На роботі видали премію працівникам, що приймали участь в освоєнні нової техніки. Серед них були я і Ліза, з якою познайомилися недавно. Вона поступила на завод пізніше, і між нами виникли доброзичливі стосунки.
Відомості на премію необхідно терміново закрити, а Лізи на роботі не було, захворіла. Тож, комусь треба їхати до неї з грошима і відомістю. Недовго думаючи, взяла цю місію на себе.
Перше, що почула, натиснувши на кнопку дзвінка, були незрозумілі хриплі басові звуки:
- Г-г-г-р-р-р-ах! Г-г-г-р-р-р-ах!
Двері відчинилися, у вузьку щілину висунулася величезна собача морда з налитими кров'ю очима і розкритою пащекою, з якої звисала слина:
- Г-г-г-р-р-р-ах!- прохрипів величезний дог, якого Ліза з усієї сили відтягувала від дверей. Побачивши мене, здивовано промовила:.
- Заходь, заходь! Не бійся. Це Фредя, він добрий. Не бійся, заходь!
Я обережно прослизнула в щілину ледь прочинених дверей, Ліза зразу щільно закрила їх і замкнула на замок:
- Щоб Фредя не вискочив. Він ще маленький, а гуляти любить! Тільки виводити треба на поводку, бо вже декілька разів розшукували. А це навчився сам двері лапою відчиняти. Так, Фредю?
Пес замахав хвостом і став на задні лапи, передні поклав Лізі на плечі. Він був врівень з нею, жінкою вище середнього зросту. “Який же він буде, коли виросте?”- чомусь подумала я.
- Проходь, проходь до зали, - запрошувала хазяйка. - Я зараз прийду, саме борщ доварюю.
Я пройшла в залу, обережно присіла на краєчок крісла. Через кілька хвилин зайшла Ліза, слідом забіг Фредя і уставився на мене недобрим поглядом.
- Встань! Встань! - дзвінко вигукнула вона. - Швиденько вставай, бо це Фредине крісло!
Перелякано підхопилася, а хазяйка вже підставляла стільця. Я витягла з сумки відомість і гроші:
- Ось, твоя премія. - Розпишись, будь ласка.
- Ой, спасибі! То це ти спеціально їхала? Я тобі дуже вдячна! Це ж тобі прийшлося в інший бік від свого дому їхати?! Спасибі, - вона простягла мені відомість, в якій щойно розписалася: - Це ж ти з роботи? То зараз я пригощу тебе свіженьким борщем! Сідай, зараз принесу!
- Не треба, я не голодна, - намагалася відмовитись, але Ліза, не слухаючи, побігла до кухні. Фредя вмостився в кріслі і не зводив з мене погляду. Я заклякла на стільці, боячись ненароком глянути в його сторожкі, налиті кров'ю очі. Знечів'я оглядала кімнату.
Старенькі різнокаліберні меблі, на підлозі нічого не постелено, стіл виблискує тьмяною, вже де-не-де потрісканою, поліровкою.
Ліза забігла до кімнати, поставила на стіл повну тарілку свіжих млинців:
- Пригощайся. Зараз борщику принесу.
- Добре, - здалась я, дивлячись на апетитні рум'яні млинці, і думаючи про те, що змалку люблю гаряченький, щойно зварений борщ: ароматний, прозорий, де кожний овоч ще не втратив свого запаху.
- Мені б руки сполоснути.
- Будь ласка, проходь у ванну. Там мило, рушник. Почувайся, як вдома.
Вимивши руки, я попрямувала до кухні, бо зовсім не хотілося зоставатися наодинці з Фредею.
- А я ось борщик несу. Ходімо, - разом з Лізою, яка обережно несла повну вщент велику тарілку борщу, зайшли в залу. Фредя гуляв по кімнаті. Ліза поставила тарілку на стіл, здивовано глянула на мене:
- Це ти млинці з'їла?
- Ні. Навіть не пробувала.
- А де ж вони поділися? - вона недовірливо дивилася то на мене, то на порожню, чистісіньку, тарілку
- Ні, - виправдовувалась я, уже жалкуючи з того, що зголосилася покуштувати свіженького борщу.
- Невже це Фредя?! - розгублено промовила Ліза, з сумнівом розглядаючи чисту, мабуть аж вилизану, тарілку.
Мені зовсім розхотілося їсти, з сумом думалося, що треба було просто віддати премію і зразу йти.
- Чого ти не їси? Не подобається? - заохочувала Ліза.
- Зараз, зараз, - я примусила себе проковтнути кілька ложок борщу, бо не хотілося образити хазяйку. В цей час щось голосно задзюркотіло. Ліза охнула, кинулася з кімнати, через мить повернулася з ганчіркою. Фредя спокійно переступив через величезну калюжу, яку щойно надзюрив посеред зали, і попрямував до столу. Сівши навпроти мене, поклав голову на стіл і застиг в очікуванні. Ліза заходилася витирати підлогу:
- Ой, Фредю, фу! І не соромно? Ти вже майже дорослий хлопчик, хіба так можна? - лагідно промовляла до собаки. Потім звернулася до мене:
- Не звертай уваги. Він ще маленький, це порода така. Наче вже великий, а йому ще рости і рости.
“Нічого собі, маленький, - думала я з неприязню, намагаючись не видати себе, бо десь читала, що собаки добре відчувають те, що думають люди. - І що мені зараз робити? Як швидше піти звідси?”- гарячково вирішувала, сидячи на стільці біля тарілки з борщем і боячись глянути на Фредю.
- Добрий борщ? - спитала Ліза, виходячи з кімнати з мокрою ганчіркою в руках.
- Дуже смачно, - збрехала я, бо насправді в цю мить нездатна була щось відчувати і оцінювати. Собака пильно слідкував за кожним моїм рухом. Борщ вже зовсім прочах. Фредя встав, підійшов до мене, і знову поклав голову на стіл поряд з тарілкою.
- Що, хочеш борщику?
Він напружився і, висунувши язика, спритно підхопив ним і проковтнув майже пів-тарілки борщу. Через мить тарілка була пуста і чиста. Фредя облизався, застрибнув у крісло, згорнувся клубочком і наче аж задрімав. Ліза зайшла до кімнати:
- О! Молодець! Може, ще будеш? Добрий борщ?
- Дуже добрий, спасибі.
- Ти вже пробач за Фредю. Він не злий, тільки ще малий і не надресирований. Ми б з чоловіком не заводили собаки, це синові захотілося. Купив. Знаєш, скільки заплатив? Дорого. Дуже. Спочатку грався з ним, а потім набридло. А нам морока. Їсть, як добрий дядько, кожного дня м'ясо, і яйця, і крупи різні. Там ціла наука, як правильно годувати собаку. І вигулювати треба кожного дня. Зранку і ввечері, в будь-яку погоду. Я вже його не можу втримати на поводку, та й чоловік ледь справляється.
- А що ж син?
- Його Фредя вважає хазяїном. Але син з ним тільки грається, а основна морока нам. Звикли, і любимо його, бо недарма кажуть, що собака - друг людини. Справді, друг. Щирий і відданий. Хоч і важко, а куди його тепер дінеш? Це ж не іграшка, жива істота!
Їдучи додому, я думала про те, що ніколи, ні за яких обставин, не візьму в квартиру тваринку. Ніяку, навіть маленьку, хом'ячка чи морську свинку. Хоча дуже люблю собак, бо в дитинстві, в батьківскому дворі завжди були і собаки, і коти. Кожен знав своє місце і кожен мав своє діло: охороняти хазяїв, чи ловити мишей.
А зараз мені жалко було і Фредю, і Лізу та її чоловіка. Бо що їм всім робити, куди подітися і як змінити щось в житті, не причинивши комусь болю і страждань?
21.04.2014
ID:
853517
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 03.11.2019 08:11:30
© дата внесення змiн: 03.11.2019 08:11:30
автор: Людмила Григорівна
Вкажіть причину вашої скарги
|
