Давно пройшли ми той етап в житті,
Коли ще вірили, такі наївні,
Що ми тут не одні в цій пустоті,
І ще комусь ми взагалі потрібні.
Що нас хтось любить, згадує про нас,
Щоночі перед сном без нас не може.
Чекаємо лише, що прийде час,
Та час нікому з нас не допоможе.
Не варто жалкувати ні про що,
Тоді нам рішення здавались вірні,
Та важко зрозуміти це, якщо
Самі для себе зовсім не покірні.
Чому, коли щось робимо одне,
Ми думаємо всі про зовсім інше?
І жоден з нас ніяк все не збагне,
Що з плином часу стане тільки гірше...
Завжди красиво хочеться піти,
Себе переконати, що все вірно,
А потім, врешті, з розуму зійти,
Коли змінити щось вже надто пізно.
Ти вже свої вітрила опустив,
Немає сонця, тільки шторм і злива -
За течією нам кудись плисти
І залишатися чекати дива.
Навколо все втрачає кольори,
Ми не навчитись вчасно зупинятись...
Ніколи не дізнатись нам, коли
Востаннє доведеться попрощатись.
Ніколи потяг не чекає тих,
Хто не хотів на нього почекати,
Хто дуже довго думав і не встиг,
Та вже квиток не можна поміняти.
Не встиг, і місце інший хтось зайняв,
Можливо в серці, може просто поряд,
А ти став не потрібним, ти пропав,
Лише в стакані бачиш її погляд...
І так здається, наче це не ми,
Неначе рішення за нас приймають,
А виправдовуватись нам самим,
Саме цього від нас чомусь чекають.
28.10.19
