Вечірня Вінниця… Сяючі ліхтарі…. Щасливі обличчя перехожих.Ось вже й настав останній літній день. Краса довкола, фонтани співають
пісень… У цьому парку людей, як комах, аж мерехтять в очах. Озирнулась старенька й звідки вирвалися всі? Їх так багато, аж бере страх! І майже всі одинаки, поспішають. Погляд вперед і по окрузі, наче когось виглядають. Та дехто йде тихою ходою, он там далеченько, навіть з палкою, ледь - ледь тупцює дідусь з бородою. Й чого несе сюди їх, думала старенька. Хоча погода, правда ж і гарненька. Так скоро втихомиряться напевно, турботи будуть, не марнуватимуть часу даремно.
Вона сиділа на дерев`яній лавці, прихилилась, де вже й не була сьогодні, притомилась. Приїхала на місто подивитись, де не гляділа, не забувала перехреститись. Думки туманом оповиті, то лише на мить. Здається люди несуть в собі радість, ситі, напевно в місті добре жить…
Та раптом кілька голубів порушили думки, злегка присіли до землі, всміхнулась й залюбки,
- Ото пташина і все по парах, яка краса. Здається й людей не бояться, ну чудеса.
Пиріжок, той, що привезла з собою, накришила в жменю - горою. І посміхаючись жбурнула цим сміливцям. Помітила, відразу людей усмішка на лицях. Добре, теж не шкодують - світла думка промайнула. А може хто подумає, -от бабця утнула! Та хай там, чого шкодувати, хто ж цих беззахисних має підгодувати…
На лавці, що поруч, молодята присіли, на ній лиш вдвох, напевно пораділи. Вона гарненька, сама світленька, сонячно всміхалась, ото дівчисько, думка – оса - мабуть закохалась. Й старенька молодість згадала на хвильку; Ой, ти ж тепер на небі мій Васильку. А ми ж з тобою не по парках гуляли, а біля ставу корів випасали. І в теплі ночі зоряні, нам щебетали солов`ї. Ой, як би ж ти любий знав, як сумно без тебе мені…
Хлопець русявий, видний, привернув увагу, в пакеті копошився, напевно має спрагу. За мить до неї нахилився, щось шепотів й щоразу позирав навкруги, вона ж у майці, ніжно рукою притискав їй пишненькі груди. «Отак при людях, Боже - Боже та чи, то так робити гоже!» І з пересердя голубів прогнала.» Де ж сором й гордість, чи ж то я кохання не знала?!» І спідтишка вирячила очі,
- « Нехай би краще дочекались ночі». За мить хлопчина розгорнув цукерку і пхав подрузі прямо в рота. Старенька різко з лавки піднялась, «Ото гидота ! «
Суворий погляд до молодих, вони вже цілувались. Ледь - ледь тихенько перевела подих, а їм прохожі тільки посміхались.
» От дожилися»,- шепотіла про себе старенька, -» Геть світ змінився, а Вінниця гарненька!»
Й попленталась до автостанції, думки про старість. «А біс в ребро! Літа – літа….» …В душі ховала заздрість….
1.08.2019р
Дуже сподобався твір, Ніночко: тут і краса вечірнього міста, мораль і погляди старшого покоління на теперішні стосунки молоді!
Ніна Незламна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Сердечно дякую,Катрусю. Змінюється погода,змінюються покоління... І молодь веде себе вперто,нема сором*язливості, поводиться відверто в своїй похотливості...
Що було колись під замком, то зараз все відкрито... На жаль змінилося усе життя... Та то все не біда,хай відходить від всіх лихо!
