|
Осінній вечір у полоні чорних хмар. Вдалині блискавиця, раз-у-раз на шматки розрізає небо, рожеве сяйво охоплює великі хмари. Це лише на мить, за кілька секунд доноситься тихий гуркіт. Якась його частина припадає до землі, якась тихо бурчить, тікає. Здаля все ж ледь чути луну, поступово зникає.
Напередодні вітер шаленів, зривав листя з зажурених дерев, витанцьовував по напівсухих травах, квітах. Та напевно злякався блискавки, притих, неподалік, в гаю сховався. А можливо й десь,зовсім непомітно доганяв скуйовджені хмари.
Ольга вийшла з хати, зморено підняла очі до неба, кілька раз перехрестилася,
- О, Боженьку! Дай дощику та тільки ж не нароби шкоди! Прости мене стару за всі гріхи! Тихеньким, лагідним дощиком землицю окропи. Ой, то ж для озимих так потрібна сила. Іще раз зазирнула на небо, з мотузки знімала висушений одяг. Чи зачинити хвіртку, чи ні? Тільки подумала, як декілька великих краплин впало на хустину, здригнулася від несподіванки, немов струмом вдарило все тіло,
- О, де там,- двигнула плечима, трохи злякано,
- Хай йому грець, ще змокну!
Вже до пса, що крутиться під ногами,
- Гайда в буду, що грози боїшся? Ото дурень, ану тікай!
Ледь переставляє ноги, йшла до веранди. За звичкою, включила світло, знову перехрестилася. В хаті зняла хустку,
- Ой, хоча б не полиняла від тих краплин. Така ж стара, як і я.
В окулярах роздивляється хустку, задоволено примруживши очі,
- От добре, наче все гаразд.
Відразу нагадала, що на веранді забула вимкнути світло,
- Ой, треба ж такого, все забуваю. Але хто там в таку лиху годину прийде.
Чи телевізор ввімкнути? Тат тут же себе зупинила, от роззява, то ж гроза!
Нарешті присіла на стілець біля столу. Під ногами, на плетеній доріжці лежить кіт Василь. Він не звертав на неї уваги, хоча вона вже декілька раз стукнула посудом. На столі, вже в мисці гречаний суп. Як завжди, перед вживанням їжі, перехрестилася до ікони, подякувавши Богу за хліб і сіль. Тільки в руку взяла ложку, як почула гавкіт Марса й гучний стук у двері. За мить до вікна,
- Тю, когось таки принесло. Нікого не чекаю.… Бач, добре, що світло не вимкнули.
Побачивши незнайоме обличчя дівчини, здивувалась, з грудей вирвалося,
- Ой, хтось чужий.
Перед нею дівчина, обома руками тримає маленький пакунок, дуже схожий на сповите маля.
Мокре, бліде обличчя дівчини вразило стару. Руки трусяться, тремтить голос,
- О, Боженку!Ти хто? Бачу не наша, дитино, ти звідки?
Окинувши оком обійстя, впустила до хати, на ключ закрила двері.
- Та ви не бійтеся, я одна із сином, не прийшла красти, чи щось вимагати. Пустіть на ніч, боюсь мій Макс захворіє.
Ольга оглянула дівчину з голови до ніг, зробила висновки, не схожа на циганку,
- Ну, давай, заходь, зніми мокрий одяг, бачу й ковдра в малого мокра, треба переодягтися, зараз для вас щось знайду.
Задумалася жінка, скільки ж їй років? Звідки вона, де взялася в таку лиху годину? Навіть сумки немає, чим дитину годуватиме? і сама в легких капцях, мабуть зовсім змокріли ноги.
Вже ніби хотіла спати, мала лише повечеряти, а тепер й сон пропав. Від думок гупало у скронях, все тіло проймає мороз, за якісь секунди відступає, відчуває, що вже червоніє на обличчі.
Дівчина поклала дитя на ліжко, переминається з ноги на ногу,
- Бабусю дякую вам, що прихистили. Я ранком піду.
- Та то пусте,- відповіла Ольга, викладаючи з шафи деякі речі.
Мовчки зазирає, як дівчина, не соромлячись, перед нею переодягається.
Вже розповила маля, воно солодко сопіло, навіть її дотиків не відчуває.
О Боже, що це? Чорнявий і смуглий, чи й не циганське дитя? І подумки, мов прикусила собі язик. О, прости, прости Боже, думаю негоже, знову беру гріх на себе, не мені судити. Допитливий погляд, то на неї, то на хлопчика. Такий маленький, напевно від роду й місяця немає. От, молодість, не знає страждань, взяли моду, народжують, а потім не знають, що з цим робити. Тут же перехрестилася й відійшла від дитя.
Немов клубок у горлі застряг, знову грішу. Прости Боже, за ці думки злі, що значить старість, хто знає, що привело її сюди?
Вже насипає суп,
- Не чіпай хлоп’я, хай поспить, напевно не промерз. Он махровий рушник поклала, накрий його, сідай, разом повечеряємо. Вважаю це буде доречно, он на стільці в’язані шкарпетки, одягни, нехай ноги зігріються. Чого доброго, ще сама захворієш. Не соромся, я проста людина, грошей за ночівлю не візьму. А роздивляюся тебе, бо схожа зовсім на молоду дівчину, бере сумнів, що твоє дитя. Та й знаєш, живу сама, тому трохи й боязно.
- Мене звати Роза, я з Демидівки. Не журіться, надовго не залишуся. Зараз син прокинеться, погодую, в грудях маю молоко, добре, хоч з цим проблем немає. А все інше, якось владнається, просто дощ пішов, тому й попросилася до вас. Була на залізничній станції, електрички не зупиняються. Я тільки до ранку, потім піду, - говорила не поспішаючи.
Вони мовчки, кожна із своїми думками, сьорбали гречаний суп. Почувши розмови, проснувся кіт, потягнувся, хвіст трубою, відразу плигнув на ліжко до малого. Лише мить, Ольга сердито, ліктем скинула кота,
- От, бісова душа, напевно запах молока почув!
Роза, дивне ім’я, думає Ольга сидячи біля вікна. А хто ж батько цієї дитини, можливо хтось з мулатів? Та ні, більше схоже на закарпатських людей. Але ж чи є нині такі в Демидівці? Напевно все таки з циганів, хіба може до них пристала. Але ж така молода, на вид порядна, охайна.
Роза із сином сплять на старому дивані, а вона, хоч собі ліжко розстелила та сон не йшов. Задивляється на дощові краплини, що стікають по склі вікна, думки полетіли в молодість….
*
Літня пора. Неподалік від Бару, невеличке село потопає в садах. Поліна, мати Олі, в школі викладає українську мову, була вимогливою, дуже строгою вчителькою і, на жаль, вдома своєї тактики не змінює. Дівчина не знає батька, на цю тему, ніколи з матір`ю не говорили. Лише, одного разу, під час шкільних канікул, ще в років десять, запитала про нього. Тоді мала що слухати, мати сердито, її зачинила в кімнаті. Заборонила спілкувалася з дітьми, з дорослими. Думала, то чиїсь настанови, дізнатися про батька. Ніяких запитань, мов під графою - цілком таємно. З роками Оля зрозуміла, чому мати така сердита, чому замкнута, адже крім роботи, поруч ні подружок, ні рідні.
Йшли роки... Оля перейшла в одинадцятий клас. Відчувала себе дорослою, пізнає перше кохання.
Це було одного літнього вечора, однокласники юрбою пішли в поле посмакувати молодого гороху. Вздовж дороги, густі й високі зелені трави, молода посадка з листяних дерев. А далі низина й чудовий березовий гай. Легенький вітерець злегка гойдає віти берізок, вони мов заграють з вітром, на сонці листя виблискує, переливається золотом.
Ось і забрели Оля з Миколою, світлооким хлопцем, від якого всі дівчата в класі божеволіли. Він син міліціонера, здавався їй відповідальним. Хоча і не було побачень та з школи часто проводжав додому, так щоби не бачила мати. Вона всіх хлопців з її класу критикувала, в кожного знаходила вади.
Донька не згідна з її баченням та йти проти матері, це значить в домі знову блискавка, грім, крик і сльози. Хоча доня подорослішала та мати, її сприймає за малу дитину.
Оля з пелени висипає стручки гороху на траву й сама від сміху впала на коліна. Микола їй фільм розповідав; »Невероятные истории итальянцев в России». Їй не довелося його побачити, тому із задоволенням слухала.
Він приліг біля її ніг із захопленням розповідав,час від часу зазирав у ясні очі. Вона чистить стручки гороху і усміхаючись, по кілька горошин, з долоні висипає йому в рота. Вони чули, як поверталися однокласники, залишися удвох.
Микола витирає уста,
- Ну досить нагодувала, смачно дякую, дай закушу солодом!
І схопив її неціловану. Тремтіла, не знала, що діється. Мов сп`яніла, дивне бажання відчула в тілі, провалилась в небуття. Ніжні, пристрасні поцілунки, дотики до шиї, збуджували її. Дотик рукою до грудей, шалено б’ється серце, а він знову ловить і цілує медові уста. Розтала, як роса на сонці, сама не знаючи, чому втратила над собою контроль, все дозволила, піддалася спокусі.
Лише на мить думка привела до тями - от, що таке по - справжньому любити. Гарячі тіла, жаданий дотик, немов струм пройняв все тіло. Бажання ласки, поцілунків, мов спрага напитися води, відчуває тепло, блаженство.
Легенький вітер розвіяв світло-русі коси. Оголена, дівоча краса, як магія спокуси. Поцілунки.
- Яка ж ти солодка, Весь вік будеш моєю.
Чи запитання, чи ні, не зрозуміла. В голові мов шепіт, а чому ж ні, коханий, адже я вже твоя.
Вже стемніло…повертаються додому. Біля хвіртки на них чекає, як чорна хмара, її мати,
- Ну і ну, всі повернулися, а ви де вешталися до цієї пори?
Він взяв Олю за руку, ледь зблід,
- Та далеко забрели в полі, то ж йти прийшлося через яр, а там дорога погана, ви ж знаєте, тому так сталося. Ви вибачте нас, не сваріть її, це я винен.
Мати, від цих слів навіть посміхається, але рукою киває в сторону хати, суворо,
- Більше ніяких походеньок!
Оля, щоб запобігти сварці, відразу лягла спати.
Смачний горох, солодкі поцілунки вийшли боком. Оля обчислює дні, розуміє, що вагітна. Хіба буває так, що раз і все, дивувалася. В серпні місяці впевнилася в цьому. На побаченні, цю новину повідомила Миколі. Він наче й зрадів та нагнувши голову, обома руками схопив її за плечі.
- Олю, що ми наробили? Я тобі вірю, що ти більше ні з ким не будеш, думаю будемо разом! Але ж школу треба закінчити, а потім служба в армії, навряд чи батько домовиться у військкоматі.
Струнка, як берізка, стояла обнявши двома руками маленьку берізку, ні вона не плакала, вірила йому, бо кохає. Чомусь не дуже журиться, он мати мене виховала, нічого і я поки що сама дитину підніму, а там і він з армії прийде.
- Миколко,- підійшовши до нього, поцілувала в щоку, - Я тобі вірю. Я справлюся. Одне тільки, якось потрібно з мамою поговорити. Він цілує уста, говорить ніжні слова, яких їй так бракує в житті.
Вранці, за кілька днів до школи, її дуже знудило. Не втрималася, вискакує на двір. Мати, саме давала курям їсти, побачивши доньку, миску із зерном жбурляє на землю.
- Що догулялась?! Напевно той горох смачним виявився!
Вона різко схопила її за волосся, волоче до хати, із силою садить на стілець,
- Швидко речі збирай, ми поїдемо.
Зі сльозами на очах на якусь мить заніміла та відразу ж зривається зі стільця,
- Ми одружимося. Коли з армії прийде. Ми кохаємо один одного.
В материнських очах вогонь злоби, ненависті, розчервонілась,
- Вони кохають один одного, подивіться на них люди! Та, це ж сором! Досить розмов! Треба переодягнутися, поїдемо! Я тобі не дам мене на все село ославити. Я вчителька, маю подавати приклад у вихованні дітей. А, це, що ? Приклад?! Боже, скажи, як це мені пережити?! Їдемо в Бар, в мене там родина є, тітка Катерина, родичка по материнській лінії. Вона працює в лікарні, ось там і все вирішимо, що з тобою робити.
Ті слова, як грім, не говорила, а вигукувала слова. Дівчинці здається, що від перепаду тону дзвенить скло вікна,
- Мамо,не кричи, то ж люди почують.
Втерши змокріле чоло рукою, мати сварить вказівним пальцем,
- Надумаєш не послухати, з дому вижену. Швидко збирайся, я сказала! Маємо встигнути на автобус.
Вона так кричала, що з рота вилітали краплини слини. Від поведінки матері доньку тіпало та вона все ж збирає речі. Розуміє, своїм сперечанням, ще більше шкодить, лише дужче розлючує матір.
Невеличке містечко навіяло сумні думки. Він там, я тут, що далі? І нічого не знає, що нині відбувається. Ні я на аборт не піду, нехай хоч все тіло ріже живцем, хай виганяє, але дитя буде жити.
Тітка Катерина здивувалася приїзду, але прийняла радо, адже жила сама в двокімнатній квартирі, дітей Бог не дав, як розповідала мати.
- Ти справжня красуня, Олю!- обійняла її тітка й продовжила,- Мабуть мене не пам`ятаєш, я у вас була, тобі тоді здається чотири рочки було. Мама інколи приїздила, при зустрічі все скаржиться, що не вистачає часу. Воно й насправді така робота, що не завжди вирвешся.
Вона на кухню відчинила двері,
- Поліно, нехай Оля тут подивиться телевізор, а ми пішли сюди, тут поговоримо.
*
Мати перша вийшла з кухні, заплакана, намагається не дивитися на доньку,
- Ти залишаєшся! Про дім, школу не думай! Тут неподалік є школа, кілька місяців походиш, а там домовлюся.
- Мамо, про що домовлятися? - спитала здивовано.
Поліна біля вікна, задивляється вдалину,
- Довго говорити не буду, що треба я зроблю, а ти готуйся, щоб навесні змогла екзамени здати.
З підносом в руках зайшла тітка, на ньому тарілки із стравами. Запахло копченою ковбасою, Оля зблідла, рукою прикрила рота, піднімається з крісла.
Тітка посміхнулася,
- Таке воно жіноче життя, он на столі компот, візьми пару ковтків, може попустить.
Поліна розповідала про роботу в школі, інколи мружила очі, позирала на доньку, важко переводить подихи.
За пів години, поспішаючи кивнула рукою,
- Ну бувай доню, ніяких витівок, лишаю тебе тут. Живіть, не поминайте лихом.
Вона, тітці, щось прошепотіла на вухо й голосно,
- То ти проведеш мене.
Обоє поспішили до дверей. Коли Оля почула, як клацнув замок, не стримала сліз, розридалася. Чи від хвилювання, чи від щастя, що залишить дитину, адже про аборт ні слова. Розмірковує, звичайно, непереливки мені буде, можливо це й на краще, що не вдома, тільки треба дати знати Миколі де я, нехай приїде.
Легкий мороз проймав тіло, з хвилюванням дістала зошит і папір. Напишу листа, напишу, як кохаю. І тут же себе зупинила, а можливо хтось прочитає, ще висміють, напишу де я, чекатиму.
Минуло чотири місяці… Оля дивиться у вікно, ковтає сльози, Микола на лист не відповів, мати жодного разу не приїхала. У відчаї, що нікому не потрібна, перестала ходити до школи. Але тітка її запевнила, що вони у вихідний день зустрінуться з директором школи і всі питання вирішать. Вона не лізла в душу, бачила її хвилювання, інколи намагалася відволікти, вчила в`язати дитячі речі, а інколи обійме і скаже,
- Все буде добре, тобі хвилюватися не можна.
Їм добре вдвох… Оля відчуває увагу і тепло. Ласку і ніжність, яку мала лише в дитинстві.
Після скорочення штату лікарні, тітка працює на пошті в посилочному відділі, приходить дуже втомлена. Оля радо готує страви, пече пиріжки, печиво, крутить голубці. Тітка задоволена, інколи навіть цілує в щічку. Їй вже й здалося, що нехай би тут жити все життя, так спокійно й затишно. Але в душі тримає біль, цим з тіткою не ділиться, чому Микола мовчить? Чи отримав лист? І чому мати більше не приїздить? Невже не пробачить?
Поліна, через пару днів після приїзду додому, в коридорі школи побачила Миколу. Він взрівши її, трохи боязно, хвилюючись,
-А чому Олі в школі немає? Що захворіла?
Сердито зміряла хлопця, мов голку в серце встромила. Озирнулась, бачить, що близько нікого немає,
- Це ж ти її довів до цього. Дитину втратила! Між вами все скінчено і не шукай! Я її відправила до Москви, адресу не дам і не проси. Гадаю, про те, що сталося, краще, щоб ніхто не знав. Розплескаєш язиком, сядеш до в`язниці за зґвалтування. Він побілів на обличчі,
- Але ж я…
Вона різко перебила,
- Ти ніхто і тебе звати ніяк! Я все сказала!
І різко розвернувшись, поспішила в клас.
За кілька місяців вона ні разу не поїхала до доньки. Її серце було переповнене гордістю, в душі не змогла наважитися простити доньку. Але щомісяця, Катерина отримувала від неї гроші, висилала їх з пошти сусіднього села, щоб ніхто, ні про що не дізнався. Адже лист від Олі, що мав отримати Микола, вона в поштарки забрала. Поштарці ж радо повідомила, що доню, відправила закінчувати школу в Москву до родичів, бо там перспектив більше, а за мовчання сунула в руку двісті гривень.
За вікном весна… в кабінеті директора школи на них чекають вчителі. Катерина вийшла з кабінету, Оля відповідає на запитання з усіх потрібних предметів. Вчителі, з розумінням ставляться до майбутньої матері, всі екзамени склала екстерном. Відчуття радості переповнює душу.
За вікном ясно світить сонце, тане сніг, маленькими струмочками стікає з дахів будинків. Вона - приклавши руку нижче грудей, слухає, як ворушиться дитина, всміхається,
- Скоро я тебе побачу. Ти з’явишся на цей світ і ми поїдемо до татка. Хоч бабуся проти та ми з тобою все одно поїдемо.
Нині тривожна ніч видалася Олі. Відчуття страху, час від часу гудіння в голові і нудота, яку намагалася вгамувати, запиваючи водою. Та врешті не стрималася встала з ліжка, все закрутилося пере очима і попливло.
Катерина майже не спала цілу ніч, чула, що дівчина не спить, відчувала, що напевно скоро почнуться перейми. Коли ж почула гуркіт стільця, відразу схопилася з ліжка, різко відчинила двері, Оля лежала на підлозі.
Поки їхала швидка допомога розплакалася біля неї, обливала водою, але привести до тями не вдавалося.
*
В родовій кімнаті - цокання металевих предметів. Оля відкриває очі, біля неї жінка середніх років, в лоток збирає медичні інструменти,
- О! Прийшла до тями, от і добре. Дякуй Богу за спасіння, тебе мало не втратили.
Ці слова почула, як у тумані, перед очима знову все попливло.
Чиїсь розмови,
- Багато крові втратила.
В білих халатах біля неї тітка і незнайома жінка. Вона ледь усміхнувшись, тихо,
- Подивіться, думаю все буде добре.
Катерина обнімає Олю, поцілувала. Але при поцілунку вона на обличчі відчуває її сльози.
- Я народила? Кого? Де дитя?
Губи не слухаються, потемніло в очах.
За вікном білий день… В палаті два ліжка. Їй скільки різних препаратів накололи, що вона все сприймає наче вві сні. На другому ліжку помічає смуглу, чорноволосу жінку, яка лежачи годує маля, промовляє,
- Моя Русланочка, моє сонечко.
Немов гучною луною пливуть ці слова, за мить все зникає.
Після пологів минуло більше тижня. За вікном ніч, Оля відкриває очі, від вікна місячне світло прилягло на друге ліжко. На ньому спить тітка Катерина.
Вона намагається встати та тітка відразу почула,
- Олю, дитино, ну дякувати Богу. Може пити хочеш?
- Тьотю, а де маля, хто в мене? Чому ви тут? Мені, що робили кесарів розтин? А де та жінка поділася, чи то циганка, що називала свою доньку Русланою, її що вже виписали? Який сьогодні день?
Катерина злегка зблідла, знервовано подає склянку з водою.
- Багато не пий, не можна, ти зараз нічого не запитуй, потім поговоримо, адже ніч за вікном.
Оля повертається на бік,
- Щось сили немає. Добре, ранком поговоримо.
За кілька хвилин, до грудей відчуває прилив тепла. Ой, що це? Можливо молоко? І до тітки,
- В мене на грудях мокра сорочка.
- Під подушкою є чиста, зараз все зроблю, переодягну.
Вона простирадлом перев`язала їй груди,
- Знай, тобі треба менше пити.
Мов божевільна, обома руками схопилася за голову, розплакалася,
- Що дитину не спасли, то хоч скажіть, кого мала хлопчика, чи дівчинку?
Катерина пригорнула її до себе,
- Заспокойся, змирися. Доля нам така. Донечка була в тебе та, на жаль. Хай виписують додому, там розповім, заспокойся.
З лікарні, Оля з Катериною повертаються на таксі. Вона роздивляється навкруги, наче когось шукає,
- Тьотю, а мами ні разу не було?
Та приклала вказівного пальця до губ,
- Вдома поговоримо.
Минуло два місяці. За цей час майже нічого не змінилося. Оля готує страви, тітка ходить на роботу. З матір`ю так і не бачилася. Одного вечора тітка все ж таки розповіла, що сталося в лікарні. Хоч дитину мала через кесарів розтин та за два дні зробили гінекологічну операцію, бо утворився тромб. Мати приїздила, чекала результату, щоб дізнатися, чи все буде гаразд. Але дівчинку спасти не вдалося. Мати відразу забрала її і поховала в іншому селі. Навіть не сказала в якому, пообіцяла сказати пізніше, коли трохи окріпнеш. Тітка дуже нервує, то червоніє, то біліє, як полотно, наче розповідає про своє втрачене дитя.
Після розмови, Оля дуже хотіла поїхати додому, але тітка відмовила. Виявилося, що мати, просила не відпускати її, щоб ніяких розмов по селі, бо всім розповіла, що відправила до родичів в Москву.
А час не зупиняється. Катерина оформляється на пенсію, їй вдалося Олю влаштувати на пошту. Правда не в посилочний відділ, а поштаркою. Обоє тішаться, адже за щось треба жити, мати не присилає гроші. Одного разу таки приїхала вона в Бар, але зайшла до Олі на роботу саме в той час, коли дівчина розкладала кореспонденцію. Зайшла з таким видом, наче вони вчора бачилися. Дівчині скільки всього хотілося розповісти, дізнатися, що там вдома? Чи Микола поїхав навчатися? І основне де поховали дівчинку? Та вона тільки сказала,
- Мамо, нам треба поговорити, де моє дитя поховане?
Мати здригнулася від питання, зблідла, знервовано схопила дочку за руку,
- Про це й не питай, забудь! Не трави мою і свою душу. Воно того не варте! Нема і все, нема!
Різко розвернулася, пішла до виходу.
Оля, немов той вітерець, швидко рознесла кореспонденцію, поспішає додому. Переступивши поріг, розплакалася, розповіла про приїзд матері. Катерина теж плакала, чи то від слів і жалю до дівчини, чи від того, що вона їй нагадує про її молодість. Але цю таємницю, що вона втратила недоношену дитину на п`ятому місяці вагітності, не хоче розкривати. Також не має бажання розповісти про своє життя з чоловіком. Який відразу покинув, дізнавшись, що в неї не буде дітей. Боїться відкритися, бо полюбила її, мов свою доньку.
Вона дещо знає за дівчинку, що народила Оля, але поклялася Поліні, що буде мовчати. Олі радить не шукати Миколу, вважає, що в такому разі навряд він зрозуміє її біль. Бо в таких випадках, в основному чоловіки просто покидають дружин.
*
Минуло п`ять років. Останнім часом тітка часто хворіє. В лікарню йти відмовляється, вдома п’є сердечні краплі, валідол.
Одного зимового дня, надворі дуже потепліло. Оля, з промоклими ногами, ледве прийшла додому. Було багато кореспонденції, повернулася пізно, внизу живота відчуває біль.
На другий день, у поліклініку йшла сама, тітка знову пила ліки. Довго вмовляла піти з нею, показатися кардіологу, але вона категорично відмовилася.
На прийом, Оля попала до молодого гінеколога. Після огляду, зацікавлено дивиться на неї,
- У вас запалення, треба лікуватися. Хоч і не будете мати дітей, але затягувати не варто, це може бути небезпечно.
Після почутого, не змогла й слова сказати. Все ж дала згоду на лікування в стаціонарі, спішила додому взяти деякі речі та розпитати тітку, чому їй таке сказали? Але коли прийшла додому, тітка випила краплі, розплакалась,
- Ой Олю, дитинко, мабуть вже кінець, так пече в грудях, так пече.
Оля, кинувши сумку, побігла до сусідів щоб визвати швидку допомогу, на весь будинок, тільки в них був телефон.
Катерина вся труситься, синіли губи, хоча під язиком знову тримає пігулку.
Ледь ворочає язиком, вирячивши очі,
- Ти присядь, дещо скажу.
Відчуття страху та все ж присідає біля неї, взяла за руку. Вона ледве вимовляє слова,
- Там, у білизні, знайдеш гроші на похорон,
- Та ви що тьотю? - перебила її.
Вже майже шепотіла,
- Про дівчинку слухай, звати її Руслана. Поліна віддала її тій жінці, що в палаті була з тобою. Вона їхала потягом в Івано-Франківськ, передчасні пологи, зняли з потяга. Її звати Софія, вона народила мертвого хлопчика. Це не мій гріх, мама запропонувала тій жінці, а хлопчика десь поховала, я навіть не знаю де, не зізнається. Прости, прости мене дитино…
Відкривши рот, хапає повітря, за мить закриває очі. Саме в цей час з`являються медики.
Чоловік, відразу подивився в якому стані очі, всі зрозуміли, спасати вже було запізно.
Оля, брала в лікарні довідку про смерть, зайшла до гінеколога, щоб виписав для неї ліки, які можна приймати вдома. З пошти відправила телеграму матері.
Але мати так і не приїхала. Де та мужність взялася, де взялася сила? Витримати два стреси одноразово занадто важко. Ховає тітку, мов свою маму, на шматки рветься серце, глибоко в душі вгамовує біль. Добре коли є такі чуйні сусіди та працівники з роботи, вони їй допомогли організувати похорон.
Нелегкі години в одинокості. Після невеликих поминок, все здавалося, що зараз в двері подзвонить мати, але не дочекалася.
Думки осині, може вона хвора, що не приїхала? Треба поїхати, важливо все на власні очі побачити, як вона живе. І дізнатися чому не приїхала, адже це не на святкування чогось, а провести в останню дорогу. В душі дивується, невже так можна? Як можна бути такою гордовитою, чи такою черствою! Могла хоч телеграму дати, чому не приїде.
Декілька днів у ліжку… висока температура. До запалення, ще й грипувала. На дев`ятий день після похорон, саме випала неділя, пішла до церкви. Зробила все так, як підказала сусідка тітка Тамара. Вона до неї навідується, принесла лимони, деякі ліки. Розмовами жінка підтримує її, втішає, що організм молодий, все пройде й забудеться, як поганий сон.
Час лікує рани. Оля чекає теплих днів, щоб нарешті поїхати в село. Але зима видалася сувора і сніжна. Як важко на душі, але треба дочекатися тепла і обов`язково спитати маму, про ту жінку, куди вона повезла її доньку? І як змогла таке зробити? Як їй живеться з таким гріхом? Скільки раз, це питання задавала собі, адже я мама дитини. Скільки думок передумано, скільки планів намріяно та треба було дочекатися березня, мала йти у відпустку.
*
Привітне березневе сонце придає сили й надії. Нарешті відпустка. Саме у вихідний день, щоби застати маму вдома, Оля добирається в село.
Була дуже здивована й пригнічена, коли відчинивши двері, в хаті побачила дядька Василя, який в школі працює завгоспом. Скривившись на обличчі, він привітався й відразу його, як вітром здуло, тільки й помітила, вже зачинив хвіртку. Мати, одягнена в довгий коричневий махровий халат, сиділа в кріслі, біля неї на журнальному столику парувала кава. Оля, на підлогу поставила сумку, хоче обійняти матір. Суворий погляд прямо в очі, різко, категорично кивнула рукою,
- Тільки без пестощів, ти ж знаєш я цього не люблю. Присядь, якщо вже приїхала. Думаю ненадовго, не хочу, щоб тебе тут люди бачили, боюсь мене заклюють запитаннями.
В хаті тихо-тихо. Глухо й одноманітно на стіні гойдається маятник годинника, відстукує секунди, час від часу в пічці потріскують дрова.
При розмові з матір`ю, Оля виплакала всі сльози.
Їй вже здається, що вона їй не рідна. Скільки злоби може бути в людини до своєї дочки?
Вона розповіла їй, що все знає про свою доньку. Намагається, хоч щось дізнатися про ту, смуглу жінку, але мати мовчки журливо хитає головою,
- Мені нема чого тобі додати, тільки вона не циганка, із західної України, не знаю якої національності. Ти не будь безтолковою, не шукай! Досить я із-за тебе щастя не мала, не хотіла, щоб якийсь чужий чоловік виховував тебе. А, щодо твого батька, то помилка молодості, яку ти, на жаль, успадкувала. Думаєш, що була би потрібна Миколі?! Він, як тільки закінчив школу, вони відразу продали будинок й виїхали в Київ. Батько ж у званні, добряче нахапав грошей, було за що купити квартиру. Так що змирися! А на похорон не приїхала, бо грипувала, нічого й без мене поховали!
Витираючи сльози, Оля довго мовчала. В неї на вмовляння більше немає сили. Мати при спілкуванні дивилася, то в одну сторону, то в іншу, намагається не дивитися в очі.
Донька вже хотіла зняти пальто та здивований погляд матері її зупинив,
- Думаю ти не збираєшся тут ночувати, пригощу кавою і їдь, краще вдома провести відпустку. І я спокійніше спатиму. Ще розпочнуться розмови, де і що?
Чому сама приїхала, без чоловіка? Мені цього не треба, я найкращі роки свого життя тобі подарувала. Ти сама вибрала свій шлях, самостійна. До того ж тепер господиня, квартиру маєш, живи приспівуючи, насолоджуйся життям.
Оля кліпає червоними очима,мовчить. Такої зустрічі про яку мріяла, не відбулося. На жаль, дізнатися того, чого хотіла, їй теж не вдалося. Похапцем виклала з сумки на стіл, великий шматок сиру, палку ковбаси, коробку цукерок.
Мати, махнувши рукою,
- Та не переймайся, в мене все є. Не треба було втрачатися. Бери випий кави, про щось цікавіше розкажи.
Гаряча кава, від розчарування, лише на мить відволікає, в грудях стиснуло, хотілося кричати, вити.
*
Час не спинити, життя продовжується.
Неподалік, майже по-сусідству з Олею, мешкає одинокий чоловік Олег, правда за неї старший на десять років. З дружиною розійшовся, але має шістнадцятирічну доньку, яка раз у місяць до нього навідується. У міські друкарні працює охоронцем. Робота позмінна, побачивши, що в неї нікого немає, став частенько навідуватись у гості. Разом дивилися телевізор, чаювали. А згодом стали жити разом, вирішили не одружуватись. Адже Ольга знала, що в нього є донька, якій залишиться квартира та і він не наполягав на офіційному шлюбі.
За плечима двадцять років сумісного життя. За цей час мати декілька раз приїжджала в гості. Привітно з радістю спілкувалася з Олегом. Доня помітила в ній невеличкі переміни, не такий суворий погляд, задоволеність. Одного разу, коли вона проводжала її на автобус, мати не витримала,
- Ну от, бачу живеш з чоловіком, щаслива. Тобі треба було за собою хвоста мати? Чи й кому би потрібна була? Тож досить гніватися, подякуй, що все так сталося.
Роки минають, сивіють коси. Ольга тільки оформилася на пенсію, коли в Олега трапився інсульт. Ховала його не сама, поруч з нею стояла його дочка. Вона не засуджувала батька, часто заходила в гості, до його вибору віднеслась з повагою.
Не пройшло й півроку, отримує телеграму, померла мати. Як це невчасно, журилася, от тепер зовсім одна. І вкотре, ковтаючи сльози, думками про дочку. Де вона і яка? Напевно вже своїх дітей одружує. Хоча би одним оком її побачити. Ой та чому ж мені така гірка доля.
Вона згодом продає квартиру, повертається в рідне село, у свій будинок, де зросла. Хоча довелося зробити капітальний ремонт, витратити багато грошей, але нарешті, тут знайшла спокій. Цей город, обійстя, гріють серце й душу. Ходить на могилу до матері, розповідає про своє життя. Журиться, згадує свого коханого. З душевним болем, згадує, що десь далеко дочка, по хаті схлипи і плач.
*
Світає… Ольга відривається від спогадів. Втерла сльози, що стікають по щоках, починає палити пічку.
От прокинуться мої гості, в хаті тепло, затишно. Поставлю картопельку, пюре приготую, ще й яєчок рідких зварю. Потім до Килини сходжу, нехай для дитини молока дасть.
Вона вже повертається від сусідки. Тільки зайшла в хату, Роза зашарілася, саме годує сина,
- Зараз погодую і піду.
Старенька категорично заперечила рукою,
- Нікуди не підеш! Голодну не відпущу, де ти таке бачила. Я сніданок приготувала, порадуй мою одинокість. Нехай я потішуся, подивлюся на твого козака.
У відповідь, привітні сяючі очі позирають на неї,
- Ой, дякую вам! Я так добре виспалася. В хаті тепло, комфортно.
- Ну от і можеш декілька днів побути, якщо нікуди не поспішаєш. Тільки ти паспорт маєш? Я забирати не буду, лише подивлюся. Так на душі буде спокійніше.
Син вже солодко спить. З маленького пакунка, Роза дістала паспорт, подала їй.
Ольга чомусь хвилюється, в окулярах, тремтячою рукою листає, уважно передивляється всі аркуші,
- О, ти заміжня… бачу штамп стоїть. Віддаючи продовжила,
- А де ж зараз чоловік? В Демидівці, чи десь поїхав?
Злегка почервоніла,
- Я розповім вам, а там чи повірите, чи ні, ваша справа.
Хлопчик почав пхикати, Роза відразу взяла його на руки, легенько колише. Ольга, готуючи на стіл сніданок, з цікавістю поглядає на них, їй з першого погляду сподобалася ця молоденька мама. Роза відчуває пильний
погляд старенької, у відповідь кліпає великими світлими очима,усміхається. У її погляді, лагідних очах, щирій усмішці - доброта, від неї віє теплом. На душі Ольга відчуває спокій, радість.
- Ну от і добре,- усміхнувшись, кивнула рукою,
- Давай будемо снідати. Перехрестилася до ікони.
Роза кожного разу дякувала, коли вона подавала їй страви.
Здавалося, що дівчина кудись поспішає. Швидко опустошила тарілку, рукою втерла уста.
- Дуже дякую за все. Як не пошкодуєте про те, що тут залишуся на пару днів, то тоді слухайте, як мене від дому занесло та ще так далеко.
Ольга ніжно поклала руку на її руку і не кваплячись заговорила,
- Тільки не дуже поспішай, час є, ще й чаю з молочком випий, це тобі і синочку на користь.
Та, двома руками обійняла чашку,
- Я сама родом з Кольчино, це на Закарпатті. Є батьки, сестричка,за мене менша на чотири роки. Мама українка, а тато угорець. А мене сюди занесло, бо познайомилася я із своїм Романом у автобусі. Ви знаєте там, до нас багато туристичних автобусів приїжджає, ото наче й любов, згодом побралися. Забрав мене в свою Демидівку, тепер почав пити, як сказився, терпіння лопнуло.
Заплакала.
- Ну-ну, не хвилюйся, не треба нервувати, тобі дитя годувати.
Дівчина шморгає носом, продовжила,
- Ще й попрікає, що в Макса темніша шкіра. А я йому кажу, дивися мій тато угорець, хоча правда, мама світла, ну така, як ви, як я. Але ж сестричка моя, теж має темнішу шкіру ніж я. Ото ж виходить мій тато Максу дідусь, тому тут дивного нічого немає. Чесно скажу, малому тільки місяць, а я вже втретє від нього тікаю. Два рази в сусідів ночувала, а це вирішила повернутися в Кольчино. Почав до мене руки тягнути. Правда там, у другій половині хати, його батьки живуть. Але вони не були мені раді, коли ми побралися, сказали чужинку привіз. Кому й що казати. Осудять, ще й висміють, одне слово на чужині.
Ольга, знервовано встає із-за столу, збирає посуд,
- Ото біда! І це ти, ось так, вирвалася майже без нічого.
- Та ні в мене є гроші, три тисячі гривень. Тож додому доберуся,- сказавши, жадно випила чай з молоком,
- Знаю, вдома мене сваритимуть, не дуже будуть раді. Особливо мама, вона вчителька, дуже строга в школі й вдома. Не хотіла його за зятя мати, відмовляла мене, щоб не виходила за нього заміж, не їхала на чужину. Та і бабуся, вона правда теж угорка, казала, що на сході люди недобрі. Ви пробачте мене, але не знаю чому вона таку думку має.
Холод пройняв все тіло, Ольга здригнулася, все тіло проймає холод,
-А бабусю, як звати?
- У бабусі красиве ім`я, Софія. І в мами гарне, Русланою звати.
Затрусилися руки, старенька впустила тарілку на підлогу, хоча підлога дерев`яна, але тарілка розбилася на друзки.
Роза схопилася зі стільця, похапцем їх збирає,
- Це ж треба такого, ще із-за мене тарілку упустили!
Присівши на стілець, Ольга мовчала. Павутинні думки задурманили голову, це ж треба такий збіг! А можливо це моя онука? Та ні, це вже мабуть мої жадані сподівання побачитися з дочкою. А можливо на старості років, мені доля вирішила зробити подарунок з минулого? А може змилувалася, щоб не одна вік доживала?
Дві руки докупи, прикладає до грудей,
- Це на щастя, дитино, не копошися, це на щастя.
- Та ні,- дівчина швидко з пакунка витягує гроші, хвилюючись,
- Ось, я заплачу вам, я маю гроші.
Старенька ледь стримує сльози та намагається виглядати не жалюгідною,
- Не треба мені твоїх грошей. Я маю свої, маю пенсію. І хату не знаю кому залишу, бо одна, як перст. Якщо хочеш, залишайся в мене, думаю ми з тобою поладимо. А там вирішиш сама, чи повернешся до чоловіка, чи поїдеш до батьків, то вже твоя справа.
Роза здивовано дивиться на неї, все ще тримаючи в руках гроші. Напевно, правда, тарілка розбилася на щастя, тільки мабуть для мене, подумала й ніжно обійняла її,
- Бабусю, дякую вам! Дякую, що повірили мені, що не прогнали.
В її обіймах Ольга ховає голову, ледве стримує крик душі. Якби ж ти, дитинко знала, який в житті, ти для мене подарунок.
Вересень 2019 р.
ID:
851279
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 13.10.2019 09:19:06
© дата внесення змiн: 17.09.2025 13:31:37
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Удвох, можливо, зможуть відігрітися понівечені душі... щемка історія 
прекрасно))))
Пречудовий твір!!!