Планети минають весною, мов меланхолійні сни,
І незалежно якою порою, ми відміряли дні,
Їх так мало, що годі й їх рахувать,
Нам ніколи коханими більше не стать.
Ніколи ти не пробачиш закритих дверей,
Ніколи ти не побачиш за мною напівтеней,
Бо ж навіть зимою, ти знаєш, я знову зотлів
І жодного разу не боліло у грудях від твоїх слів.
Ти мовчки дивилась у небо і місяць зітхав,
Ти завжди казала: - Тихо Андрій ти дістав!
А я не зумів зрозуміти про що ті слова
Я спав, а ти в цей час зруйнувала наші життя...
В кінця надбудова тихих тортур,
Змінилася на спробу врятувати частину натур
І знову плаче гірко роздерта душа,
Ти ж плачеш бо надія зі мною остання пішла.
А тіло диктує вчинки тобі
А тіло руйнує спроби знайти
Істенні речі шукає душа
Це все мине, мов чергове життя...
