Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Самослав Желіба-Осмомисл: ШИЗОТИПОВА СПОВІДЬ СЕРГІЯ В. БЬОЦІЯ (І) - ВІРШ


Самослав Желіба-Осмомисл: ШИЗОТИПОВА СПОВІДЬ СЕРГІЯ В. БЬОЦІЯ (І) - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 4

Пошук


Перевірка розміру




ШИЗОТИПОВА СПОВІДЬ СЕРГІЯ В. БЬОЦІЯ (І)

Прокурор витер хустинкою блискуче від поту обличчя. І наостанку сказав, що хоч які прикрі його обов’язки, він виконає їх рішуче. Він заявив, що я порвав зв’язок з людським суспільством, стоптав головні його засади і не смію просити милості, бо мені чужі найелементарніші людські почуття. Альбер Камю, Сторонній [10, с. 63> 1. о сестро роки від нас тікаjyть пласкими жураўлäми о сестро ja не знаjy шчо далі буде з нами о сестро не хвилӱjтесь я заўжди буду з Вами о сестро посміхнітьсä і станьте жураўлäми 2. Цим дивакуватим віршем, писаним особливою абеткою, починається моя доволі посередня книжечка. Він, подібно до тих, що будуть далі, здається, добре передає психологічний стан, властивий тій частині мого життя, яку я, чи то задля чийогось блага, чи то з непомірної пихи, вирішив тут описати настільки точно, наскільки це можливо для мене. Опис я планую урізноманітнити не тільки віршами моєї юності, а й деякими скромними роздумами тієї ж пори, що добре збереглися у пошарпаних часом записниках; можливо, казатиму ще щось, що приходить у голову, прямо під час роботи. Книга ця, припускаю не без надії, здобуде собі місце на полиці якоїсь великої бібліотеки та колись знайде невибагливого до літератури читача; цілком імовірно, вона привабить своїм змістом на кілька хвилин молодого, недосвідченого лікаря-психіатра чи мислите-ля. Та на більше я розраховувати у силу незліченних причин не можу ніяк, не дивлячись навіть на те, що взірцями письма для мене були Микола Бердяєв, Коцюбинський та інші гідні уваги майстри. Пробач, читачу, мені за уривчастість і нудність, деяку сухість мови, за нелогічність і суперечливість роздумів, за часті повтори одного й того ж – не дарма загальна назва цих сторінок саме така, якою вона є. 3. Для початку варто, мабуть, відрекомендуватися. Сергій В. Бьоцій – так мене називають, так я називаю себе сам. Батько мій був махровий п’яниця щонайменше у другому поколінні, дуже агресивний; у трирічному віці він упав у льох і вдарився головою, тому час від часу бачив янголів і чортів (останні не тільки «являлися» йому в усій красі, а ще й «душили» його). Мати – мінлива, вибухова, слабка на нерви; над нею з дитинства тілесно та душевно знущалися найближчі родичі, про яких я особисто не маю ані найменшого уявлення. Обидва вони об’єктивно люди не найпершого розуму. Розум їхній успадкував мій молодший брат: він у десятирічному віці, їй-богу, поступався дошкільнятам. Я ж, на щастя, був трішечки розумнішим, принаймні, дотягував до середньої людини свого покоління. З огляду на тих, хто по миттєвій дурості породив мене, немає нічого дивного у тому, що я з пелюшок відрізнявся від інших дітей. Що поробиш? Багато в чому я дійсно син своїх батьків. Від цього мені було б сумно, якби… 4. Перший мій спогад у житті відноситься до однорічного віку. Так-так, саме до такого зовсім невинного віку. Я стрибнув у відкритий люк, зачарований жовклим листям, що лежало на дні. Ах, це жовкле листя! одне з прекрасних явищ природи. Лоба було розбито, кров текла річкою, але я вхопися обома руками за щось і повис, врятувавшись таким чином від іще більшого лиха. Потім заднє сидіння, лікарня, лікарі та специфічний запах. Лікар виносив мене на руках до батьків; він спробував притиснути мене до грудей, адже так роблять люди, коли хочуть показати свою приязнь чи своє бажання захистити – я відхилився, ніби обпікшись. Вайнінгер каже, добра пам’ять – ознака геніальності [8>. Мій приклад підточує беззаперечність твердження великого мислителя, бо хоча я й пам’ятаю себе з того самого жовклого листя аж до сьогодні, та не єсьм ніяким генієм, ну зовсім. Гадаю, у будь-якого генія добра пам’ять (інакше б він не запам’ятовував прочитаного, вигаданого тощо), але вона не властива самим лише геніям. 5. До дворічного віку майже відмовлявся говорити. На думку батьків, погано вмів, насправді ж – не хотів зайвий раз відкрити рота, як і зараз не хочу. А ще ці люди! Від них завжди віє загрозою, тому я їх ігнорую до останнього. У кінці кінців я дуже задумливий; мені набагато краще у світі своїх фантазій, ніж у реальному, із цього логічно випливає видима мовчазність. Уперше розговорився з двоюрідною сестрою. Та й тоді був не надто багатослівний. Просто вона була цікавою, трохи дивною, порівняно безпечною істотою – дівчинкою, словом. І досі тільки до дівчат я деколи звертаюся перший, лише вони мені можуть бути більш-менш близькими з людей. Однак, чим більше з ними спілкуюся, тим ясніше усвідомлюю їхню тотожність хлопцям. Різняться між собою вони хіба що деякими частинами тіла, а ці останні, вочевидь, впливають на поведінку нечасто. Отже чи не усі чоловічні права й обов’язки мають належати і жінкам, а чи не усі жіночі – чоловікам. Дійсно, є привід говорити про права людини, коли навіть такі протилежності виявляються ледь відмінними одна від одної. 6. Спочатку ми усією сім’єю жили у квартирі на четвертому поверсі та я добре пам’ятаю як з незрозумілих мені самому причин виліз на балкон і ліг на мотузках для білизни. Там було непогано. Мене не дуже скоро помітили, тому встиг я надивитися на багато приємних речей, серед яких дерева, небо, квіти, хма-ри. Тиха й спокійна, непорушна природа мені завжди була ближчою за людську метушню. Парадоксально, що будучи частиною природи людина за своєю при-родою відсторонюється від природи. Саме тоді уперше я зрозумів, що хочу жити сам один посеред саду чи ще краще – поля. Щойно мене забрали з мотузок, одразу ж добряче вилаяли, а увечері почалася чергова сварка між батьками, бозна чому. Так, я ріс посеред постійного негативу, серед нескінченної агресії – це сильно вплинуло на мене, визнаю. Жодна дитина не заслуговує на таку сім’ю, яка була у мене. І якщо вже двоє вирішили завести собі дитину, то мають зробити усе, аби вона відчувала себе дитиною. 7. Перетнувши межу третього року життя я отримав у якості подарунка від матері туберкульоз легенів. Чи потрібно тут казати про безвідповідальність? Чи потрібно мовити про страждання? Зайве. Зайве. Я одужав, мати теж. На згадку лишилося те, що не могло не лишитися. Мене відправили до якогось убогого санаторію, що більше нагадував концентраційний табір, і суворо заборонили говорити комусь про минулу хворобу, бо «це був єдиний шанс завести друзів». Друзі… Я не знаю значення цього слова. У мене ніколи не було друзів, частково через небажання їх мати, частково через нелюбов до мене людей. Люди відчували, що я не один з них так само, як я відчуваю «своїх»; тут про інтуїцію, певно, йдеться. Років у п’ятнадцять мені спаде на думку: двоє сходяться тільки з власної вигоди й коли вигода зникає бодай для одного, союз має розпастися, та вигоду слід розуміти у найширшому сенсі. Санаторій – перше місце, де мені довелося зіштовхнутися з великою кількістю людей і вони знущалися наді мною. Я захищався, інколи сам нападав, але сили були нерівні, як завжди. Якась стара потвора примусила мене шваброю прибирати стелю від чиєїсь слини. А той здоровенний хлопець… О-о, вишуканий малолітній садист. Стягнути з мене піжаму і кинути її іншим дітям погратися – найлегша його витівка. Уже тоді я не був здатен відчувати образу. Імовірно, від народження почуттів у мене було небагато – такими, як я, частіше народжуються, ніж стають. Але у санаторії я уперше спробував кисіль – єдине добре, що там було. Кисіль у мене асоціюється зі сходами і маленьким віконцем, через яке пробивається світло. 8. Мене забрали з того пекла. Уся сім’я переїхала до нової квартири. Десятий поверх, вода буває не завжди, ліфт ходить тільки на дев’ятий і важкі сусіди. Особливо сусіди важчали, коли батько на всю вмикав свій жахливий рок чи шансон. Спасіння від батьків і сусідів я знаходив на вулиці. Дворові хлопці не гралися зі мною; кількома словами міг обмовитися тільки з однолітком Дмитром. Але дівчинка Ксюша дозволяла мені брати свій іграшковий телефон на колесах, котрий я пускав з гірки – такими були мої перші наукові досліди. Хоча, відверто кажучи, майже увесь час я проводив під рожевою акацією, що росла на дворі біля паркана, і думав про своє чи спостерігав за мурахами. Деяких мурашок розривав навпіл, аби подивитися, що буде. Коли поряд пробігав плямистий нічийний котик, легенько кидав у нього камінчика, теж заради знань. Знання… Я тягнувся до них з пелюшок. Не можу пояснити чому, не можу назвати причини, просто тягнувся. Лікарі називають це метафізичною інтоксикацією. Виходить, вона у мене теж з пелюшок. Мати каже, що я потягнувся до книги, коли переді мною поклали чотири різних предмета, аби дізнатися мою долю. Одного разу я набрав з вулиці повні кишені різнобарвних скелець, камінчиків, крейди та приніс додому. Усе це батько викинув у вікно у мене на очах з холодним обличчям. «Нічого збирати сміття!» – так він пояснив свої дії. Через місяць другий він почав їсти те, що я приберіг для себе, а коли я… обурився (мабуть, якось так треба сказати), кинув тарілку у мій бік і крикнув: «Жери!» Хто я такий, аби судити власного батька? – так хтось подумає. Мені начхати на подібні думки. Батько мій об’єктивно не гідна людина. 9. ніжниj твіj аромат у серці моjeму не згас і сöгодні ja згадаjy тебе jaк колись тебе знаў ja згадаjy ў свіj час але поки шчо тінь налäгаje на нас у цеj час полохливиj падаjyть очі jaк зорі з небес до заходу сонця ми ўстигнемо шче раз зустрітись 10. Мене почали водити до дитсадка. Там знущалися з мене однолітки та, інколи, старші. Хлопчик Микита навіть кинув мені в око гостру пластмасову лінійку, зелену з фігурними вирізами. Він трохи схибив і тому я не одноокий, та все одно досі через нерви ліве око у мене трохи прикрите, що добре видно на усіх світлинах. Чому люди такі жорстокі, нелюдяні з тими, кого не бояться? Доки я не набув застрашливого вигляду, усюди зіштовхувався з болем і був вимушений зустрічним болем доводити своє право на особистий простір, на гідність, навіть на саме життя. У дитсадку бодай якісь нормальні відносини у мене були тільки з однойменцем, Сергієм П-чем. Він не був мені цікавий, але ми деколи гралися в ляльки. Коли ми з мамою гостили у домі П-ча, я грав з ним у кораблики. Мій одногрупник Денис якось раз зібрав проти мене зграю собі подібних і сказав мені: «Ми йдемо тебе бити». Я не злякався, най страх чи не єдине з властивих мені почуттів, а кинувся на них усіх. Була бійка. Ще й сьогодні у моїй голові відлуння того «Ми йдемо тебе бити». У той день стало очевидним: світ проти мене, я ж – проти світу. 11. Наскільки Всесвіт незрозумілий! Учені вивчають лише маленьку частинку з того, що знаходиться у ньому. Про вихід за його межі не може бути й мови серед них. Безкінечним він бути не може, бо є порожнистим, має пустоти усередині, не заповнені ні матерією, ні антиматерією. А обмеженість дозволяє припустити, що він ззовні може виглядати, як ідеальна, неймовірно велика куля, куля посеред… нічого. Якогось океану, наче в давньоіндійських міфах, там, за Всесвітом, бути не може, оскільки цей океан був би із чогось, а усе щось знаходиться у межах Всесвіту. Незбагненно! Ця куля, котра зветься Всесвітом, може рухатися у тому нічому, що її оточує, тільки відштовхуючись від самої себе, тобто розпадаючись. А можливо, ця порожнеча розтягує Всесвіт в усі боки, і тому нам здається, що він постійно розширюється? Така філософія позбавляє світ фундаменту. Ні на що обпертися ученому, простій людині. 12. Мати у дитинстві щодня перед сном читала мені «Дивовижні пригоди Нільса». Моя перша книга, не дуже цікава, проте перша і тому безперечно важлива. Другою була енциклопедія «Цей дивовижний Всесвіт» – її вже читав сам, бо навчився читати рано. Коли мені її подарувала з якогось дива бабуся (вона не знала навіть дня мого народження), я мав повних п’ять років. Ах, мене вабив космос: я знав усі планети, їхній склад, головні їхні супутники, кількість кілець, скільки тривають день і рік. Найбільше приваблювала моя планета – Венера, найяскравіша зірка на нічному небі. Спершу навіть хотів бути астрономом. Здавалося, астрономія пояснює усе; виявилося ж, відповідає тільки на ті питання, які сама й пропонує. Частково охолонувши до цієї науки, у якійсь мірі перерісши її обивательський рівень, звернув свою увагу на багатообіцяючу філософію. До останньої мій інтерес усе життя тільки зростав, я гриз її по мірі сил. Почав з Езопових і Федрових байок, потім філософська художня література усе сер-йозніша та серйозніша. Іще до школи прочитав «Доріана Грея», чим користувався за нагоди. Книги без сенсу, себто масову літературу, до якої відношу і деякі «шедеври класики», зневажав, і зараз так само. 13. До школи пішов у шість і одразу ж вирізнився з-поміж однокласників: я вмів читати, писати, рахувати, мав скупу, але виразну, за певною логікою побудовану мову, у рівній мірі володів як українською, так і російською. Учителі помічали мене, однокласники ж – цуралися. З першого дня я полюбив математику. Ця наука назавжди лишилася у моєму серці. Я постійно щось рахував, щось вираховував, вигадував формули. Єдиний предмет, із котрим були складнощі – фізкультура. Перенесений туберкульоз зробив мене кволим, худорлявим, мої очі глибоко западали і по всьому тілу виразно проглядалися кістки. Та й сам я душевно, треба сказати, не пристосований до фізичної праці. Фізрук наді мною приколювався, підбурював до цього інших дітей, через що заслужив моє зневажливе до нього ставлення і чим став причиною багатьох бійок. Пам’ятаю, як Мишкові на його день народження я вибив зуба. За можливості, на фізкультурі я стояв осторонь і не робив ніяких тілесних рухів, працювала лише голова. 14. Секст Емпірік одним місцем [29, с.159-161> зі своєї книги «Проти вчених» наштовхував мене на наступні роздуми (наводжу уривок зі свого записника): Тіло є поєднання довжини, ширини та глибини і не може уявлятися без них – ніхто не посперечається. Однак. Ці виміри або тілесні, або ні (абстрактні, ідеальні). Поєднання безтілесного дасть тільки безтілесне, якщо не брати до уваги платонізму, по якому безтілесне буцімто може переходити у тілесне (насправді ж ніякого «отілення» не може бути по-перше: за законом несуперечності, по-друге: за законом змін, згідно з яким тільки тілесне може змінюватися, набувати якостей і переходити у інше тілесне [29, с.161>). Та коли кожний із цих вимірів тілесний, то виходить, що кожний із них наділений шириною, довжиною й глибиною і так до безкінечності. Голова починає кипіти. 15. Діалектичні матеріалісти на чолі з великим Енгельсом відповідають на цю плутанину наступним чином: «Це все гра у слова. Тут намагаються відірвати тіло від його якостей, тоді як не існує одне без інших і якості без тіла теж не можуть існувати [21, с. 559>». Інакше кажучи, питання про склад тіла просто не задається. Подібна річ – філософське самогубство, але, здається, його можна допустити, коли ти матеріаліст, а мова про щось нібито абстрактне. 16. Звернемося до науки, яку діаматівці по справедливості шанують і прийдемо до подібних же висновків. Тіло складається з часток: молекул, атомів і т.д. – ніхто знову не сперечається, в особливості, послідовники Енгельса. А ось найменша частинка – вона має наповнення чи ні? Якщо так, то вона не найменша і так до безкінечності, якщо – ні, то її неможливо собі навіть уявити (справді: що то за речовина без наповнення?). Голова знову починає кипіти. Тоді діаматівці, притиснуті до стіни, устами Солопова, останнього і найпідкованішого з них, згадавши Ляйбніца, кажуть щось таке [25, с. 120-121>: «Матерія безкінечно велика та безкінечно мала; світ – система систем». Тобто обираючи між науковими нереальністю та безкінечністю, вони обрали другу – філософського самогубства не вдасться цього разу вчинити, не лишившись зрадником самого себе як матеріаліста. Треба сказати для уточнення, що визнаючи безкінечну малість, неможливо не визнати безкінечну великість і навпаки – це логічно. 17. Аби бути безкінечно великою та безкінечно малою, матерії треба й самій бути безкінечною. З безкінечністю матерії, не все так просто, як здається. Не вийде сказати: «Все! Розійшлися!» Припустимо, що останні матеріалісти-діалектики праві, визнаючи безкінечність матерії. Цілком логічно, що якщо матерія і безкінечно мала, і безкінечно велика, то вона існує вічно і вічно була у такому стані, як зараз. На підтвердження цьому і любий діаматівцями рух (матерія переходить з меншого у більше і навпаки завдяки руху, існуючи в часі, просторі і т.д. – С.Б.); воістину: матерія та рух несотворені й незнищенні [21, 25> – усе нормально, усе узгоджено. 18. Але тут вельмишановні пани діаматівці починають суперечити одній своїй позиції (науковості) заради збереження бодай якоїсь химерної зрозумілості іншої (що існує вічна рухлива матерія). Адже учені-фізики більшою частиною суть прихильники теорії Великого вибуху, а згідно із цією теорією уся матерія, хоч вона і нібито несотворена, колись (приблизно 14 мільярдів років тому) була настільки щільно зжата у одному місці, що «могла поміститися у одній долоні». Із цього випливає, що матерія не є безмежно великою і що її не безмежна кількість (безкінечне не вмістити на долоні) для того, аби таке взагалі могло бути, тобто і безмежно малою вона бути не може за встановленим раніше логічним законом. Саме так: наука непрямо говорить про те, що матерія не безкінечна. 19. Можна заперечити положення про безкінечність матерії, а разом із ним і положення про безкінечну великість або малість ще й так. Якби матерії було безмежна кількість, то їй було б ніде дітися в усіх можливих сенсах цього слова: увесь простір був би забитий нею, і навіть той, який можна було б на секунду собі уявити, теж був би нею забитий; матерія тіснила б сама себе і розум, що він її намагається охопити. До того ж, безкінечній матерії було б ніде і ніяк (натяк на внутрішній рух матерії, що він є однією з відмінностей між механічними та діалектичними матеріалістами – С.Б.) рухатися. А в дійсності це все не так. Із цього всього випливає, що матерії не безмежна кількість і вона не може бути безкінечно великою чи малою. Навіть матеріалістам-діалектикам нічого буде на це сказати ще не одне покоління. Якщо матерія не безкінечна, то необхідно визнати існування найменшої частинки, а згідно з тим, що уже сказано про неї, становище матерії як такої і всього матеріалізму вельми скрутне. Та й голова закипає – це головне. 20. Отож бо, до чого ми дійшли? 1) Платонівське отілення безтілесного (ідеального, абстрактного) неможливе за законами логіки; 2) навіть уявити собі найменшу частинку матерії неможливо, та й 3) матерії самої не може бути безмежна кількість. Перший висновок вибиває землю з-під ніг об’єктивних ідеалістів, другий у поєднанні з третім – ставлять під серйозний сумнів буття матерії та її зрозумілість. Після цього коротенького роздуму буцімто лишається лише один шлях: визнати часткову або повну правоту суб’єктивного ідеалізму, бо все, що поки лишилося нами незайманим – безтілесне (ідеї, абстракції). Ні, зовсім не так. І до доведення цього я зараз переходжу. 21. Спершу треба сказати, що суб’єктивних ідеалістів власне я розділяю на два несумісні табори: на помірних, себто таких, які визнають поза суб’єктом хоч щось матеріальне (наприклад, Кант), і на радикальних, тобто таких, що поза суб’єктом не визнають нічого або визнають тільки існування інших суб’єктів (Берклі). Перший табір одразу підпадає під сказане мною вище стосовно матерії, іншими словами з його представниками навіть розмовляти починати немає сенсу. Додам тільки одне, щоб не можна було звинуватити мене у надмірній неуважності до них: мудрий Енгельс направив проти мислителів-кантіанців та їм подібних вістря практики [17>. Незбагненною «річчю у собі» не можна було б ніяк або майже ніяк користуватися, її не можна було б створювати чи знищувати за бажанням, якби вона не співпадала із «річчю для нас» щонайменше більшою мірою. Учення помірних суб’єктивних ідеалістів можна вважати нежиттєздатним як таке, на об’єктивних основах, бо воно необхідно за законами логіки падає чи то в матеріалізм, чи то в платонізм, чи то в радикальний суб’єктивний ідеалізм, що виходить найчастіше. 22. Тепер до радикальних суб’єктивних ідеалістів, одним із найяскравіших представником яких був і лишається ірландський мислитель XVIII століття Джордж Берклі. Учення Берклі має свої переваги, свої особливості та ним самим називалося імматеріалізмом. Якщо матерія заперечується тут з самого початку, і, треба сказати, не безпідставно, то і моя критика її тільки на руку беркліанству, вона з ним перегукується. Усе, що сприймає людина, на думку філософа, – це ідеї [5, с.171>. Що може бути подібним до ідеї? – Тільки ідея [5>. Саме тому те, що поза – якщо можна так висловлюватися у даному випадку – органами відчуттів, об’єкти їх сприйняття – теж ідеальне. Матерія зникає, не залишивши по собі й сліду, вона не потрібна, бо її місце займають духовні речі; суб’єктом сприйняття є дух, або розум (mind) і таких суб’єктів, по мислителю, багато (він не вважав себе самого соліпсистом ніколи). Слабкі, бляклі ідеї, себто подібні до думки, породжуються самим духом, сильні ж, такі як «зовнішні» об’єкти, – богом, «у якому все перебуває [5>». Треба додати наступне: згідно з Берклі, цілком логічно, «бути – це або бути об’єктом сприйняття, або його суб’єктом», а значить, світ є тільки таким, яким його сприймають, і дух не може не сприймати. Іще є точка зору Г’юма, великого скептика, згідно з якою не існує духа, а замість нього – пучок сприйняттів [30, с.367>. 23. Чоловік з алкогольним делірієм не вважає чорта перед своїми очима бляклим і невиразним – не посперечаєшся, себто в бозі немає нагальної потреби, а існування інших суб’єктів не можна довести емпірично. Бритва Оккама: немає взагалі необхідності їх припускати. Із цією частиною розібралися. Далі, ідеї або існують у часі і просторі, або ні. У першому випадку вони підпадають під усе сказане про матерію. Берклі каже у своєму «Трактаті [5>», що простір існує тільки у свідомості, а часом вимірюється зміна ідей у розумі (інакше кажучи, час і простір суб’єктивні). Розглянемо. Ми бачимо своїми очима, що усе довкола нас перебуває у просторі, тому неможливо уявити собі щось позапросторове. Та залишимо подібну логіку, може вона у корені хибна, і підемо іншим шляхом. Ідея простору, як і будь-яка інша, не може перебувати у свідомості духа, бо це все одно, що вмістити один непорожнистий кубик в інший, такий же. Виходить, або ідеї все ж таки існують у просторі, нічим, окрім назви, не відрізняючись від матерії, або вони не можуть бути матрьошками (аргумент іще і проти беркліанського бога, у якому все буцімто існує). Якщо друге, то вони здатні хіба що постійно змінювати одна одну та співіснувати, і тоді варто говорити про пучок ідей (Г’юм), а не про духа. 24. До часу. Позачасовим дух міг би бути, тільки якщо був би постійним і незмінним, адже час виражається в тривалості буття, а буття духа не вічне й не незмінне, оскільки під час глибокого сну, що у ньому немає навіть сновидінь (сам я із таким не зіштовхувався, але чув про це не раз і не від однієї людини), або після смерті він зникає («бути – значить сприймати»). Пучок сприйняттів Г’юма теж не вільний від часу, це стає зрозумілим, якщо згадати, що сприйняття також постійно з’являються, змінюються і зникають. Отже я прийшов до визнання у суб’єктивному ідеалізмі бодай чогось об’єктивного і беззаперечного – часу. Якби часу не було для ідей, то не було б ні розуму, ні свідомості, ні мінливості, ні виникнення, ні знищення тощо, а це все визнає і Берклі, і Г’юм. Беркліанство уже потрапило під нищівний удар як таке. 25. Лишився пучок сприйняттів. Логічний закон: якщо нічому і ніяк сприймати, то нічого не сприймається. А як ідея може сприймати ідею, коли вони невзаємопроникні (логічний наслідок позапросторовості)? Ідея поза простором не могла би сприйняти ідею, як це робить матерія з матерією, отже і свідомості ніякої, ніякої думки (адже думка – відгук на щось і причина чогось) у випадку з позапросторовим пучком сприйняттів бути не може, а вони об’єктивно суть. Значить, ідея існує не тільки у часі, а й у просторі, нічим суттєво не відрізняючись від матерії, що робить її вразливою для виставлених вище аргументів проти останньої. Отже суб’єктивний ідеалізм також не рятує голову від кипіння – я довів своє твердження. Так я закінчив нарис, а чи гідні у мене були думки, чи ні – судити точно не мені. 26. не дивисä не дивись на це листä золоте не дивисä не дивись на це змарноване творіннä ў моji очі подивись подивисä подивись ў моji очі золоті ти побачиш ў них усе моje життä роздивись моje життä і шчасливе і тäжке і прäме і ўсеосäжне подивисä подивись на моje змарноване творіннä 27. Провчився у цій школі я всього два місяці. Черговий безглуздий переїзд, нова школа, нові, та все такі ж, люди. Ірина І., моя вчителька, рідкісна наволоч, мене посадила за третю парту. Я задав питання сусідові по парті – мене одразу ж пересадили на пусту останню, де я й просидів чотири роки початкової школи. Там було спокійно, легко було думати, і до дошки майже не викликають. Учився я майже бездоганно, псувала картину усе та ж фізкультура. Була у мене одна особливість: коли треба було прочитати якогось вірша чи то Шевченкового, чи то Франкового, я його переінакшував, підлаштовував під себе. Мені щоразу говорили: «Це твій вірш» і знижували оцінку. Через дрібничку одного разу вчителька ледь не відірвала мені вухо. Добре виднілася ранка. Матір прийшла до школи й підняла гамір. Це був третій клас і тоді уперше постало питання про переведення мене до нової школи, вже третьої. Однак директриса залучила усе своє красномовство, аби вгамувати мою маму і… їй вдалося. Чорт, забирай! У неї вийшло! Неможливо в це повірити. Моє вухо постраждало, а материнське вухо спокусили слова. Зрадниця! Слабкодуха! Не здатна відстоювати прийнятих рішень! 28. Батько, цей жалюгідний алкаш і боягуз, здатний відриватися тільки на беззахисних, часто обзивав мене душевнохворим, дебілом тощо. Мати ледь не щотижня казала мені, що я такий же, як і батько, що отруюю її життя, що краще б їй було перервати вагітність. Я не ображався, не міг, але скажи людині сто разів, що вона – свиня, і на сто перший вона захрюкає; у мене була занижена самооцінка, я сприймав свою іншість як прокляття. А чи міг я змінитися? Ні. Тому час від часу подумував про самогубство. Що мене утримувало від нього, що рятувало від власних рук? Адже страху перед смертю у мене ніколи не було, як і жаги до життя. Філософія. Я у дитинстві приймав Життя за основний принцип своєї моральної філософії. Жити – це природно – думав я, – усюди вирує, тріумфує життя, отже і я мушу жити. 29. З кожним роком почуттів у мене ставало все менше, менше і менше, аж поки єдине, що лишилося – почуття страху. Так, єдине, що я здатен відчувати – страх, переляк і тривога. Перший відчуваю перед брудом, голками, вико-ристаними презервативами, пораненими людьми, адже підсвідомо сприймаю їх за носіїв ВІЛу, сифілісу та правцю. Другий – тоді, коли трапляється щось надзвичайне. Третьою страждаю переважно без зовнішньої причини, але і тоді, коли в голову приходять маячні ідеї різного змісту. Спало на думку: моя хвороба вбиває, якщо не усі почуття, то принаймні не найсильніші. Страх – прояв егоїстичного інстинкту самозбереження, любов – стадного інстинкту. Любові я ніколи ні до кого не відчував, але здатен боятися. Отже самозбереження сильніше за стадність, первинніше за нього. Не праві Докінз [9> і Кропоткін [14>, ставлячи загальне над особистим. 30. Із записника. Що дає нам істинне знання про навколишній світ? Моя відповідь така: усе з небезглуздого у свою міру. Чільне місце, звичайно ж, належить органам почуттів, перш за все очам, і це безперечно. Саме органи почуттів дають нам уявлення про колір, звук, температуру, запах, смак. І я впевнений, що червоне є червоним, бо очі людини достатньо добре влаштовані, щоб без перешкод, без прикрас уловлювати проміння червоного спектру, яке віддзеркалюється від предмета. Ми можемо чогось безпосередньо не сприймати – цього для нас і не існує у буденному житті. Не слід забувати й про розум. Дійсно, тільки він підкаже нам, що температура води відносно абсолютного нуля майже ніяк не зміниться від того, що людина занурить у неї холодну чи теплу руку, і що колір речей насправді не змінюється, коли людина хворіє жовтяницею. Також не мала вага в інтуїції тощо. Що я назвав безглуздим? Інтуїтивізм Лосського, котрий тримається на єдиносущі запозичених Лосським у Ляйбніца субстанційних діячів, і пізнання речей через бога Мальбранша. 31. Коли я ще був матеріалістом, одна моя знайома, зацікавившись філософською системою, що її я розробляв, заговорила зі мною про неї. Мова врешті решт зайшла про різність сприйняття у різних людей і мені було поставлене старе каверзне питання – чи існує об’єктивна істина? Ось якою була відповідь (відтворюю по пам’яті): «Тут було сказано, що різні люди сприймають по-різному одне й те ж, тому не можна казати про якусь об’єктивну істину. Якби так і було зі сприйняттям навіть тоді, коли немає аніякого натяку на хвороби, а саме сприйняття не було б пристосоване для здобуття істини, тоді мені довелося би багато чого переглянути зі своєї філософії. Та викривлення сприйняття можливе тільки за хвороби, а остання – протиприродна для людини; здорові ж люди сприймають усі однаково та достатньо точно, аби можливо було казати про істину. Скажу докладніше та, за можливості, виразніше, що я маю на увазі. 32. Життя і все, що слугує йому, практика, мною визнаються за головне, за гаранти істинності. Адже факт мого власного життя – чи не єдине, що я ніяк не можу логічно заперечити, чим би я особисто не був – мислячою матерією, духом чи пучком сприйняттів – і навіть якщо б мене зовсім не було; та й заперечувати його немає ніякої потреби у мене. Тріумф життя ми бачимо повсюди, отже життя природне, а практика руйнує «речі у собі». 33. Як правило, у доказ того, що у людей можуть бути різні сприйняття одного й того ж, а тому буцімто і не можлива об’єктивна істина, наводять жовтяницю. Дійсно, за цієї хвороби усе здається людині жовтуватим. Але це хвороба, а хвороби – шкодять людині, її життю, вони протиприродні; життя хворої людини стверджується не повністю чи навіть згасає. Наприклад, шизофреники теж бачать світ не завжди так, як інші, здорові, люди, та й живуть вони у середньому на десять-дванадцять років менше за здорових – хвороба вбиває, заперечує життя; люди з хворобою не можуть повноцінно жити, інколи навіть не можуть правильно користуватися звичними речами, у той час як усе це можуть робити цілком здорові. Саме тому не можна казати, що омани сприйняття, викликані хворобою, якось підточують об’єктивну істинність того, що людина отримує у своїх сприйняттях. 34. А тепер трохи про те чи можливе різне сприйняття у різних здорових людей. Я запевняю, що неможливе. Це легко перевірити за допомогою простого досліду. Звернися до першого зустрічного на вулиці й запропонуй йому двадцять карточок двадцяти різних відтінків зеленого, потім покажи йому іще одну зелену картку та попроси знайти їй відповідника з цих двадцяти і найбільш схожу на неї. Не треба бути осмомислом, аби передбачити, що тобі покажуть на такі картки, які ти і сама б обрала відповідником і найбільш схожою. Це значить ні багато, ні мало, що ти і твій піддослідний бачите одні й ті ж кольори; хакі – це хакі. З усього сказаного можна зробити висновок, який співпадає з тим, що було мною визнане спочатку: викривлення сприйняття можливе тільки за хвороби, здорові ж люди сприймають усі однаково. Почуття дають нам достовірне, бо наші органи пристосовані до цього: деякі звірі не розрізняють кольорів, не чують, а ми це робимо.» Пізніше я у своїх філософських шиканнях дійшов до агностицизму, так званої чуми думки, і усвідомив, що по факту не можу бути цілком упевненим в існуванні об’єктивної істини, самого об’єктивного світу. Справа в тому, що суб’єкт і об’єкт перебувають у взаємозв’язку (у одному з трьох: «С[уб’єкт> О.»), оскільки перший сприймає другий. Світ у теорії може бути об’єктивно існуючим, можливо він навіть сприймається нами майже таким, яким є насправді, але суб’єкт обмежений своїм розумом, самим собою і тому світ у його свідомості теж обмежений, він підкорений небездоганним логічним законам суб’єкта (суб’єктивній фізичній логіці). 35. Мамаша постійно жалілася мені та всім, хто приходив до нашої хати, що батько її ображає, а життя її до кривавих сліз важке. Це не завадило їй понести від свого кривдника, коли мені було вісім з половиною. Еге ж, цю кобилу було легко нахилити, навіть я міг би це зробити за півгодини, якби у мене вставав на таке лайно. Моєї думки щодо того, чи хочу я собі тягаря на шию, ніхто не спитався через те, що вона нікому не була потрібна. Через дев’ять місяців, у вересні, народився мій молодший брат. О, скільки ж крові він з мене випив! Якби тільки я міг ненавидіти, то ненавидів би його усією душею. Що таке дитина? Для тих, у кого є почуття, дитиною називаються п’ять хвилин щастя, чверть доби гордості та щонайменше вісімнадцять років усілякого неспокою. Дитина – слабка, тупа, вибаглива, криклива, ненаситна, … потвора. Якби людина дійсно була розумна (sapiens), як вона себе величає, то людський рід закінчився би ще на Ямі та його сестрі. 36. Початкова школа закінчилася без особливих подій. Я отримав відзнаку. За святковим столом був безлюдьком, виглядав просто. У мене були усі причини радіти зникненню з мого життя Ірини І. та новим шляхам, але я не радів, не міг. Узагалі було все одно. Після закінчення бенкету зайшов до аптеки й купив собі беруші, щоб не чути зайвий раз людей. Та щойно ними скористався, почув миттєве, всеохоплююче «Ей», почув ніби усією головою. Витяг беруші й озирнувся – нікого. Запхав їх назад у вуха та пішов додому сам один, замислившись над тим, чи є релігія моралізуючим чинником. Через кілометр знову «Ей». Мені чомусь почало здаватися, що це остання частинка мого імені, що до мене саме звертаються. Але нікого не було навколо! І цей звук… ну… не дуже схожий на те, що чують вухами. Безпричинний неконтрольований голос у голові? Самостійна думка? Я трохи злякався, коли «почув» удруге. 37. Мою нову класну керівницю звали Світлана Леонідівна, товстенна жіночка з підленьким характером, вчителька математики та фізики. Ми з нею не ладнали: я часто порушував дисципліну, а вона не скупилася на зауваження у щоденнику. Клас у мене був математичний, тому у день могло бути до трьох записів тільки її власних. У мене почалися проблеми з математикою, не дивлячись на схильності до неї – я просто почав ігнорувати вчительку та усе, що з нею було пов’язано. Проте робив успіхи у літературі, особливо зарубіжній. Літературні твори для п’ятого класу – «Том Соєр», «Хамелеон», «Попелюшка» – були для мене побрехеньками на один зубок. Легко було читати й переказувати, висловлювати свою думку. Досі, коли зустрічаюся з учителькою зарубіжної, вітаюся з нею, бо вона чи не перша у моєму житті гідна людина. Вона вважала та продовжує вважати мене талановитим малим – не знаю наскільки це правильно, здається, я багато в чому поступаюся пересічному однолітку, взагалі пересічній людині. Я не здатен робити деякі елементарні речі та й розуму часто бракує. Проте за батьків я дійсно кращий. Не велике досягнення: бути здібним на фоні ідіотів. 38. «Матерія та рух нестворені та незнищенні. Шукати причину вічного – усе одно що шукати початок безкінечного». – так каже Євген Фролович Солопов [25> у одній своїй знаменитій роботі. Мене завжди обурював цей момент; діалектичний матеріалізм тут заходить у глухий кут, він відмовляється казати про причину та початок. Це його слабке місце, це його першооснова. Незбагненно для розуму, як це матерія може бути рухливою просто по природі своїй і несо-твореною. Розум завжди вимагає пояснення! А тут – припущення, міф. Слова Бакуніна про те, що нерухома матерія не могла би бути навіть вагомою [Бакунін>, теж не рятують. Усяке догматичне вчення починається з міфу, прийнятого на віру. Ось чому я відвернувся від усякої догматики: мені мало припущення, мало міфу, а нічого окрім припущення та міфу у корінні своєму жодна догматична школа дати не може. Якщо я скажу першооснові діамату «Ні!», то він увесь просто розвалиться. Подумати тільки. А це одна з найаргументованіших догма-тичних шкіл. 39. вона померла але ле е хвилини хвилини ўдиўлäjyсä бла ки ть 40. За влучним висловом французького просвітника-матеріаліста Ламетрі [16, с.58>, Тертулліан був християнський мислитель, котрий мав сміливість мислити. Це правда, бо він усвідомив одну важливу річ: всемогутність бога розповсюджується на закони здорового глузду – «Et mortuus est Dei Filius: prorsus credibile est, quia ineptum est. Et sepultus resurrexit: certum est, quia impossibile». Вірити в бога – значить вірити в безглузде; якщо віра – то тільки чиста. Інші ж не знали, що зробити зі своїм богом, як його спотворити, аби він одночасно був і богом, а не жалюгідним юдейсько-ристиянським боженятком, і логічним. Читати схоластиків, Боеція [6>, Кузанського [15> Павла Флоренського [26>, Миколу Лосського [18>, Володимира Соловйова [23>, Семена Франка [27> та їм подібних просто неможливо без усмішки, несерйозне заняття. Але я не вірю ні в тертулліанівського, ні в схоластичного, ні в юдейсько-християнського бога, особливо в останнього. Чому? Немає ніяких причин вірити, та є причина не вірити: світ незрозумілий і його не пояснити якимось богом (хоча саме для цього бога припустили; віра в бога – характерна риса філософського самогубця), можна хіба що зробити ще незрозумілішим. 41. Мій пропитий татусь інколи корчив із себе взірцевого, жорстоко лупцю-ючи мене за зауваження у щоденнику і за мої рідкі суперечки з матір’ю. Було й так, що він нападав на мене, коли я спокійно спав і снив романтичні сни. Я не боявся його зовсім, та все одно вирішив вести себе тихіше, аби уникнути побиття. Поведінка стала не те щоб взірцевою, вона просто була пасивною, сірою і ніхто не міг до мене придратися; Світлана Леонідівна перестала викалякувати у моєму щоденнику різний непотріб. Але я прорахувався. Батькові хотілося самовиража-тися на комусь, на мені й матері, тому крики, образи, запотиличники не припинилися. Я ще не говорив, що він пояснював мені важкий учбовий матеріал ударами. Часом била мене і мати з різних приводів; вона особливо любила бити кулаком у пах, коли я стояв смирно, слухавки її витребеньки. 42. Одній вагомій для мене дівчинці (вигадана особа – С.Б.) я пояснював своє світосприйняття наступними словами. Уяви, що ти і я знаходимося у кімнаті, стіни, стеля та підлога якої укриті дзеркалами. Я бачу тебе, ти існуєш для мене і це беззаперечний факт. Ми обидва відображаємося у безлічі дзеркал, мене ніхто не цікавить, окрім мене самого, тебе й наших інтересів; нікого й нічого іншого просто не існує за звичайних умов для мене; усі мої думки зосереджені на нас двох. А що ж інші люди? Вони суть примари, котрі несподівано виринають із дзеркал по пояс, псуючи відображення, щось різко вигукують, перевертають кімнату догори дриґом і так само несподівано пірнають назад, нічого по собі не лишаючи, якщо не враховувати хвилинний хаос. Звісно ж я лякаюся їх, хочу, аби вони зникли та більше ніколи не з’являлися. Такий мій світ. 43. Шостий клас, початок навчального року, точніше – п’ятнадцяте вересня. Я отруївся маминою їжею та так сталося, що мені конче захотілося до вбиральні прямо у школі. Тихенько пішов собі, зачинив за собою двері. Приступив до при-родної справи. Хвилини півтори усе було нормально, нічого не передвіщало ніякої біди. Аж раптом до вбиральні увірвалися п’ятеро моїх однокласників. Вони почали сміятися, кричати, як навіжені, тикати пальцем, знущатися наді мною. Я був беззахисний у такому положенні – нічого й казати. Мені не було образливо, та мене пройняв страх, потім – своєрідне обурення. Вгамувати цих виродків не вда-валося, тому вони вийшли тільки тоді, коли вгамувалися самі. Та на цьому не був кінець: вони почали усім розповідати, що бачили. Через кілька хвилин знало і реготало півшколи. Які ж люди низькі! Після уроків я прийшов додому і розповів матері про цю подію. У той же день почалися розбірки. І знову директриса на-магалася вжити усе своє красномовство, та я був красномовніший і, здається, вказав їй що та як. Було вирішено: негайно перевести мене до іншої школи. Цим зайнялася матір і вже сімнадцятого вересня я пішов до нового учбового закладу. Тільки мати суворо сказала мені віч-на-віч, коли усе закінчилося, що якщо буде бодай іще щось, то мені кінець. Ніхто іншого від неї й не чекав. Зате вона у подальшому ніколи не втрачала нагоди нагадати мені, скільки вона для мене зробила. У мене немає совісті, немає почуття вдячності, як і інших соціальних почуттів, бо я єсьм не стадна тварина. Але навіть якби вони усі були, чи не абсурдно відчувати вдячність до людини за те, що вона «виплюнула» тебе з наймерзеннішої частини тіла у наслідок власної миттєвої дурі, та за те, що вона зробила належне? Може мені ще бути вдячним, коли виконують норму закону? Можуть же не виконувати! 44. Чи існує час? Вочевидь існує; це об’єктивна форма існування матерії (або ідеї, якщо остання наділена якостями першої). Але. Логічний закон: аби уявній годинниковій стрілці дістатися від години А до години В їй треба спочатку пройти половину шляху – С. У половини шляху, в свою чергу, теж є половина, у неї – своя половина та так до безкінечності. Одна-єдина секунда логічно ніколи не мине, бо вона об’єктивно ділиться навпіл. Можна сказати й таке. Якщо взяти міру часу в абсолютний нуль, то ніякого часу не буде, а нуль у щось переходити не може, як геометрична точка не здатна переходити у лінію. Та час є, є усупереч логіці. Час незрозумілий, недосяжний, неосяжний і при цьому всьому його не-можливо не визнавати, у нього неможливо не вірити – абсурдна віра, віра у безглузде, credo quia absurdum est. Дещо подібне можна сказати й про простір, і про матерію, що у часі й просторі існує. «Буває таке, що про нього говорять: «Дивись, – це нове!» Та воно вже було від віків, що були перед нами! (Екл. 1:10)» – сучасна філософія повертається до скептиків і Тертуліана, я її повертаю до них. Credo quia absurdum est! 45. Розшукуючи гідні нескептичні аргументи проти діалектичного-матеріа-лізму, я познайомився із філософією Миколи Онуфрієвича Лосського. Першим твором мислителя, що його я прочитав, була, звісно ж, стаття «Критика діалектичного матеріалізму». Якби усім, що лишилося від Лосського, була одна ця стаття, то ми знали би усю його концепцію, усі її сильні й слабкі сторони. Мене більше всього зацікавили так звані субстанційні діячі, або монади, та саме над їхньою критикою я думав найдовше, якщо казати саме про філософію Лосського. Ось деякі мої критичні записи, абияк зібрані до купи: Своїх субстанційних діячів Лосський, важливо сказати, запозичив у великого вигадника Ляйбніца та по-своєму переробив, аби пояснити те, що абияк вклалося в його слабкій голові з елементарних фізики та хімії. Важко на душі, коли усвідомлюєш, що філософія часто вимушена боротися із вигадками дурнів, бо деколи і дурень чисто випадково ляпне якусь правду. Можна, звісно, використовувати бритву, або лезо Оккама, закон достатнього приводу (теж творіння Ляйбніца), та це не завжди переконує схильного вірити фантазіям читача, оскільки це презумпції, а не аксіоми. До того ж стан науки на момент припущення якоїсь певної нісенітниці інколи ніби й підтверджує її. Приступаю до максимально можливої для мене критики монад Лосського. 46. Непроницаемость, согласно современной физике, есть не состояние частицы материи, присущее ей непрерывно и неизменно, а процесс, именно действование отталкивания. Непроницаемый объем есть не что иное, как бесчисленное множество действований отталкивания, исходящих из одной центральной точки (курсив мій – С.Б.) и распространяя-ющихся по всем радиусам. Единство этого бесконечного множества действий, состоящих из множества отрезков в пространстве и времени, указывает на то, что все они суть проявления одного деятеля, который творит содержание их (курсив мій – С.Б.) и придает им единую пространственную и временную форму. Творческий источник и носитель множества сменяющихся во времени проявлений называется в философии словом субстанция или, лучше, я буду означать его словом субстанциальный деятель. Бытие деятеля резко отличается от его действий: быть источником множества проявлений в пространстве и времени он может только, будучи сам непротяженным и невременным; мало того, чтобы придать своим проявлениям временную и пространственную форму, он должен быть носителем принципов этих форм, т. е. должен быть существом, распоряжающимся ими, сверхвременным и сверхпространственным. Из определенной точки пространства исходят только проявления такого деятеля, а сам он не помещается ни в каком месте пространства и времени. Я не знаю нічого конкретного про матеріальні непроникність і відштов-хуваність у значенні цих слів в сучасній Лосському фізиці, та, здається, це щось подібне до нульових коливань квантової фізики. У такому випадку немає ніяких підстав казати саме про субстанційних діячів, бо, згідно із сучасними фізиками та діаматівцями, внутрішній рух матерії – один із видів несотвореного руху. Далі, якби дійсно дії відштовхування позапросторового субстанційного діяча виходили з однієї точки, то вона б була безкінечно маленькою, бо найменшу часточку уявити собі неможливо через її ненаповненість. Це був би геометричний промінь навпаки: є кінець (оболонка матеріальної частинки), але немає початку. Навіть якщо припустити, що вектори дії відштовхування від центру часточки до її межі рухаються на надсвітлових, на надуявних швидкостях, то їм довелося би витратити цілу вічність, аби досягнути межі безкінечно маленької часточки. 47. Інакше б треба було говорити не про центральну точку, а про центральну сферу, безкінечно порожнисту, з безкінечним вакуумом усередині. Отже Лосський або неточний у своїх теорії (банально не знає її), або ніяких монад взагалі не існує. Треба додати, що вакуум має, якщо можна так висловитися, властивість втягувати у себе все, він прагне заповнити себе, тобто центральна сфера переходить у безкінечно маленьку центральну точку. Хтось згадає тут, що субстанційні діячі надчасові, тобто вічні, як сама матерія, а тому в них є вічність для того, щоб діями відштовхування творити матеріальні частки, бодай і неймовірно маленькі. На це я відповім, що сам Лосський хоч і вживає слово «надчосові» відносно монад у «Критиці діалектичного матеріалізму», але в інших роботах, наприклад у «Світі як органічному цілому» каже й усіляко доводить, що вони створені християнським богом [18>, тобто логічно все ж мають початок у часі як не крути. По біблії навіть можна вирахувати їх приблизний вік – 5780 років. І знову ми приходимо до незнання Лосським власної онтології або до абсурдності припущення субстанційного діяча: або субстанційні діячі не створені богом 5780 років тому та існували й існуватимуть вічно, або вони не можуть творити матеріальні частки. Та залишимо цю софістику. 48. Здавалось би, приводом для припущення монад може слугувати за-гадковість психіки. Тут нібито діє і сама бритва Оккама: якщо механістичні матеріалісти зазвичай дають складне пояснення походженню психіки, то варто надати перевагу більш простому поясненню Лосського, тобто визнати існування істот, споконвічно наділених психікою. Але діаматівці на чолі з Леніним, припускають, що матерії з самого початку властива якась подоба відчуття [19, с. 418>. А Биховський взагалі каже: «Сознание и материя не являются двумя разнородными вещами… Физическое и психическое – один и тот же процесс, но только с двух сторон разглядываемый… То, что с лицевой стороны представляет собой физический процесс, то же изнутри самим этим материальным существом воспринимается как явление воли, как явление ощущения, как нечто духовное [19, с. 419>». Рівносильні, майже однакові точки зору – яку з них обрати? До того ж, треба сказати, пояснення Лосського і діаматівців, насправді – це відмова від усякого пояснення: вони просто визнають психічні процеси за споконвічні. 49. ...субстанциальные деятели... суть самостоятельные существа, способные самодеятельно творить свои внутренние состояния. ...согласно идеал-реализму, все процессы во всех областях природы творятся деятелями на основании стремления их, часто бессознательного, к целям... Каждое такое действие есть свободный акт, не вынужденный никакими законами… …каждый элемент мирового целого (читай: кожний субстанційний діяч) продолжает оставаться самостоятельной личностью, свободной в своем выборе. Средством для осуществления более сложной жизни служит союз нескольких деятелей, образующих новое более или менее устойчивое целое… …субстанциальный деятель, сравнительно высоко развитой, вступает в союз с группою менее развитых деятелей… В таком целом, как организм человека, в центре стоит человеческое я, высоко развитой субстанциальный деятель. В настоящее время психиатры производят операции мозга для излечения некоторых душевных болезней. Успех этих операций вовсе не служит доводом в пользу материализма. Излечение пациента может быть объяснено тем, что из мозга его выключены такие деятели, психическая активность которых нарушала нормальный характер душевной жизни. Хорошим примером сверхвременности субстанциальных деятелей может для каждого человека служить его я. Як поєднати самобутність, свободу субстанційного діяча, який стоїть у центрі людського організму, із психічними розладами, спричиненими «психічною активністю» інших субстанційних діячів? Хіба справді вільна істота може бути зведена з розуму іншою такою ж істотою? Виходить: або несвобода (а свободі конкретно присвячена ціла праця Лосського «Свобода волі»), або свідомість людини – результат сумісної праці багатьох діячів. Але, згідно з мислителем, має бути головниа монада, довкола якої гуртуються усі інші, утворюючи одне тіло: атоми обирають собі головного, молекули обирають собі головну і так аж до людини, свідомість якої – це свідомість одного-єдиного, головного субстанцій-ного діяча. І знову незнання! Знову неточності! 50. Ось що також приходить у голову з приводу наведених уривків. Чому я, надпросторовий, надчасовий субстанційний діяч, зовсім не пам’ятаю, як вступав у союз з іншими, менш розвиненими своїми родичами? Чому я не усвідомлюю себе таким надпросторовим і надчасовим субстанційним діячем? Я не знаю, що я? Мені доводиться брати до рук Лосського, щоб розібратися в собі! А ось це добрі аргументи проти існування головної монади. Та, здається вже й так зрозуміло, що свідомість людини не може належати якомусь одному субстанційному діячеві. Якщо так, тоді субстанційні діячі нічим не відрізняються від звичайних часток матерії. Лосський хіба що може пояснити, чому матерія рухається (через «психоїдну» свідомість малорозвинених монад), та матеріалісти кажуть проти цього, що рух – спосіб буття матерії. Знову рівносильні твердження. 51. Я не думаю, що щось, окрім закону достатнього приводу, щось окрім здорового глузду може поставити крапку на онтології Лосського, бо заперечувати монади – усе одно що заперечувати християнського бога – їх не існує і все тут. Але я зміг, здається, довести наступне: мислитель сам не розуміє, що говорить, і логічно-науковий аналіз руйнує майже усі його твердження. Дійсно, Лосському нічого не лишається, окрім як сказати, що його «діячі» – це та сама матерія, але ідеалістична, вразлива для апорій проти матерії так, як і ідеї Джорджа Берклі й Девіда Г’юма, така ж незрозуміла – вона рівно нічого не пояснює, а тільки називає відомі речі новими іменами.

ID: 856795
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.12.2019 20:17:56
© дата внесення змiн: 03.12.2019 20:42:55
автор: Самослав Желіба-Осмомисл

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (33)
В тому числі авторами сайту (3) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі.

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Халат
Svitlana_Belyakova: - запашничка
Синонім до слова:  Самозаймання
Genyk: - ВОГНЕЧУДО
Синонім до слова:  Халат
Genyk: - Післякупальник
Синонім до слова:  Ванна
Genyk: - Купальниця
Синонім до слова:  Ванна
Ulcus: - мийня, пінна, катарсисна :)
Знайти несловникові синоніми до слова:  Самозаймання
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Ванна
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Халат
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова: 
Юхниця Євген: - Халат
Синонім до слова:  Мафія
Svitlana_Belyakova: - Досконала банда
Синонім до слова:  Стукіт
Svitlana_Belyakova: - Грюкіт
Синонім до слова:  Стукіт
Зелений Гай: - Копат.
Синонім до слова:  Мафія
Зелений Гай: - Вовкулаки.
Синонім до слова:  Мафія
Зелений Гай: - Здирники.
Синонім до слова:  Стукіт
Genyk: - Монотоновідбивач
Знайти несловникові синоніми до слова:  Стукіт
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Мафія
Genyk: - Перерозпреділителі
Знайти несловникові синоніми до слова:  Мафія
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Приятель
Genyk: - Cпілкунчик
Знайти несловникові синоніми до слова:  Приятель
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  тартак
Mattias Genri: - древесный бардак, это - тартак...
Синонім до слова:  казино
Ниро Вульф: - рулеткодром
Синонім до слова:  тартак
Еkатерина: - лісарня - у Карпатах
Синонім до слова:  Людина середнього віку
Svitlana_Belyakova: - Похилого Віку
Синонім до слова:  Людина середнього віку
Валерія19: - Реаліст!
Синонім до слова:  Людина середнього віку
Сергій Риба: - Сутність
Синонім до слова:  Люстерко
Олександр Лісний: - Віконце дійсності
Синонім до слова:  пілігрим
Олександр Лісний: - Паломник
Синонім до слова:  Мрія
Олександр Лісний: - Політ фантазії
Синонім до слова:  Люстерко
dashavsky: - Лицегляд.
Синонім до слова:  Люстерко
Зелений Гай: - Дивоскельце.
Синонім до слова:  Люстерко
Яна Бім: - Дивило
Нові твори