Я геть розівчилась писати вірші
Так що я знову на себе зла
Та вірші оті то іще не найгірше
Причиною злості стала «вона»
«А хто ж то «вона», чи якась незнайомка?
Чи може то подруга твоя, скажи!»
Ой, краще б наш статус був «просто знайомі»
По́друга моя? Тьху, Бог бережи!
Ні, справа у тому, що містер Коельо
Той, що з попередніх віршів постає
Захоплений потайки мадмуазеллю.
Не мною, а «нею». Буває ж таке
Не знаю я точно цього, та здається
Що думки і чуйка моя не спроста
Тому в мене серце пришвидшено б’ється
Від того, що знаю: вона – непроста
Вона ніби ангел, принаймні здаля
Та й навіть як чорт – я ні крикну, ні пискну
Хоча, як пізнати, чи марно я зла?
Не лізти ж тепер у його переписку
Спитала в Коельо, кажу: «Викладай!»
Так може в душі мені стане спокійно
І хоч сказав «я тільки твій, пам’ятай»
За «нею» тепер приглядаю я пильно.
ви про що? 
