Моє перо сьогодні знову плаче:
Вісьмох – поранено, 200-ий є один.
А скільки ж покалічених, незрячих!
Без годувальників же тисячі родин!
Хтось без вісти пропав, хтось – у полоні.
Тут – стогін материнський і… хрести…
Сльозу втирає шкарубка долоня
Біля могили: «Господи, прости!»
Онук малий сльозу ту витирає –
Шкода йому бабусю й тата теж:
«Бабусю, а чому люди вмирають?
А ти, моя рідненька, не помреш?»
Повільно жінка очі повернула
Туди, ізвідки чулися слова,
До серденька хлопчину пригорнула:
«Хоч би скоріш дорослішим ставав…»
«Усі вмирають, – знехотя зронила, –
Щоб вистачало місця на землі.
«На все свій час і рокова хвилина…»
«Тим також мало місця, хто в Кремлі? –
Допитувався хлопчик, геть спітнівши, –
Чим завинив тоді їм мій татусь?»
«О, ні, дитино, тут причина інша!»
«Як виросту, то з ними розберусь!»
Утерши піт на внуковому носі,
Промовила: «Звичайно. Дай-то, Бог!
Всі війни на землі йдуть через гроші»…
Хрест і могила слухали обох.
15.09.2019.
Ганна Верес (Демиденко).
Гарний вірш-діалог...правда на стороні цього хлопчика...він ще не розуміє, навіщо вбили тата, але він розуміє, що ми всі смертні, і вороги і патріоти, рівні перед Богом Живим, але не рівні по ступеню відповідальності перед Всевишнім...
Шкода, що вмирають... Майже на кожне поколяня своя війна! Амбітність та ненажерливість диктаторів, згодована хижими націями, не свеляють спокою людству!