливо на початку, уникнути було неможливо: мій спокій постійно порушували, підбурюючи мене тим самим до агресивних дій. Та звірячого знущання більше не було, і це головне. На першому ж суботнику однокласник Сашко почав задиратися – я кинув йому у голову граблі й він перестав. Через тиждень на фізкультурі поліз Ілля – ми трохи побилися, після чого все стало знов порівняно спокійно. Юлія В-на за дивним збігом обставин була учителькою зарубіжної літератури та російської мови, предметів, які я «любив», тому ми з нею швидко порозумілися. Вона спершу важко вірила в те, що я у свої дванадцять прочитав так багато книг, серед яких навіть недитячий «Доріан Грей», та після кількох самостійних робіт і приватних розмов не могла у цьому сумніватися. Першим моїм досягненням у новій школі було здобуття звання «читача року». Десь грамота лишилася. Про мене пішли чутки як про не по роках розумного хлопця, але украй дивакуватого, відлюдькуватого, душевно-хворого. Я щодня мився, бо боявся бруду, а ось за зовнішнім виглядом не слідкував зовсім, чисто випадково поєднував непоєднуване. 54. Зазвичай, я утримуюся від суджень відносно неочевидних речей. Але про християнського бога (не плутати із богом взагалі) та монади чітко кажу, що їх немає. Чому так? Невже я відхиляюся від своїх філософських принципів? Не зовсім так. Справа ось у чому. У випадку із субстанційними діячами, чи монада-ми, я знаю ім’я конкретної людини, яка їх вигадала від нічого робити, – Готфрід Вільгельм Ляйбніц; щодо християнського бога, то мені завдяки розумним книжкам – «Походження християнства» Кауцького, «Оповіді євангелістів» Косідовського, «Життя Ісуса» Ренана та ін. – відомо коли і за яких обставин, на базі чого він виник, відомі мені також і незліченні хиби «святої» писанини. Це звичайні безглузді вигадки, а не тверезі догматичні припущення, як, наприклад, саморухлива матерія, тому я дозволяю собі їх рішуче відкидати. У мене таке, сподіваюся, переконливе, пояснення моїх дій. 55. Якось раз я випадково побачив уривок з якогось фільму, де полонений язичниками християнин, аби врятувати своє життя, зрікався Отця, Сина та Святого Духа. Мене вразив цей епізод, вразив аж настільки, що у мені щось зламалося, я внутрішньо запротестував. Подумки почав повторювати вчинок того християнина. Я усвідомлював, що роблю це добровільно, але робив це на зло собі раз-у-раз. Мене це сильно бісило, навіть травмувало, бо мої батьки, най би якими поганими християнами вони не були, вбивали мені у голову православну галі-матью, розбавлену різними єресями, з малолітства. Самокаторга тривала дуже довго, близько п’яти років, і завершилася тільки після того, як я уперше звернувся по допомогу до лікаря. Щоправда відлуння її інколи мучать мене і сьогодні. Жах! Нікому не побажаю пережити цього. Та був і великий плюс: я почав серйозно замислюватися над тими речами, які обходив увагою раніше, став справжнім молодим самобутнім мислителем. 56. – Тоді вона спитала: Чи думаєш ти, що цей світ рухають позбавлені сенсу та випадкові причини, чи він підкоряється розумному управлінню? – Ніколи не припускав я думки, – відповів я, – що організоване у такому порядку творіння може рухати сліпий випадок. Навпаки, я знаю, що творець керує своїм творінням [6, с. 202>. – уривок із золотої книги Боеція. Для нього організованість світу є доказом його сотвореності, доказом буття божого. Точка зору залізна у чомусь. Інші кажуть, що світ просто не може бути неорганізованим, бо це спосіб його буття – згідно з цим, будь-який уявний світ – організований. Твердження рівносильні. Є й альтернативна точка зору – не знаю, скільки у неї може бути прихильників, – що світ насправді не організований, а хаотичний. Справді, далі свого носа я не бачу, тому світ може бути хаотичним, і тоді слова Боеція та його супротивників втрачають вагу самі по собі. 57. Утримуватися, по-моєму, треба не від усіх суджень, а лише від тих, які не мають ніякого значення для життя. Це зовсім не значить, що я заперечую науку та обмежую людину її хатою, зовсім ні. Утвердження життя як головного, беззаперечного принципу підбурює нас вивчати реальний (себто такий, який ми сприймаємо) світ. Ми, рятуючи своє життя від катастроф на Землі, полетимо на далекі планети; рятуючи своє життя від ВІЛу, ми винайдемо ліки від нього; задля життя ми розвиватимемо економіку й мистецтво, шукатимемо ідеальний політичний устрій тощо. Скептицизм – це не язва на тілі людства, не параліч, не прояв виродження філософії, як казали про нього у радянські часи [13, с. 466-467>: він плідний або, принаймні, сам по собі не шкідливий. 58. Прийшов час обирати собі об’єкт захоплення – як мені здавалося, так робили інші – і я обрав трохи старшу за себе дівчинку Інну О., тиху та спокійну, чимось схожу на мене самого. Ні про яке плотське кохання тут не могло йтися, просто я по мірі можливостей імітував нормальну людську поведінку, щоб не привертати зайвої уваги. Діяв по книжках доби Романтизму: завжди був десь поряд, писав чуйні листи (можна уявити собі реакцію дівчини, якій на адресу почали приходити листи від малознайомої людини), захищав честь і т.ін. Справа не вінчалася успіхом. Дівчинка злякалася, почала уникати мене, а потім іще й сталося так, що вона змінила країну проживання. Ось і вся історія. Все закінчилося навіть швидше, ніж почалося. Тут, мабуть, щось про любов треба сказати. Ох, яка тема! Чи може розмірковувати про кохання той, хто не зіштовхувався з ним сам? Я спробую: спершу визначу чи існує любов взагалі, а після, якщо існує, щось скажу про неї, виходячи із логіки та необробленої, неупередженої науки. Отож. Не знайти двох думкарів з однаковими поглядами на природу кохання – Соловйов думав, це щось високе і воно покликане породити безсмертну істоту [24>, Шопенгауер його зводив до волі до життя [28>, Вайнінгер казав, що це підсвідоме бажання чоловіка подарувати жінці душу (жінка буцімто кохати не може) [8>, Василєв у його поясненні спирався на діамат [7> і т.д., – але усі вони описували його симптоми майже однаково: тремтіння тіла, «метелики» у животі, періодична схильність до ідеалізації об’єкта кохання, а значить, воно-таки існує. Існування любові можна вважати доведеним, най я сам її й не відчував; значно доведенішим за буття боже. 59. Природничі науки підказують, що тваринний світ ієрархічний: він подібний до піраміди, а на вершині цієї піраміди стоїть людина. Із цього робиться наступний висновок: кохання теж ієрархічне, тобто воно не однакове у істот з різних рівнів піраміди, але прослідковується спадковість і певна еволюція; до того ж, у людині кохання має бути виражене найширше з усіх земних живих організмів. Найнижчі істоти, вочевидь, не наділені навіть інстинктом про-довження роду, бо вони діляться навпіл, брунькуються тощо – розмножуватися їх підбурює сам закон життя. Виходить, у основі кохання лежить життя, визнане мною за головний принцип. Тварини наступного рівня вимушені задля розмноження вступати у взаємодію із собі подібними, але розділення на статі ще немає – тут можна казати про якийсь інстинкт продовження роду, про миттєве нетривале осліплення свідомості – якщо про таку взагалі можна говорити – істоти. Але в основі усе той самий закон життя, він тільки став на вищий ступінь, збагатився, переріс себе так би мовити. 60. У нижчих самітницьких тварин, поділених по статевій ознаці (маються на увазі більшість комах і риб, рептилії), спостерігається таке явище як загравання. Ядро – усе той же закон життя та засліплюючий нетривалий інстинкт, але є тепер і певні ознаки соціальності. Тільки ознаки, оскілки самка богомола, наприклад, пожирає самця після парування і може пожерти власних дітей, якщо вони не встигнуть втекти після появи на світ. Загалом, подібні тварини не піклуються про потомство. Самітницькі теплокровні та не чисельні види комах і риб про своє потомство уже піклуються, тобто можливо говорити про батьківський інстинкт, але я особисто впевнений, що у цьому випадку прості інстинкти та загравання до партнера на якусь мить переростають себе, впевнений що еволюція не тільки кількісна, а і якісна. Ось так зі звичайного закону життя через інстинкт продовження роду і загравання ланцюжок переходить у найпростішу любов. Далі ідуть істоти товариські: вони не обмежуються піклуванням про потомство, вони ще й живуть сім’ями, моногамними чи полігамними. Бачите: виникає любов до собі подібного, до ближнього і навіть якщо вона слабша за любов до потенційного статевого партнера чи до потомства, то вона принаймні безперервна – підтвердження того вищенаведеного припущення, що еволюція кохання не тільки кількісна. Особливо розвинені тварини (серед них є і зазвичай самітницькі) можуть прив’язатися до людини, істоти їм не подібної – це вже ніяк не може бути обумовлено примітивними інстинктами, тобто виражена яскрава любов, тілесна та раціональна, тут уже є. 61. Остання ланка ланцюжка, останній рівень піраміди – людина. Людина, як відомо, здатна відчувати симпатію не лише до представника протилежної статі, не тільки до молодняка, собі подібних або інших живих істот, вона любить навіть неживі предмети й абстракції. Кохання людини – без сумніву – найвищий з відомих нам рівнів кохання, неймовірно складний: у ньому суть і закон життя, і інстинкт продовження роду, і загравання, і батьківський інстинкт, і товариськість (саме тому виникають «метелики», саме тому на самому початку людина засліплюється), але він ними не обмежується, переростає їх. Людська любов, якщо дати їй змогу рости, стає – не побоюся цього слова – по-юркевичевськи християнською [31>, душевною. Хтозна, може Соловйов мав рацію, коли писав у «Сенсі кохання [24>», що з усіх істот лише людина здатна еволюціонувати, не перестаючи бути сутнісно людиною. Якщо так, то визначені мною межі людського кохання не остаточні та ще за життя людина може їх перестрибнути. Ось все, що мій слабкий розум за допомогою логіки та науки може сказати про любов, зокрема людську. 62. З десяти років я був завсідником державної бібліотеки, що розта-шовувалася недалеко від мого дому. Потоваришував там із однією молодою бібліотекаркою Н.П. Її згодом викурили колеги через її жагу до новаторства та повагу до закону, але перед тим, як піти, вона відкрила мені страшну таємницю: хтось поклав око на будівлю бібліотеки і ось уже не перший рік з неї цілими полицями списують книги, аби в один чудовий день закрити. Мені не хотілося у це вірити до останнього. Та мене, як довірену особу, запросили якось допомогти списувати книги – я погодився з раціональних причин. За дві години було списано чимало томів. За яким принципом списувалися книги з самого початку? За принципом затребуваності: спершу ліквідували ті книги, які майже ніхто не читає. Як?! Отже під удар підпадала моя улюблена філософія! Мене охопили наступні думки. Якщо цінні книги знищуються, то я маю їх врятувати, але це можливо тільки шляхом крадіжки. На власність конкретної людини я би ніколи не зазіхнув, що б там не було. Але я крастиму у держави. Що таке держава, за ліберальними законами? – Це люди, які у ній живуть. Отже книги з державної бібліотеки або нічийні, або належать усім. Якщо перше, то я привласнюю нічийне, якщо друге – то мій дім має таке ж право на зберігання книг, як і будівля бібліотеки. Все було вирішено! Через кілька днів я потайки почав виносити книги і до закриття бібліотеки все ж врятував багато цінних перлин світової мудрості. Сьогодні анітрохи не розкаююся – все правильно зроблено. 63. І все ж таки, чи сприймають люди одне й те саме? Розглядатиму це питання на прикладі кольорів. Справді, я можу дивитися на жовту картку і казати про неї, що вона жовта. Мій товариш по досліду може дивитися на цю ж картку і бачити її синьою, але описувати словом «жовта», бо з пелюшок йому батьки казали, що цей колір називається саме жовтим. Я ніколи не зможу дізнатися напевно чи сприймаємо ми обидва однакові кольори, якщо тільки на якусь мить моя свідомість не перенесеться у тіло товариша. Але у мене немає приводу думати, що наші однаково влаштовані очі по-різному сприймають одне й те ж і, навпаки, є привід визнавати однаковість сприйняття. Виходячи з того, що образи у моїй голові та об’єкти мого сприйняття – це не одне, у мене немає також беззаперечного доказу того, що інші люди існують. Проте, я власними очами бачу схожість наших тіл, наших дій тощо. Отже у мене є привід визнавати існування інших. Та треба зауважити: привід тут – породження моєї суб’єктивної логіки, а їй гріш ціна. Насправді я можу бути «мозком у колбі» або дійсно можуть існувати «речі у собі» і я ніколи не дізнаюся цього напевно. 64. синё небо ґави j вогники ў очах jiji криниці jeдина мить і тільки хвилі тільки хвилі 65. Першою моєю дійсно філософською книгою була «Тереза-філософ» маркіза д’Аржана, я прочитав її у тринадцять. Вона мене не вельми вразила, тому вирішив піти далі – до «Жюстіни». Оце книга! Скільки у ній сили. У роки мого матеріалізму я багато в чому був зобов’язаний саме де Саду. Після «Жюстіни» майже не читав художньої літератури, що не написана професійними філософами, бо вона почала здаватися мені легковажною. Сказано «майже», тому що абияк доводилося вбивати у себе твори зі шкільної програми задля задовільних оцінок. У шкільній програмі з літератури, за виключенням деяких книг («Злочин і кара», «Життя Галілея», «Чума» тощо), по-моєму, вміщений самий непотріб. Так, хтось отримує від нього естетичне задоволення, та він і не несе у собі ніякого сенсу, окрім естетичного. Художка пишеться саме щоб уразити почуття вразливої людини чи щоб закарбувати у вічності почуття вразливої людини (ось чому її в один прекрасний день понесло в ультраавангардизм), а якщо у ній і є якісь філософські думки, то вони часто трюїстичні, заяложені – уся її філософія відповідна проповідям священників про життьо-буттьо. Впевнений, що справжня література покликана навчити людей думати, для цього ж у ній необхідно викладати оригінальні суперечливі думки про все на світі. А взагалі, було б добре запровадити у школах вивчення бодай найпростіших основ філософії. Діти у тринадцятирічному віці мають хоча б знати Сократові слова: «Смерть – це або перехід з одного світу в інший, або вічний сон, настільки глибокий, що у ньому немає навіть сновидінь [22, с. 95>» – більшого ніхто не вимагає. 66. Від смерті Памфіла Даниловича Юркевича, цього гіганта думки, аж до сьогодні нарід наш не породив жодного оригінального або хоча б гідного уваги мислителя. Ох, Юркевич, скільки втратила Русь, коли обірвався твій рядок! ти не залишив спадкоємця по собі серед русинів. Сто сорок п’ять років спав український розум, спав міцно і лише зараз почав важко прокидатися. Я зневажаю усіх тих народжених у двадцятому столітті, кого «Філософський енцикло-педичний словник» дві тисячі другого року видання називає «вітчизняними філософами». Вони не гідні цього гордого звання, бо вони насправді суть лише майже дослівні переспівники уже відомого до них або замасковані під думкарів соціологи, політологи, психологи, журналісти, і т.д. Якщо наш філософ – це той, хто має відповідний диплом або переказує щось філософське, чи просто уживає в своєму публічному творі на довільну тему «по-моєму», то мислярів у нас виникає по п’ятдесят на рік! Досі у нас не було аніякого філософа! Гірко усвідомлювати, що й узагалі вітчизна не багата на мислителів. Хто був за всі часи до цієї днини? –Мономах, Оріховський, Прокопович, Сковорода та Юркевич. До того ж, перший слабкуватий, другого ніяк не поділимо з поляками, третій – малооригінальний, четвертий був безхатьком-евдемоністом, а п’ятий – чомусь безпам’ятно забутий. 67. Із записника. Усе той же Секст Емпірік у своїх «Трьох книгах Пірронових положень» аналізуючи чи сприйнятливі тіла побічно доходить до висновку, що тіл не можна реально торкнутися. Доказ такий: торкається або ціле цілого, або частина частини, але ціле до цілого не може доторкнутися, інакше б вони злилися, і частина до частини, в свою чергу, теж не може, бо для своїх частин частина – ціле [29, с. 327>. Дійсно, як можна торкнутися чогось за законами логіки? Але облишмо логіку, бо вона робить світ незрозумілим, і звернімося до науки, тобто до не одразу очевидної та не всім відомої очевидності. 68. Сучасні фізики нас запевняють, що крихітні цеглинки, з яких ми складаємося, насправді не дотичні одна до одної; вони перебувають у магнітних взаєминах: відштовхуються і притягуються. Із цього випливає, не тільки те, що ми не можемо по-справжньому доторкнутися до чогось, як з усмішкою кажуть самі учені, але й що наші власні частинки та частинки наших частинок безкінечно самотні у просторі. Я – це густа хмара з міріадів одиноких часточок. У мене немає беззаперечного доказу існування когось окрім мене, бо ні до чого, як видно, я ніколи не торкався. Та я можу зробити украй правдоподібне припущення, що явище відштовхування моїх часточок спричиняється чужорідними для мене часточками – те ж саме відштовхування зазнають частинки моєї руки, коли я торкаюся своїх грудей. Соліпсизм не переможений, він лише менш правдоподібна точка зору з двох. Чи варто казати про те, що правдоподібність і неправдоподібність суть породження нашої голови і по суті найнеправдо-подібніше може бути дійсним? А що – я сам? Моя свідомість, моя душа, якщо копати у саму глиб, – зовсім не хімічні реакції, а відштовхування та притягання, вона породжується законами магніту й підвладна їм. 69. Восьмий клас. Спускався сходами з третього поверху на перший разом з однокласником Михайлом. На сходах зустріли молодшу на рік від нас Машу О, невисоку чорняву зеленооку дівчинку. Михайло сказав до неї кілька приємних слів – жартома залицявся, а я глянув на неї разок і пішов далі вниз із традиційним холодним обличчям. «Яка вся із себе спокійна. Мабуть, моя близька родичка». – так я подумав. Глянув лише раз, але зрозумів одразу, що шляхи наші чи на щастя, чи на лихо не дарма перетнулися. Усюди я бачив знаки, логічні закономірності, важливі речі, вирішальні зустрічі. Тепера зрозуміло, що все це були прояви хвороби: «знаки» ставали знаками після того, як я надавав їм значення, я вибірково сприймав реальність. Ця Маша з’явилася у моєму житті несподівано, так само несподівано і зникла. Та скільки із нею пов’язано! Вона дійсно пізніше стала однією з контрольних точок мого життя, але тільки з моєї провини. Вона швидко почала асоціюватися у мене зі своєрідним паном Зоммером, бо з’являлася ніби тільки у незвичайні моменти. Траплялося деколи так, що я під час про-гулянок безлюдними місцями несподівано втрачав орієнтацію, «губився» у просторі, а коли озирався бачив удалині Машу. Мене проймав містичний трепіт. 70. До рук мені у чотирнадцять потрапив «Органон» Аристотеля. Я пройнявся його логікою, особливо силогізмом «якщо А=В, а В=С, то С=А [2>», почав вибудовувати свої власні силогізми по всякому приводу. Однак швидко збагнув, що у межах реального світу аристотелівська формальна логіка безкорисна. В самому ділі, «А=В=С» у точному перекладі на буденну мову означає «сонце є солнце, є сонца», або Боеціеве «ніж–кинджал–клинок». Яка з цього користь? «Якщо є світло, то є світло». Відносно світу треба використовувати іншу логіку, природну, щось на зразок «Якщо існує день, то існує світло» або «Якщо віск тане, значить його нагріто». Ах, скільки таких логік! Навіть сам Аристотель мав дві логіки – одну органонівську, чисто формальну, беззаперечну, другу – фізичну, переповнену сумнівними особливостями, подібних до «У всього, що рухається, має бути рушій [3>». Жодна з фізичних логік – від Фалесової до Енгельсової – не пояснює реальність. Людський розум безсилий зрозуміти навколишній світ – ось чому Сократ здійснив ант ропо-логічний поворот у філософії. Але якби ж Сократ додумався, що і з людьми, з етикою не усе так просто… 71. «Зі мною в один день народилися Марк Аврелій, Томас Рід і Людвіг Вітгенштайн, отже я не міг не стати мислителем; я народився на зламі епох – обов’язково буду першопрохідцем» – так мені думалося. Як врівноваженого і відповідального представника класу мене записали до шкільного самоврядування. Я швидко рухався кар’єрною драбиною, настільки швидко, що через місяць був возведений у замісники голови самоврядування. Заступник мусив усюди їздити, вирішувати усі проблеми. Тож одного разу, сімнадцятого квітня, мене відправили на якесь загальноміське зібрання. На ньому сидів відмовчувався, рідко оглядаючись кругом. Аж! Побачив панянку, об’єктивно несказанно вродливу: сивооку, русоволосу, струнку, мов берізка. Почав безцеремонно роздивлятися її і вона це помітила. Посміхнулася, помахала ручкою і передала папірець зі своїм ім’ям. Юлія Еф! Ми так чомусь і не зустрілися після закінчення зібрання, але увечері я написав ніжного сонета, присвяченого Еф. Я вирішив знайти її. Наступного ж дня рушив з дому світ за очі. Я розумів, що пересічну школярку на це зібрання не відправили б, себто те, що Юля займала певне становище, подібне до мого. Але окрім імені та цієї очевидності у мене нічого не було. Я йшов прямо, йшов і йшов. Через годину наткнувся на 13* школу, зайшов, нагло ігноруючи охоронця (усі вони тєрпіли). І – о диво! – на дошці пошани побачив ту, котру шукав. «Це знак! Неможливо так просто знайти конкретну людину в такому великому місті!» – перше, що спало на думку. Школу я дійсно знайшов якимось чарівним чином, та саму Юлю більше ніколи не бачив. Відверто кажучи, мені й не надто треба було. Я писав переповнені синтаксичними помилками чуйні вірші у класичному стилі, думаючи про свою музу, а через три дні випадково познайо-мився з Іваном Васильовичем Ж., головним редактором одного літературного щомісячника. Він прочитав мої вірші та назвав їх надзвичайними, запросив публікуватися. Іще через місяць я був уже літературним критиком журналу, бо був «дуже здібним» і «підкованим у літературі». Яка кар’єра у шістнадцять років! Журнал насправді був доволі посередній, трохи графоманський. Я писав критику до межі м’яку, та на неї все одно жалілися. Публікував і власні вірші, з кожним випуском усе модерніші та грамотніші. Мій шлях почався з класики, потім ішли символізм, імпресіонізм, експресіонізм, сюрреалізм, футуризм і закінчив я зрештою сюрфутуризмом, власним стилем. Сюрфутуризм поєднував у собі автоматичне письмо сюрреалізму, бунтарство форм футуризму і мої авторські абетки, яких я вигадав аж п’ять. Вірші, що їх багато у цій книзі, належать саме до цього стилю. Пропрацював я з Іваном Васильовичем майже рік, до самого занепаду, і за цей час познайомився з кількома більш-менш талановитими сучасниками, зокрема з Євгеном П., київським поетом, істориком, дуже освіченою людиною, словом, і львівською починаючою поетесою Наталею К. Євген П. пізніше став автором передмови до моєї єдиної книги віршів, названої мною «Мінливість». 72. параллёли печали на осколочках сёрдца одинокоj Марии етих jyных затмениj сёгоднä нёмного ты уходишь навёки и упавшиje звöзды догораjyт во мнё 73. Чому гільйотина Г’юма правильна не тільки з логічної точки зору? Натура homo sapiens, відверто кажучи, відрізняється від натури звичайної мавпи лише більшою схильністю до роздумів і періодичною потребою бунтувати, як зазначав іще Михайло Бакунін [4, с. 447>. Оскільки людина по своїй природі деколи бунтує та постійно розмірковує, вона колись дуже давно переросла дикість (це парадокс!), свій природний стан, і більше до неї не повернеться ніколи. Світ, у якому ми усі живемо, створений нашими власними руками спонтанно – воістину людина створила бога за подобою своєю, воістину це наразі єдина дійсно творча істота [1>, – він сильно відрізняється від цнотливої необробленої природи, динамічніший від неї, складніший за неї, він самобутній і мінливий, багатоликий – ось чому із сущого у випадку з людьми ніяк неможливо виводити належне. 74. Умисно помиляються діалектичні матеріалісти, визнаючи тільки дві «партії (знову ці прокляті партії!)» у філософії – матеріалістичну й ідеалістичну. Припускаючись такої помилки їм набагато легше боротися зі своїми опонентами: вони просто хрестять їх усіх не гідними уваги ідеалістами. Насправді ж партій цілих п’ять – матеріалізм (так звана лінія Демокріта), ідеалізм (лінія Платона), дуалізм (лінія Анаксагора), нігілізм (лінія Горгія) і агностицизм (лінія Піррона), – бо і можливих відповідей на перше питання філософії – Що первинне: матерія чи ідея? – п’ять, а саме: «Перше», «Друге», «Вони споконвічні», «Нічого», «Утримуюся/Не знаю». Звісно, важко бути послідовним дуалістом, нігілістом або агностиком, але і в книжках таких громил діамату як Ленін і Биховський можна зустріти зовсім не матеріалістичні моменти. 75. Знання людини, відверто кажучи, обмежене її власним носом. Усе неочевидне для нас невідоме, непізнаване, незрозуміле, незбагненне. Ми бачимо перед собою червоне соковите яблуко, здираємо з нього шматочок шкірки і дивимося на цей шматочок під мікроскопом – бачимо щось, чому даємо назву «клітини», роздивляємося нутрощі клітини та даємо їм назви також; вивчаємо хімічні та фізичні властивості яблука в цілому. Та ми, попри все це, ніколи не зможемо відповісти напевно на цілий ряд зовсім неважливих для життя питань: «що таке яблуко?», «матеріальне воно чи ідеальне?» «існує воно саме по собі чи його безупинно породжує біг?», «чи існує яблуко поза межами нашої свідомості?» і т.д. Ми, звісно, можемо робити правдоподібні припущення, хоча мусимо пам’ятати, що правдоподібними їх робить тільки наша суб’єктивна фізична логіка. 76. Помірний агностицизм, що його я сповідую, не шкодить науці, а, навпаки, дуже органічно з нею поєднується, він випливає з неї, а вона – з нього, бо наука – це не одразу очевидна і не всім відома очевидність, вона є річ чисто описова. Матеріалізм же під науковість тільки маскується, тоді як насправді претендує на всезнання та постійно виставляє недоказові неочевидні догми, аби переконатися в цьому, достатньо прочитати «Матерію та рух» або «Анти-Дюринга». З усіх відомих мені матеріалістів тільки Ламетрі дозволяв собі визнати, що він чогось не знає [16>, та й він затятий догматик. 77. Не знаю напевно, але припущу, що я насправді і не людина зовсім. Адже існує серед шизофреників таке явище як онейроїд (з грецької, подібний до сну). Свідомість хворого у якийсь момент якісно змінюється: він перестає орієнту-ватися у реальному просторі й часі, для нього змінюються звичний плин часу, навколишнє середовище і навіть усвідомлення свого я – йому може здаватися, що він космічний мандрівник, котрий летить на далеку планету з якоюсь місією уже не одне тисячоліття та подовжує своє життя за допомогою клонування; він може цілком серйозно вважати себе птахом або деревом. Якщо так буває з хворими, то чому я не можу бути чимось зовсім не людиноподібним, що просто міцно спить і бачить чарівний правдоподібний сон? 78. В основі нашої ліберальної моралі лежить те, що ми називаємо мораллю християнською. У євангеліях особисто я не знайшов нічого, окрім відвертого мазохізму («відірви собі руку, вирви собі око, якщо вони спокушають тебе, аби бути блаженним», «підстав праву щоку, коли ляснули по лівій», «віддай останню сорочку, коли попросили тільки жупан» тощо), а наша мораль не мазохістська зовсім. Отже варто думати, що так звана християнська етика не пов’язана зі святим письмом, або меншою мірою не пов’язана із ним напряму. Тертулліан і Толстой, істинні шанувальники Христа, сильно відрізнялися від нас. Я справді вважаю, що християнська моральність – цілком і повністю творіння патристиків, цих великих вигадників і гореекзегетиків, греків і римлян за походженням. Мені скажуть, що вони часто наводять цитати з євангелій. На це я відповім, що по-перше: цитати явно вирвані з контексту, по-друге: Ісус не завжди послідовний у своїх висловах, хоча залізобетонною основою цих висловів усе одно є мазохізм, і по-третє: Ісус був безграмотним і це доведено, тому він деколи випадково ляпав щось таке, глибинного сенсу чого і сам не розумів. 79. Одинадцятий, останній клас минув спокійно і без якихось гідних уваги подій. Я готувався до екзаменів, посередньо вчився, читав книжки і, власне кажучи, все. Усі іспити склав добре. На Випускному був відлюдним, їв багато, а пив мало (за всю ніч півскляночки червоного вина). Але як зараз пам’ятаю свою довгу розмову з Олексієм і кількома нациками про те, чи варто легалізувати гей-шлюби в Україні. Настало доросле життя. Треба було вступати до вишу. До мене у моєму роді тільки прадід мав вищу освіту. Мене запрошували на філософію у Львівському Національному Університеті імені Івана Яковича Франка, та з певних об’єктивних причин для мене таке щастя було недосяжним. Тож я звернув увагу на нашу місцеву шарагу, ДНУ. Чомусь я подумав, що філософія для мене… непідйомна (як виявилося пізніше, це був прояв хвороби). Це ж треба! Групи по філософії набирають з тотальних ідіотів, а мене здолала така невпевненість у собі! Я обрав дещо простіше за філософію, тобто політологію – на неї і поступив спочатку. Зараз я не жалкую про те, що так сталося. Усе у моєму житті було правильно і до кращого. 80. А чому ми завжди уявляємо обмежений Всесвіт кулястим, включаючи у нього космічну порожнечу? Дійсно! Чому б не сказати, що Всесвіт – це тільки матерія й антиматерія. Тоді логічно випливатиме, що порожнеча, у якій знахо-дяться всі планети, зорі та галактики, зовсім не відноситься до Всесвіту. Я можу припустити, що наш дім насправді подібний до безлічі хмар на небі. Так! Безліч туманностей посеред холодного і непривітного нічого. Моя думка робить питання про розміри Всесвіту безглуздим; відкривається ж натомість тільки питання про розміри порожнечі, а ось вона дійсно без усяких логічних «але» може бути визнана безмежною. 81. Попри усю софістику Гоббса, Лютера, Ліппса та інших детерміністів, людина є істотою достатньо вільною і факт усвідомлення кожним своєї свободи – залізний доказ цьому. Людина частково обмежена своїм тілом, так, вона не може однією силою думки зупинити своє серце чи зовсім перестати дихати, та якщо забути про це, то стане очевидним інше: вона завжди самостійно обирає серед безлічі варіантів, останнє слово завжди за нею. Існують приводи, які роблять вибір більш передбачуваним, логічним, у деяких існують інстинкти, проте завжди можна піти проти них; ми не обмежуємося цілком і повністю навіть власним вибором, оскільки робимо другий, третій, четвертий і т.д. і один із них, на додачу, обов’язково перекреслить наслідки першого. Відносний індетермінізм – ось моя позиція. 82. Група моя, за дивним збігом обставин, повністю набралася з випадкових людей, у ній були всі, окрім потенційних політологів: один мислитель (я), правник, авантюрист і звичайне пересічне бидло, ні на що, окрім грубої ручної праці, не здатне. Це підштовхнуло мене на деякі думки. Я зрозумів, що сімнадцять років – це для більшості надто молодий вік, аби робити важливі усвідомлені вибори в житті (та що поробиш? швидка епоха наша не може не позбавляти дитинства надто рано), і що деякі люди, ігноруючи заповіт великого Сковороди, женуться за грошима, всупереч власним схильностям. Але політологія сама по собі була цікавою для мене наукою, точніше кажучи, мене приваблювала саме та її основна частина, яка стосувалася політичних течій: лібералізму, консер-ватизму, соціалізму тощо; на парах по організації та проведенню виборів я бив байдики. Я зовсім не шкодую, що віддав цій науці багато часу, бо став більш-менш грамотним у справах політичних, познайомився з філософією ще й під політичним кутом зору, остаточно дозрів головою. У той самий день, коли подавав документи, я познайомився з цікавою людиною, Микитою М. – він як раз поступав на філософа. Можу сказати, що він схожий на мене, тобто мій молодший родич, у міру розумний, тільки маєвтикою постійно займається. Я провів багато часу у хороших розмовах з ним, більше слухав, ніж говорив, бо у сімнадцять був іще не достатньо розвинутим, аби протистояти добрій маєвтиці, яка завжди починалася після того, як я щось наважувався сказати. Після першого семестру М. виключили з університету за легковажне ставлення до навчання; він повернувся до нас через два роки, але вже поступив не на філософа, а на філолога. Що ж, у нього свій шлях. Ближче до зими першого навчального року я переключився на філософські трактати і майже повністю відмовився від художньої літератури як такої. 83. На мою думку, парадокс «купи», вигаданий мегарцем, можна вирішити, якщо встановити певне неподільне (власне зерня) як точку опори. Купа перестане бути купою коли зведеться до неподільного, до одного зернятка, і навпаки купа буде тоді, коли у ній більше зернятка, тобто хоча б два. Дійсно, важко назвати купою два зернятка, але ц, по-моєму, єдино можливий шлях вирішення парадоксу, логіка Бернарда Мандевіля про найменше. Мандевіль казав, що все, що більше за мінімум – це розкіш [20> так і я вважаю, що два зернятка – це вже купа. 84. Логіка не може літати у порожнечі, їй обов’язково потрібна точка опори. Логіка подібно до будь-якої іншої філософської науки тримається на визнаних усіма умовностях: А=А, А≠не-А – усе це логічні умовності, щоправда більш укорінені у наших мозках, ніж більшість інших тобто не логічних умовностей: естетичних, етичних тощо. Тому ми і кажемо, що формальні логічні закони непорушні, хоча насправді і їх можна поставити під сумнів. 85. Важкий етичний вибір між «я» та «ми», між Штірнером і Марксом, між індивідуалізмом і колективізмом. А які наслідки цього вибору? Ох! І говорити тут нічого. Кожен мусить сам зробити вибір і почати жити за ним, так, саме почати жити, бо цей етичний вибір не тільки найважчий, але й найперший. Хтось додасть до вибору ще й «вони», але це вже мазохізм, перший крок до фанатизму, екстремізму, тому я його до свого варіанту не включаю. Додам тільки одне: коли ми вимагаємо від когось із нас жертвувати своїми інтересами або ще більше того своїм життям, то «ми» перетворюється на «вони». 86. «Якби людина не мала вічної свідомості, якби в основі всіх речей була лише дика й кипляча сила, яка у вирі темних пристрастей породжувала все суще – чи то велике, чи нікчемне, якби за речами ховалася лише бездонна порожнеча, яку ніщо не здатне заповнити, чим би було тоді життя, чи не відчаєм? [11, с. 98>» Відчай підбурює Кіркегора до віри, прихований відчай я знайшов і у «парі» Паскаля. Та мені мало самого відчаю, аби повірити у те, доказів чому я не знаходжу сам. І життя для мене, напівшизовреника, не відчай зовсім і я не повірю вигадкам Паскаля про те, що імовірність буття божого більша за один. 87. Я помилявся, коли віддавав першість у пізнанні органам чуттів. Вони доють лише необроблений розірваний матеріал. Обробляє і зшиває цей матеріал розум. Без розуму наше сприйняття було б подібне до сприйняття інфузорії, а хворі на шизофренію взагалі бачать світ зовсім іншим, хоча мають однакові зі здоровими органи чуттів. Але і без органів чуттів розум ніщо. Отже вони працюють разом і неподільні по факту. Назву це раціосенсуалізмом. 88. Світ, який ми бачимо, чуємо, відчуваємо – це зовсім не об’єктивний світ, а в ліпшому випадку його відбиток. Він підкорений нашому розуму, нашій логіці і коли ці двоє ламаються, то ламається разом з ними і світ, що ми його сприймаємо. Наш мозок – се великий комп’ютер; можливо, він ніяк не пов’язаний із навколишнім середовищем, можливо він самодостатній, бо все, що є у ньому – це піфагорійські числа. 89. Аристотель присвятив цілий твір розгляду та спростуванню софістичних заперечень, хибних з точки зору формальної логіки. Та ось біда, формальна логіка теж може виявитися суб’єктивною (не дарма ж Кондильяк писав, що логіці навчає саме життя [12>, а життя, додам від себе, у кожного своє) і тоді хитрощі софістів стануть по-своєму логічними. 90. Жив був чоловік, який усе життя боровся за справедливість, боровся палко, та у вирішальній битві він програв, програв і нагородою за це йому була смерть. Він помер і ніхто не згадував про нього. Забута справедливість Але хтось колись сказав: біг пам’ятає про усіх гідних пам’яті. Так, тепер я бачу, що біг – це втіха та надія для всього переможеного добра. 91. Боецій у п’ятій книзі «Розради» наголошує на тому, що біг вічний, тобто живе він у постійному теперішньому , а не живе безкінечно. Якщо так, то біг і вічно творить, творить у своєму постійному теперішньому, інакше б у його житті з’явилася точка розподілу на минуле і теперішнє , чи навіть на минуле, теперішнє і майбутнє. Пізні схоластики дійшли до того ж висновку. 92. Я не вірю в бога як такого, бо для цього немає приводів, але у випадку з усемогутнім (читай нелогічним) богом відсутність приводу може бути приводом для віри. Якщо біг існує, справжній біг, то він не підкорюється ні законам фізичної, ні законам формальної логіки: він останній дурень і найвеличніший мудрець, слабак і безкінечно сильний, адекватний і ні. По людських мірках всемогутній біг хворіє на шизофренію. Я запевняю: біг – шизофреник і люди хворі на цю недугу на крок ближчі до бога, ніж інші. Тільки би біг існував! О! Нова амбівалентність божа: він може існувати та не існувати одночасно. 93. Лекція прочитана психіатрам. Чи замислювалися ви над тим, що логіка, якою ви намагаєтеся пояснити світ, чисто суб’єктивна? А вона і справді суб’єктивна. Я поясню. Суб’єкт і об’єкт, тобто людина та світ вступають у взаємовідносини, оскільки людина здатна сприймати і сприймає. Таких взаємовідносин може бути три види: об’єкт-суб’єкти, об’єкт дорівнює суб’єкту (емпіріокритичний підхід) і суб’єкт-об’єкт (соліпсизм). Який із цих видів істинний ми напевно не знаємо. В останньому випадку розум породжує світ і тоді звісно ж світ підкоряється логіці розуму. У перших двох випадках, тобто коли об’єктивний світ реально існує, розум намагається його охопити і у ньому виникає відображення світу. Чи точне це відображення, ми знову ж таки не можемо знати, але ми знаємо напевно, що відображення й оригінал се не одне й те саме. Відображення об’єктивного світу знаходиться у нашому мозку і тому підкорюється нашій логіці. А логіка у кожного своя: хтось переконаний у тому, що світ впорядкований, хтось – що ні, хтось думає, що світ рухається сам собою, хтось думає, що його безупинно рухає біг. Ось так, панове. Власне ви й самі бачите, що хворі на душевні недуги люди сприймають світ інакше, ніж ви – доказ моєї правоти. 94. нёбо в нёбёса и лишь туманы надо мноjy горечью своjejy затмёваjeт eти строки синёокиj старик Окёан молчаливыj и страстныj шиповник надёжд твоих погас в пожарё jyных днёй и ночь тёбä украла остановись хоть на мгновёниje прошу так прёкрасён свёт ночного маjaка желтыj красныj желтыj красныj тёмнота 95. Здавна мислителі усіх народів світу розмірковували над тим, у чому сенс життя. Одні казали, що сенс життя в отриманні насолоди, інші – що у служінні богу задля життя майбутнього, вічного, треті, що у досягненні щастя, четверті – що у владі, а що казали п’яті я навіть уявити боюся. Спробую у цей спір вплутатися і я, але буз написання багатотомних трактатів. Спробую просто сказати, що думаю з приводу цього питання. Мені здається, що сенс життя, якщо тільки взагалі вигадувати якийсь сенс для життя, може бути хіба що у досягненні своїх мет. Так, я думаю саме так. Коли у людини немає мети чи, коли є мета, але немає руху, вона мертва; коли людина йде до своєї мети вона живе і коли досягає її у неї з’являється вибір «Або – Або»: або знайти нову мету і продовжити жити, або померти. 96. Можливо молодому моєму читачу буде цікаво чи була у мене за юних літ дівчина. Відповідь на це питання досить передбачувана: ні, дівчини не було. Та одного разу я побував на справжньому побаченні. Ось така історія. Шістнадцятого жовтня я їхав трамваєм до Університету. Це був іще перший курс. Вільного місця не було, тому я стояв і думав про щось своє, осіннє. Мені випав щасливий квиточок. На одній із зупинок вийшов кремезний чолов’яга, що сидів поряд зі мною. Звісно ж я вирішив сісти, та помітив на другому місці дівчину мого віку, явно студентку. Вона стрільнула у мене своїми блакитними очима і мені стало якось тісно у своєму пальто. З увічливості я спитався: «Простите, я могу сесть рядом с Вами?» у відповідь бачу сонячну посмішку і чую «Да, конечно, присаживайтесь». Я сів і зжався увесь. Мене охопила думка «Невже вона?» Якусь хвилинку сидів мовчки, а потім спитав дівчинку, як її звуть. – Марина – відповіла вона, – а Вас? –С-сергей. Едете в Университет? –Да, а Вы? –Я тоже. А в какой Вы едите? – В ДНУ, а Вы? – Тоже. Ми не на жарт розговорилися по дорозі і вже через півгодини знали повні імена одне одного, дати народження, телефонні номери, улюблені кольори (у мене немає й не було улюбленого кольору, тому я просто так назвав синій) тощо. Перша наша зустріч завершилася тривалим розгляданням одне одного та домовленістю про прогулянку-екскурсію найближчим часом (Марина була з іншого міста і наше знала погано). Вісімнадцятого числа того ж місяця ми випадково зустрілися у трамваї знову і мені знову… випав щасливий білетик, про що я не забув сказати Марині. «Может, это знак, как и совпадение дат рождения» – сказала вона з усмішкою. Ми знову розговорилися і розійшлися так само, як і минулого разу. Двадцять четвертого числа ми за домовленістю зустрілися біля залізничного вокзалу. Екскурсія почалася. Я водив Марину містом кілька годин, розповідав їй про будівлі, історію нашого міста, а коли ми дісталися парку Шевченка, сказав: «Знаете, мне когда-то нагадали очень красивую жену с именем на букву М». Марина стрільнула очима. Я довів її до вокзалу, посадив на електричку і пішов додому. Ах, ледь не забув: ми домовилися про похід у цирк. Але я трохи захворів і ліг до лікарні, звідки написав СМС з питанням чи ще згодна дівчина йти до цирку зі мною. Вона відповіла коротко: «Нет, Сергей». Мене це «занепокоїло (читач пам’ятає, що почуттів у мене небагато)». Я написав через деякий час іще одне СМС, де казав, що наша прогулянка була найприємнішою подією у моєму житті. Відповідь на це останнє повідомлення мене убила. «Сергей, завязывай. Я не хочу с тобой общаться». Я розчарувався у собі. Марина почала мені ввижатися повсюди. Я закривав очі і бачив її. Ні, я не любив її. То було щось інше, щось вище за любов. Я відчував таке лише двічі у житті (цей раз був перший, про другий і останній іще встигну розповісти). Минули роки, але і досі, коли ми зустрічаємося у трамваї, мені випадають щасливі квиточки. 97. Чи існує доля? Взагалі-то я мав би зараз утриматися від суджень, оскільки питання темне. Але я не змовчу. Як я, індетермініст, можу погодитися з тим, що доля існує? Моє непогодження не буде безпідставним. Особисто мені здається, що слово «доля» вигадала людина із хорошою пам’яттю – не дарма ж і сам Вайнінгер жартома каже, що тільки у генія є доля [8>. Долі у людини бути не може, бо її вчинки не завжди зумовлені якимись причинами; людина вільна істота, тому долі немає. А ті, хто думає інакше, най приведуть мені свої аргументи. Вони спробують довести мені свою точку зору, та що таке доказ у порівнянні з самовідчуттям людини, із усвідомленням особистої свободи? Найгідніші аргументи детермінізму у Гегеля та його послідовників, діаматівців: вони кажуть, що все у світі вже визначене, при цьому зв’язки настільки складні та заплутані, що можна казати про якусь свободу. Хочеться дізнатися, як узагалі вони дійшли до такої думки? Звісно ж спостерігаючи за єдністю світу. А якщо я, наприклад, бачу світ повним випадковостей? – ми тоді вступаємо у догматичну суперечку, якої мені хотілось би уникнути. Без сумніву тільки одне тут: кожна людина у глибині душі відчуває свою свободу, вона здатна відчувати відповідальність, чого не могло би бути, якби не існувало свободи. Іще один мій аргумент: хмара атомів, де кожен атом рухається у своєму напрямку. Питання: як передбачити які атоми зіштовхнуться, а які оминуть один одного, як знати чи злипнуться атоми, що зіткнулися, чи розлетяться в різні боки? Вочевидь, ніхто не зможе дати мені відповіді, а питання прості. Якщо детерміністи не можуть розібратися із хмаринкою атомів, то як вони можуть дозволяти собі говорити про рабство людини? 98. Улітку того ж року я швидко зблизився з Машею О. – до цього ми майже не знали одне одного. Взаємини у нас були майже дружні; я кажу «майже», оскільки відчувалася якась стіна між нами. Скажу, що мене тоді знову охопило те дивне відчуття, що було і з Мариною, навіть сильніше. Я відчував у собі щось комуністичне, моральне, платонічне, коли Маша була поряд. Мені вона здавалася чудовою дівчиною: розумна, тиха, тендітна. Ми гуляли з нею мало не щодня. Місця для прогулянок обирали незвичайні, безлюдні та романтичні. Тричі гуляли у полі, один раз добралися до безлюдного острова, обійшли усі приватні сектори міста. Маша любила кислі недоспілі вишні, а я їй їх збирав. Мені здавалося, що нарешті я досяг якогось душевного спокою, я думав, що вступив у ідеальні взаємини з іншою людиною. Я «побратався» з Машею, у прямому сенсі. Та було одне «Але»: Вона захопилася ідеями радикального фемінізму і мені це не подобалося. Я бачив у цих ідеях загрозу для неї, тому усіляко пробував перезапевнити її, показати, що світ не такий, яким вона його бачить. І тут я відчув, як врізався у стіну, що нас розділяла. Ця стіна стала вищою, ширшою, міцнішою. Маша почала сприймати мене як одного зі своїх ворогів і врешті решт привселюдно висміяла, буцімто я до неї наполегливо залицявся, а вона мені все одно «не дала». Наша майжедружба закінчилася у єдину мить. Маша поїхала до іншого міста і більше я її ніколи не бачив. Але цей розрив… у мені знову щось знову зламалося, я почав постійно думати про те, що сталося, мені стало так гірко. Відчуття, ніби живцем зідрали шкіру, ніби втратив моральну цноту. Як же погано мені було. До рук потрапили Кіркегор, Сартр і Камю. Я читав їх і розумів усім серцем, особливо Кіркегора. Я закрився у своїй кімнаті і не виходив з неї без потреби три півроку. 99. Аж трапилося так, що мої думки ніби почали «оживати». Як це пояснити? Ось думаєш про щось своє внутрішнім голосом і несподівано цей же голос видає якусь маячню; або так: ідеш собі по людній вулиці і бац, тебе переносить у якесь неймовірної краси поле. Ті думки, що лишалися мені вірними, почали «стрибати». Та це пусте. Навесні раптом стало дуже погано: я втратив будь-який інтерес до життя, саме життя здавалося завершеним, перестав отримувати бодай якісь задоволення. Воскресли думки про самогубство, вони стали сильнішими і я більше не міг їм опиратися. Ось чому я звернувся до психіатра (батьки, звісно ж, нічого не знали). Антін В-ч – чудовий лікар і хороша людина. Він уважно вислухав мої скарги і одразу зрозумів, що не так, призначив пігулки і я почав їх пити. Але не допомагало, ставало тільки гірше. І ось одного разу я вирішив отруїти себе цими ж пігулками. Чомусь після кінської дози мене не звалило одразу. Я пішов до Університету, сподіваючись здохнути там. На фізкультурі мені несподівано скрутило шию – побічний ефект від пігулок. Як же неприємно і страшно було. Ростислав, мій одногрупник, потяг мене до лікарні, а звідти мене на швидкій переправили на Ігрень. Там мені вкололи щось і все пройшло. Закинули у палату зі спостерігачем, аби я, невдалий самогубець, не порушував «правил соціалістичного гуртожиття» і не нашкодив самому собі знову. Наступного дня покликали до лікаря і я в усіх подробицях розповів про себе. Опитали і моїх батьків, що приїхали. Я пролежав три тижні у лікарні, перш ніж мені сказали діагноз. Шизотиповий розлад. Колись його називали в’ялою шизофренією. Не знаю, яка з назв більше підходить для цієї зарази, та вона все пояснила: і мою поведінку, і мою зовнішність, і мої думки. Я ні з ким не спілкувався, окрім лікарів і медсестер, та й те, тільки тоді, коли треба було. Мене випустили на четвертому тижні і ще двічі я потрапляв до цієї божевільні – діагноз тільки підтверджувався. Картина така: маячнеподібні ідеї, епізодичні псевдогалюцинації (зорові та слухові), емоційна холодність, афективні порушення (періодичні гіпоманії та депресії). Моя картка уся списана моїми скаргами, там листків двадцять п’ять, напевно, доклеювали. 100. Ну що, мій любий випадковий читачу? Далі історія моя аж надто нецікава – самі книги, книги, книги… Ну можна додати іще хіба що те, що після третього курсу політології я поступив на філософію у якості другої освіти (здійснив дитячу мрію) і всіх там порвав. Час мені уже завершувати свою розповідь і замовкати. Пробач іще раз за мою немайстерність у справах письма. Як би я не старався, скільки би не практикувався, а виходить цілковита посередність. Сподіваюся, ти розумієш, що це один із проявів моєї хвороби. Але не будемо про сумне, коли настав час прощатися. Бажаю тобі усього найкращого, Сергій В. Бьоцій. Кінець 15.10.19 –27.11.19 СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 1. Алексеев В. П. Становление человечества / Валерий Павлович Алексеев. – Москва: Политиздат, 1984. – 462 с. 2. Аристотель. Сочинения в четырех томах. Т.2. / Аристотель. – Москва: Мысль, 1978. – 687 с. 3. Аристотель. Сочинения в четырех томах. Т.3. / Аристотель. – Москва: Мысль, 1981. – 613 с. 4. Бакунин М. А. Избранные философские сочинения и письма / Михаил Александрович Бакунин. – Москва: Мысль, 1987. – 574 с. 5. Беркли Дж. Сочинения / Джордж Беркли. – Москва: Мысль, 1978. – 556 с. 6. Боэций. «Утешение философией» и другие трактаты / Боэций. – Москва: Наука, 1990. – 414 с. 7. Василев К. Любовь / Кирилл Василев. – Москва: Прогресс, 1982. – 384 с. 8. Вейнингер О. Пол и характер / Отто Вейнингер. – Москва: ТЕРРА, 1992. – 480 с. 9. Докінз Р. Егоїстичний ген / Річард Докінз. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2017. – 544 с. 10. Камю А. Вибрані твори у трьох томах. Т.1. / Альбер Камю. – Харків: Фоліо, 1996. – 446 с. 11. Камю А. Вибрані твори у трьох томах. Т.3. / Альбер Камю. – Харків: Фоліо, 1997. – 623 с. 12. Кондильяк Э. Сочинения в трех томах Т.3. / Этьен Бонно Кондильяк. – Москва: Мысль, 1983. – 388 с. 13. Краткий философский словарь – Москва: Политиздат, 1951. – 614 с. 14. Кропоткин П. А. Этика: Избранные труды / Петр Алексеевич Кропоткин. – Москва: Политиздат, 1991. – 496 с. 15. Кузанский Н. Сочинения в двух томах. Т.1. / Николай Кузанский. – Москва: Мысль, 1979. – 488 с. 16. Ламетри Ж. О. Сочинения / Жюльен Офре Ламетри. – Москва: Мысль, 1983. – 509 с. 17. Ленин В. И. Материализм и эмпириокритицизм / Владимир Ильич Ленин. – Москва: Политиздат, 1984. – 392 с. 18. Лосский Н. О. Избранное / Николай Онуфриевич Лосский. – Москва: Правда, 1991. – 622 с. 19. Лосский Н. О. История русской философии / Николай Онуфриевич Лосский. – Москва: Советский писатель, 1991. – 480 с. 20. Мандевиль Б. Басня о пчелах / Бернард Мандевиль. – Москва: Мысль, 1974. – 376 с. 21. Маркс К., Энгельс Ф. Избранные сочинения. В 9-ти т. Т.5. / К. Маркс, Ф. Энгельс. – Москва: Политиздат, 1986. – 779 с. 22. Платон. Собрание сочинений в четырех томах. Т.1. / Платон. – Москва: Мысль, 1990. – 862 с. 23. Соловьев В. С. Сочинения в двух томах. Т.1. / Владимир Сергеевич Соловьев. – Москва: Мысль, 1988. – 894 с. 24 Соловьев В. С. Сочинения в двух томах. Т.2. / Владимир Сергеевич Соловьев. – Москва: Мысль, 1988. – 824 с. 25. Солопов Е. Ф. Материя и движение / Евгений Фролович Солопов. – Ленинград: Наука, 1972. – 220 с. 26. Флоренский П. А. Столп и утверждение истины (І) / Павел Александрович Флоренский. – Москва: Правда, 1990. – 490 с. 27. Франк С. Л. Духовные основы общества / Семен Людвигович Франк. – Москва: Республика, 1992. – 511 с. 28. Шопенгауєр А. Избранные произведения / Артур Шопенгауєр. – Москва: Просвещение, 1992. – 479 с. 29. Эмпирик С. Сочинения в двух томах. Т.2. / Секст Эмпирик. – Москва: Мысль, 1976. – 421 с. 30. Юм Д. Сочинения в двух томах. Т.1. / Давид Юм. – Москва: Мысль, 1965. – 847 с. 31. Юркевич П. Д. Философские произведения / Памфил Данилович Юркевич. – Москва: Правда, 1990. – 670 с.

ID: 856816
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.12.2019 00:04:18
© дата внесення змiн: 04.12.2019 00:04:18
автор: Самослав Желіба-Осмомисл

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (29)
В тому числі авторами сайту (4) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі.

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Халат
Svitlana_Belyakova: - запашничка
Синонім до слова:  Самозаймання
Genyk: - ВОГНЕЧУДО
Синонім до слова:  Халат
Genyk: - Післякупальник
Синонім до слова:  Ванна
Genyk: - Купальниця
Синонім до слова:  Ванна
Ulcus: - мийня, пінна, катарсисна :)
Знайти несловникові синоніми до слова:  Самозаймання
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Ванна
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Халат
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова: 
Юхниця Євген: - Халат
Синонім до слова:  Мафія
Svitlana_Belyakova: - Досконала банда
Синонім до слова:  Стукіт
Svitlana_Belyakova: - Грюкіт
Синонім до слова:  Стукіт
Зелений Гай: - Копат.
Синонім до слова:  Мафія
Зелений Гай: - Вовкулаки.
Синонім до слова:  Мафія
Зелений Гай: - Здирники.
Синонім до слова:  Стукіт
Genyk: - Монотоновідбивач
Знайти несловникові синоніми до слова:  Стукіт
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Мафія
Genyk: - Перерозпреділителі
Знайти несловникові синоніми до слова:  Мафія
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Приятель
Genyk: - Cпілкунчик
Знайти несловникові синоніми до слова:  Приятель
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  тартак
Mattias Genri: - древесный бардак, это - тартак...
Синонім до слова:  казино
Ниро Вульф: - рулеткодром
Синонім до слова:  тартак
Еkатерина: - лісарня - у Карпатах
Синонім до слова:  Людина середнього віку
Svitlana_Belyakova: - Похилого Віку
Синонім до слова:  Людина середнього віку
Валерія19: - Реаліст!
Синонім до слова:  Людина середнього віку
Сергій Риба: - Сутність
Синонім до слова:  Люстерко
Олександр Лісний: - Віконце дійсності
Синонім до слова:  пілігрим
Олександр Лісний: - Паломник
Синонім до слова:  Мрія
Олександр Лісний: - Політ фантазії
Синонім до слова:  Люстерко
dashavsky: - Лицегляд.
Синонім до слова:  Люстерко
Зелений Гай: - Дивоскельце.
Синонім до слова:  Люстерко
Яна Бім: - Дивило
Нові твори