Вже вкриваються ранки туманом,
Прохолода торкається пліч,
Загубився в імлі десь світанок
Й не спішить покидати нас ніч.
Тільки плаче, схилившись тополя,
Дрібні краплі спадають води
І якби тут була її воля,
Не пустила б туману сюди.
Тут так тихо – ніде ані писку,
Навіть, вітер сховався і спить.
Він не бачить в гулянні цім зиску,
Коли мрякою ніч моросить.
Чи не краще сховатись у травах
Щоб осінній туман не дістав,
Й поки сонце привітне й ласкаве,
Вранці пустить проміння на став.
Отоді він проснеться , зрадіє
І аж ген до старої верби,
Що схилилась й тихенько сумує,
Хвилі срібні погонить туди.
Та лиш сонце розвіяти зможе,
І прогнати осінній туман.
Щоб надалі цей світ як найдовше
В золотистім вбранні вигравав.
