Між доріг, а точніше просто біля перехрестя, у двох метрах від асфальту, я побачила прекрасну і водночас потворну картину. Біля одного із парканів не дуже великих будинків розгорнулася справжня краса посеред руїн непотребу. Це місце, куточок, проміжок між загорожею і дорогою, де може пробиватися зелень: лісові квіти та трави, де грудочки землі все ще можуть дихати вільно чи боятися, що їх спіткає ув'язнення під темними, неприступними, тяжкими шарами бетону, звідки неможливо прорватися життю. І саме тут розрісся чудовий слід зерна еволюції ‒ багаторічна яскрава рослина ‒ чина лучна. І цей нічим непримітний простір, де він з’явився, притягує погляд своїми контрастами, варто тільки придивитися. З одного боку ти бачиш, як маленьке, вразливе життя вперто та завзято бореться за виживання, а з іншого ‒ купу сміття, яка не дозволяє «зеленій тканині» дихати, рости, розростатися, обплітати землю легкою теплотою ‒ просто жити. І все це дійство розквіту перекривається важким штучним камінням, уламками дерев'яних дощок та скла і тепличною хмарою поліетиленових пакетів. І цей брудний обвал повільної вбивчої отрути свідомо залишений найрозумнішим, найстрашнішим та найлютішим звіром у світі ‒ людиною. Ні, не всі такі «звірі», але деякі люди не помічають, не хочуть помічати чи навіть не усвідомлюють, наскільки сильно вони ранять, калічать, розривають потроху чи цілими осередками заманливу, неймовірну «красуню» ‒ природу ‒ і весь цей почерк дій та наслідків ‒ ще один красномовний мікроскопічний тому доказ. Поблизу росли два дерева: одне з тоненькими гілками, всипаними дрібненькими листочками, інше мало довгий, витягнутий, коричнево-бурий стовбур із колючою вічнозеленою верхівкою. А ще за кілька кроків починаються огорожі, приватні помешкання і візерунки, лінії чи змійки кам'яних, асфальтованих чи піщаних доріжок. А в цій місцині колись здіймалися величні дерева, буйно виринали з землі квіти, розквітали, чарували все навколо і вкладали в родючий ґрунт своє насіння, чи воно розвіювалося вітерцем у даль, в інші простори; птахи розспівували свої вікові, гучні, милозвучні та незвичні пісні, полошилися й інші звірі, ‒ а тепер тут «виросли» котеджі, доми різних висот та масштабів, гаражі, тераси та інші архітектурні витвори чиєїсь фантазії. Хтось залишив у цих досконалих чи химерних структурах куточки, де застигли сліди дикої, природної волі, а хтось і їх невідворотно знищив, розірвав, спопелив вогнищем задля штучної, примхливої, миттєвої краси.
Сама картина нагадувала дорогоцінний подарунок в жахливій обгортці. Це було скупчення лісових квітків яскраво-жовтого кольору з дрібними листочками, вусиками і тонкими, трохи нахиленими стеблами. За кілька місяців чи, може, довше воно мало вигляд великого, розкішного куща. Ніжні, тендітні квіти, мов рухи досвідчених балерин. Вони вигадної, незвичної форми з овальними краями, закручені у казкові обриси, що нагадують піщані заграви на морському дні. На пелюстках помітні тоненькі чорні смужки, нібито намальовані для більшої витонченості. Листочки невеличких розмірів, гладенькі, з гострими кінцями. Вусики непримітні, одні витягнуті, інші закручені. І сама суцільність рослин загалом невеликих розмірів порівняно з іншими пишними насадженнями. Суцвіття дихало, переливалося у сонячних променях всіма відтінками зеленого та золотавого кольорів, заманювало у свій зовсім-зовсім крихітний Всесвіт, сповнений незнаних, красивих, тихих таємниць. Якби не сміття ‒ це було б ще одне, нехай і геть маленьке, нехай і вразливе, нехай і не всім помітне ствердження розквіту вільного, незайманого життя посеред кам'яних джунглів, що можуть залишатися незмінними сотні, а то й тисячі років. Немовби тремтяче дерево посеред лютого вихору холоднечі. Непотріб був різним і водночас звичайним: каміння різних розмірів, викинуте після якогось будівництва, розбите, стесане, розтрощене, частини якоїсь залізної сітки, пружини, та арматура, що лежали на зеленому покриві, дерев'яні дошки, які вже трохи погнили під дією стихій, та цвяхи, що стирчали з них, ніби гриби-паразити на деревах, і одні з найбільших, найлегших та найзатятіших забрудників довкілля ‒ поліетиленові пакети, що створювали ефект, схожий на парниковий, в тих місцях, де накривали зелень, розпрямляючись рівними шарами. Усе навколо ніби придивлялося до цієї, спотвореної брудом, краси. І водночас майже всім було байдуже до неї: усі поспішали у своїх справах.
Улітку все квітне та розвивається, улітку природа гуляє, бавиться, переливається усіма кольорами веселки, улітку це ошатне трав’янисте сплетіння, схоже на кущ, було в самому розквіті сил. Ще донедавна на цій місцині не було нічого, а тоді з'явився цей оберемок зелені, який зачаровував чийсь погляд. Грався, тяжів до світла та тепла своїми зеленими та золотавими загравами. Плівся, розростався, допоки це йому дозволяли людські сліди. Це була така мінлива, така вразлива і така крихітна стихія вільного, дикого життя. Стихія, яка мала ширитися в даль, а не бути обмеженою, яка мала розливатися сяючою красою, а не боятись різкого спустошення, яка мала віяти неперевершеними чарами, а не боротися кожен раз, як останній, за своє виживання. Природа, природна краса ‒ вона інколи чи в більшості випадків гармонійніша, краща, мальовничіша, вишуканіша, загадковіша ніж будь-який витвір уяви людей. І ця справжня захопленість невагомим чуттям дарувала подих чистоти мінливій часточці виміру. Якби не сміття, якби не бруд. Ця коштовна насичена жовта ефектність клітин мала й далі розпушувати м'якість, прикрашати собою розсипчасті клаптики землі, натомість була окреслена зовсім іншою долею. Доля їй не диктувала нічого хорошого. Ніхто не знає своєї долі: вона залишається таємницю, як і витоки зародження життя. Цей легкий перелив квітів та листочків нагадував ясне дивовижне сузір'я, всипане далекими гарячими гігантськими зорями, що видніється в небокраї. Зачаровував, заманював до себе, до своєї винятковості. А цей непотріб, ніби шипи троянди, не дозволяв насолодитись цим видовищем сповна. Він наче затуманював очі тим, хто бачить незвичні штрихи прекрасного у звичайних речах. Уся ця мініатюрна лісова феєрія ніби була скручена у кайдани сміття: бетону, металу, розбитого скла, поліетиленових виробів та інших отруйних сумішей, як і вся наша планета в даний час. І це дуже сумно, бо є такі люди. які не розуміють, не помічають, а деякі навіть зовсім не хочуть помічати, як сильно вони ранять, мучать, шматують, трощать, розривають, убивають, знищують, не лишаючи і сліду, клаптики життя, клітини вигинів та покривів, суцвіття, вразливі живі зелені легені, витривалі та дивовижні долі трильярдів гігантських, звичайних та крихітних звірів, заворожливі осередки первинної території і цілі екосистеми неймовірних, до нас незайманих вимірів, основ на суші, в океанах та в глибинах планети. Що ж сталося із цим ошатним квітучим суцвіттям? Його вирвали, розірвали, видалили із довершеної системи землі, так би мовити, очистили територію від бур'янів, а сміття зібрали, склали в чорні пакети, які виставили при дорозі і які потім забрала сміттєва машина на полігон. А там воно, скоріше за все, буде гнити, розкладатися, отруювати в маленьких масштабах нас та нашу Землю і в значно більших ‒ ту нещасну зону землі, на якій розгорнули це звалище для його зберігання. А на тому місці, де було виділене природою та знищене людиною прекрасне диво життя, лишилась лиш німа, гнітюча та нікчемна пустота.
02.11.2017
ID:
847125
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.09.2019 20:25:42
© дата внесення змiн: 04.09.2019 20:25:42
автор: Оля Тимошенко
Вкажіть причину вашої скарги
|
