Жива ще мати в нашій хаті,
а батько мачуху привів.
Носив дарунки їй багаті.
Хай Бог простить - немов здурів.
Вона ж, красива та пихата,
свої порядки завела,
і вчила нас, як розмовляти.
Не стало в хаті враз тепла.
А мати рідна сумувала:
боротись сил вже не було.
Оту ж хвалили, шанували.
Вона ж робила все на зло.
Дітей чужих не помічала,
своїх же тішила завжди.
Немовби й сонечка не стало,
бо мачуха - це півбіди.
Немає місця нені рідній:
там не клади, туди не став!
Щось гине справжнє, заповітне.
Немовби усмішки хтось вкрав.
Продовження - http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844532
