Це був один із жовтневих днів. Я прокинувся раніше будильника, щоб розбудити його першим.
" Вставай, химерний друже, вже шоста година, а значить комусь пора на роботу"
Кімната нагадувала картину, намальовану аутистом. Непропорційні кути дивились на мене своїми крививими очима, гама кольорів сліпила їх, тому вони не помічали моєї присутності. Чайник, як завжди, забув заварити мені гарячої кави. Бісить! Чим я тільки думав коли купував ці речі, надіюсь вони самі себе викинуть. Я зайшов у ванну кімнату, щоб вмитись і привести себе в порядок. З крана текли сльози заклопотаних істот, які щодня спускали їх в раковину поки ніхто не бачить, я повільно вмив водою стомлене обличчя. Скільки себе памятаю, воно завжди було таким, сірого кольору з мішками під очима. Прийнявши холодний дощ, я зачинив двері ванної, з усім холодом в середині. "Чорт забирай, плита, я ж казав, щоб ти приготувала яєчню з помідорами". Бездушне ображене дитя, сховалось біля холодильника та ігнорувало мене. "Знову прийдеться забити желудок сирими бутербродами, благо біля роботи є непогане кафе, обожнюю їхні закуски, особливо салат з курячим м'ясом. В них плита, мабуть, не така лінива як моя. Цікаво як її дресирували?
Помаранчеві листя грали у лови з вітром. Заклопотані істоти, з намальованими посмішками переміщувались з точки А в точку Б. Жовті механічні монстри погнилали їх та вибльовували на зупинках. Завжди було цікаво чи роблять вони теж саме, зникнувши могу погляду. Що як, відвернувшись, позаду мене лише темрява? Лячно, мабуть, вважати що живеш, а насправді бути у вісні, в оточенні примар, що лише симулюють власне існування.
Я працюю в бібліотеці на вулиці Лихоманова. Специфіка роботи не для всіх. Кожна з книжок має своїх друзів, з якими їй найкомфортніше, потрібно про це завжди пам’ятати. Ні в якому разі не можна розповідати секрети книжок кому попало. Плітників вони не люблять, особливо тих хто не читав їх, але строїть з себе начитанного. При вході в читальний зал, обовязково потрібно привітатись з усіма книгами, зробивши їм низький поклон. Увага - для них своєрідний корм, я годую їх тричі на день. На роботу я ходжу пішки завжди боявся бути зїдженим монстрами, із залізними зубами, що як вони не випустять мене з власного чрева, що як в очах погасне промінь, зайнявши місце на нічному небі серед собі подібних бідолах. В цей день ноги повільно вели мене вузькими вулицями, крок за кроком все далі поринаючи у світ заклопотаних істот.
«Йди швидше, ні на кого не дивися, їхні погляди- стріли. Ти невидимка, чуєш ти НЕВИДИМКА! Це просто на всього мішки з органами. Вони нічого не значать, їхнє життя пусте, ПУСТЕ!, твоє ж яскраве, наповнене барвами… Йди шви..»
«Дейм’ян, привіт!» - раптово пролунав низький голос. Я обернувся йому на зустріч без особливого ентузіазму. Товста істота дивилась на мене через такі ж товсті окуляри. Вітер танцював з її волоссям, від чого зачіска була зіпсованою.
Емм, при…..вІТ?»
«Скільки років, скільки зим. Я Антон Загудаєв, ми разом навчалась на філологічному. Що ти, як ти? Останній раз бачились при врученні дипломів.» - промовила істота, очікуючи з нетерпінням моєї відповіді.
«Хмм, Ант..тон, погано пам’ятаю вас, я….нормально, пра—цюю, в бібліотеці.»
«Прикольно, а як там Вероніка не бачи….» - не давши йому договорити, я помчався вперед.
Звісно я збрехав, я добре пам’ятав цей мішок з органами. В університеті ми були свого роду конкурентами, він заздрив моїм успіхам в навчанні та намагався у всьому мене перевершити, але спроби були марними. Я був любимчиком викладачів, він же відмінником на якого всім було байдуже. На останніх курсах я трішки дав задню і отримав купу трояків. При врученні диплому мені дали синій, йому ж червоний. Досі не можу забути радісну пику цієї химерної істоти, в цей момент він був готовий вийти за межі власного мішку та порвати нутрощі.
Вероніка – так звали істоту, з якою я проводив багато часу та обмінювався сентиментами. Ми були не розлий вода, гуляти, торкались один одного губ, прижималась тілами, здається в книжках це називають ЛЮ.. –бовю, .. та в роді так. Антон ще з першого курсу сохнув за нею і відкрито про це говорив їй, але вона ігнорувала всі слова. На четвертому курсі перед самим закінченням наші з нею дороги, нажаль, розійшлись.
«Вибач, Дейм’яне, але ми дуже різні з тобою, я зустріла іншого, ми немов створені один для одного, розумієш? Нам пора розійтись, ясно…Кава повинна бути з молоком, а сир з вином». Хто цей інший я по досі не знаю. ФУ, гидота! Залиште мене спогади в спокої, я для вас невидимий! Спогади котяться з голови, спогади котяться з голови, голова ця не моя, голова ця не твоя, всі думки лише вода!!!!!
Пройшовши в трансі дві вулиці, я дістався бібліотеки. На кам’яній стіні сторічної давності було написано: «Бібліотека гуманітарних факультетів Кригоднівського національного університету імені Марії Неплаксивої.». Ще будучи студентом я багато часу проводив тут, готуючись до занять. На вході старий охоронець, з сивими вусами та лисиною, дивно поглянув на мене і ніби нічого не бувало продовжив заповнювати кросворд. Скільки тут працюю ніколи не спілкувався з ним навіть короткими фразами.
Я тихо зайшов в читальний зал. Творіння великих митців різних часів мовчки очікували відвідувачів, повільно прокидаючись від сну. Я зробив їм низький поклон та приступив до пересортування літератури.
«Ага, ту сюди покладемо, іншу туди. », «А цю краще поряд з тими.», « О цій буде комфортніше на верхій полиці, іншим на середній.»
«Чуєш, Дейм’яне, мене будь ласка поближче до творів Шевченка та Франка » - раптом промовила одна із книжок. Моє серце почало битись сильніше, руки тремтіли.
«Мене на найвидніше місце, без обговорень!» - промовила високомірно тверда книга по Історії України
«А чому це її на перше місце? Я взагалі про весь світ, мене треба поближче поставити!» - обурилась Всесвітня Історія.
«Дейм'яне, ДЕЙМ’ЯНЕ… Дейм'яне, ДЕЙМ’ЯНЕ». Цей голос відрізнявся від інших, його тональність змінювалась від високого жіночого до лякаючого низького . Здавалось, що він звучав то позаду мене, то попереду, граючи зі мною у хованки
«Останній раз бачились при врученні дипломів»
«Кава повинна бути з молоком, а сир з вином!»
«Ви не виправдали наших очікувань.»
«Вас чекало велике майбутнє, а тепер наврядчи»
«Ми з тобою дуже різні, нам потрібно розійтись!»
«Дейм'яне, ДЕЙМ’ЯНЕ… Ти Бовдур!»
«ЗАЛИШТЕ МЕНЕ В СПОКОЇ!» - заволав я, закриваючи вуха руками. Стіни читального залу почали звужуватись, наближаючись все ближче до мене. Мої думки стали на бік нав’язливих голосів, йдучи разом з ними в наступ. Я намагався втекти, але вмить був притиснутий. Світло повільно гасло. Десь з далеку звучав крик, здається, він був моїм…
Дуже класно написано, навіть не можу підібрати слів... 
![ecooboi-listjya-klena-1560780390[1].jpg](/upload/poem_all/00858094.jpg){kind=small}
![ecooboi-listjya-klena-1560780390[1].jpg](/upload/poem_all/00858093.jpg){kind=small}
