Чарує вкотре кольорами небо.
Приваблює мінливістю митців.
Як прагнення, чи радше як потреба
наповнитися волею вітрів.
Ще теплі дні, та вже холодні ночі.
Пожовкле листя падає до ніг.
Та знову літа спрагле серце хоче
Ледь осінь завітала на поріг.
Час роздумів, час смутку і печалі,
де кожен звук і рух лягають в такт.
Час визнання уже нових реалій,
де все хоча би трішки – та не так.
Густий туман стікає дерева́ми
прихованими крапельками сліз.
Це – сум, що затесався між словами,
Й німим крещендо падає униз...
Вже не лякають погляди відверті,
і не боїшся видатись смішним.
І вже давно переконання вперті
у сутінках розвіялись, мов дим.
Чаклунка осінь непокоїть душу.
Мабуть, останні прояви тепла...
Зізнання, вірші, досі щось я мушу…
Ах, Осінь, ти така, як і була.
