Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: макарчук: Спека - ВІРШ


макарчук: Спека - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 4

Пошук


Перевірка розміру




Спека

– Мамо, у мене голова болить, – Ліна торкнулася рукою до лоба сина і ледве не розплакалася від розпачу. У Тьоми була температура. А це означає запопадливі дзвінки до директора Сергія Володимировича: «Ну Ви ж розумієте, зараз вірус якийсь гуляє, а це дитина…» А головне… З Денисом вони завтра не зустрінуться. Розвіртуалізація не відбудеться. Все домовлено, заброньований квиток на автобус, номер в готелі – все! Ідеальний був би варіант – перше побачення на нейтральній території. І, як то кажуть… Ніхто нікуди не їде. Про те, щоб попросити куму побути з малим, не могло бути і мови. У самої дитина мала – не ризикне. Мама у селі – не варіант. До свекрухи звернутися можна було б, але є ж межа цинізму. Хай Денис сам приїде до неї? Не встигне повернутися. І що це за зустріч: похапцем, з нервами. «Грішної романтики схотілося, а, Ліно? Щоб все гарно було, як у кіно?» – саркастично посміхнулася сама до себе. Ну чому? Чому так не щастить? Та й чи має в такій справі щастити? Як сказати про те, що зустріч відміняється Денисові? Треба терміново зателефонувати: можливо, ще не встиг перерахувати гроші за той номер. Великий, просто таки королівський – як все було б дивовижно… Не думати, не шкодувати, бо зараз точно розплачеться. На диво, Денис поставився досить спокійно: «У нас все ще буде, не засмучуйся. Без метушні. Лише ти і я. От, може, за два тижні у мене знову вийде вирватися». Подумала про себе, що за два тижні – навряд чи. Армія є армія. Що це за служба така була б? А от за місяць – цілком. І дійсно: за місяць вийшло. Знову ж таки – вони могли б зустрітися у тому самому «королівському» номері, але … Цього разу захворіла Ліна. Це був дійсно відчай! Злість на хворобу, що так невчасно завітала (хоча бувають хвороби вчасними?) і …легке обурення від слів Дениса: «Видно ми не догодили якимсь вищим силам». Було в цьому щось блюзнірське, недоречною здавалася іронія. І взагалі, щось він наче не дуже переймається. «А що я хочу?! Щоб сильний, мужній чоловік в істериці бився через відтерміновану (саме відтерміновану! Вони обов’яково побачаться!) зустріч зі мною? З якого дива? І чи цікавив би він мене тоді? Звісно ж, ні. Оце і є сумнозвісна жіноча логіка!» Та все-таки колола легенька скалочка серце. І охоплювала зневіра… Ось вже й осінь незабаром скінчиться. А далі зима. Якщо вони з Тьомчиком восени так хворіють, то що буде взимку? Зиму Ліна не любила. Особливо Новий рік. Обов’язково приїде чоловік і обов’язково вони сидітимуть вдома біля телевізора. В кращому випадку підуть подивитися на міську ялинку. Скільки Ліна не пропонувала залишити малого на бабусю і відсвяткувати хоча б з друзями, з дорослою компанією, він завжди відмовлявся: «Новий рік – родинне свято». Отже, доводилося годинами стояти біля плити, бо «В цей день їжі має бути в достатку». Інколи Ніні здавалося, що їм обом по 70 років. Ні, більше. Нудно, безбарвно, прогнозовано. І подарунки… Сто перша іграшка для Тьоми, гроші – їй. Чому він завжди дарував лише гроші?! Чому хоча б раз хай і не зовсім практичний, але милий подарунок?! Який сам купив? Але це вже була система. Вона скидалася на рельси, якими потяг сімейного життя впевнено їхав на якусь там станцію. Питання лише яку. Напевне, чоловік назвав би її «Стабільність» і «Всітакживуть». А Ліна «Тимененерозумієш» і «Ятакнеможу» . «Розфантазувалася: потяг, станції. Треба міняти роботу – грошей катма, зате надто бурхлива уява.» Інколи доводилося працювати понаднормово, а ще частіше – брати роботу додому. І, вклавши Тьомчика спати, заваривши каву, Ліна працювала. Виправляла тексти для видавництва. Що їй не місце в школі, вона зрозуміла ще на практиці, коли млосно ставало від насмішкуватих очей восьмикласників. Не її це. А ким ще могла працювати філолог? Зрештою, траплялися досить цікаві тексти. Хоча частіше це були саме ті автори, хто просто мав кошти на друк. Давно відійшли у вічність часи, коли були спеціальні комісії, які дозволяли чи забороняли друкувати. Пиши і друкуй що хочеш. Майже. Добре, якщо хоч без помилок. Але це вже був її клопіт. І величезна кількість замовлених новорічних листівок! Навіть там траплялися помилки! Хто зараз пише від руки листівки, придумує побажання? Лише друк. Всім партнерам по бізнесу – свята справа. А їм робота. Авральна, бо кому потрібні листівки з Новим роком після Нового року? Одним словом, нічого доброго від зими Ліна не чекала. Хай краще навесні. Сонце, квіти, легкий одяг. І раптом… «Ліно, я приїду в четвер. Саме до тебе. Я маю чотири дні відпустки». Кудись у прірву впало серце. «Нас там, нагорі, хтось узяв на поруки...» - рядки з одного вірша. «Збулися ми всупереч всім перепонам...» - звідти ж… Ліна до останнього не вірила. Назви населених пунктів, які проїздив Денис і про які писав – все одно були наче не з ним. Не з ними. Не може бути. Мало щось статися, бо як це так – от ррраз – і зустрінуться? Пройшло ж «лише» три місяці з того вересня і з Тьомчикового «у мене голова болить». Так не буває. Треба ж десь з рочок, з два почекати. Ну там «О шостій вечора після війни». Сама з себе сміялася і все одно не вірила. А ще чомусь паморочилася голова. Дуже-дуже. Так не може бути… От не може бути і все. Навіть попри його фото у її місті. Дзвінок у двері. І... Це все-таки був він. "А ти ще краще, ніж на аватарці, Ліно. Привіт, козаче, як тебе звуть?" (Навіщо питати? Невже не пам'ятає?) Погляд Тьомчика з-під лоба. Зазвичай, син приязно ставився до чужих людей. А тут... - Тьома, - пробурчав. А далі... Ліна запитувала потім себе, чому ще тоді, після цієї репліки не обурилася, ні хоча б не сказала щось... "Ти розумієш, у дядька погана пам'ять, так що, можливо, доведеться повторити ще раз". Тьома, Артем, надзвичайно важке для запам'ятовування ім'я?! Чому така неповага до її дитини?! Зрештою... до неї?! Але промовчала. Бо малий, згадавши про незакінчена гру на компі, побіг у свою кімнату. А Денис поцілував її. Господи, скільки ж років вона отак от не цілувалася?! Просто на кухні? Просто так? Не у ліжку? Давно... Дуже. Колись читала, що пара розлучається не тоді, коли перестає кохатися. А коли перестає цілуватися. Це видалося дивним, неймовірним. Ну як так можна? На прикладі свого шлюбу побачила, що можна... – Запам'ятай адресу. Вкладеш малого спати – викликай таксі. Ліна не стала казати, що вперше залишає сина одного так надовго. Що можна було б знайти квартиру десь ближче до її будинку, а не використовувати безкоштовну, але таку далеку квартиру друга. Не варто цього казати. Зрештою, у Тьомчика давно своя кімната, він вкрай рідко прокидається вночі і відсутність мами навряд чи помітить. І не такий він і маленький: вже до першого класу ходить. І телефон свій має. І скористатися при потребі зуміє. І перший поверх. І сірниками не грається. І… Але Ліна знала свого вразливого, «маминого» хлопчика. Мовчала… – Я піду зараз, а ти потім приїдеш. Не затримуйся, добре? – Ну, взагалі-то, і довше чекали, – посміхнулася Ліна. – Звісно, приїду. Як тільки – так і одразу. Тьома вийшов у коридор і тим самим поглядом з-під лоба позирав на гостя. – Що ж, бувай, козаче, – простягнув руку Денис. – Дуже шкода, що Ви вже йдете. Ліна з подивом поглянула на малого. Треба ж так: такий малий, а вже вміє приховувати свої справжні почуття. Здається, він аж перехреститься, коли цей дядько піде, і раптом – «шкода»… Згадався такий вислів: «Гарну людину люблять діти і собаки». Собаки в неї немає, отже… Та ну, маячня. Просто щось малому не сподобалося. Може, обгортка цукерки не того кольору. Але щось таки сина дійсно роздратувало і він, як ніколи, пізно вклався спати. Денис разів зо три телефонував, все питав, коли вже нарешті вона приїде. І Ліні навіть здалося, що його тон не надто відрізняється від Тьомчиного: ті ж самі вередливі нотки у голосі. Як дитина, яка вимагає нову іграшку. Можливо, дійсно здалося… Адже, так довго цього чекали, так далеко їхав і саме до неї! «Не терпиться», – усміхнулася сама собі. Але нарешті всі оці «мамо, почитай», «мамо, пити хочу», «мамо, я ж просив компоту, а не просто води» скінчилися. Спить малий і ось-ось має під'їхати таксі. Вимкнула світло у передпокої, тихенько, щоб не гриміти дверима та замком, зачинила двері. Постояла. Не по собі якось. Тьомка ж один. А у небі світив місяць уповні і повітря дзвеніло від морозу. Під'їхала машина, назвала адресу. – Це приватний сектор? – Ні. Триповерховий будинок, – сказала Ліна і водій здивовано хмикнув. Несподівано пішов сніг. Великий, лапатий, він виблискував у світлі фар, падав на лобове скло. Водій трапився небалакучий і Ліна теж не мала бажання говорити. Спостерігала за дорогою. Наче і місто доволі невелике, і знала вона його непогано, але от що є такий будинок в цьому районі – і уявити собі не могла. Довкола був не просто приватний сектор. Це вже були дачні масиви. Хто, коли, навіщо збудував цей будинок на десяток квартир? Їй знову здавалося, що це все відбувається не з нею. Якась фантасмагорія. Сніг підсилював відчуття нереальності. Кілька ліхтарів біля будинку кидали своє жовтувате світло, точно, як фари, підсвічували сніг. Наче не з хмар, а з самих ліхтарів він падав і падав. Денис чекав її біля під'їзду. Невимовна радість охопила Ліну. Хотілося, як мала дитина, впасти у сніг і робити янгола, махаючи руками й ногами. Вона взяла Дениса за руку і тихенько засміялася, піднявши обличчя до неба. Великі і м'які сніжинки лоскотали її. Чому вона раніше не любила зиму?! – Яка ж ти емоційна, – повернув її на землю Денис. – Ходімо вже. …Коли чогось чи когось довго чекаєш, сотні разів прокручуєш в голові сюжет зустрічі, коли вона все ж таки відбувається – часом розчаровуєшся. Ліна не розчарувалася. Було ні краще, ні гірше, ніж вимріяла – було інакше. Якщо характеризувати ту ніч якимсь видом чуття, то це була ніч-дотик. Дотик губ до їжачка волосся. Дотик до тіла пухнастого м'якого пледа. І пальці. Ліна наче сфокусувалася на кінчиках своїх пальців. Згодом вона не могла згадати ні які були звуки, ні про що говорили (і чи говорили взагалі?), ні як виглядала квартира. Це все було несуттєво. Ліна навіть очі заплющила, щоб відчувати лише шкірою. Торкатися і відчувати доторк до себе. Аж до того миті, коли пізній зимовий світанок поволі прокрався крізь штори. Поволі почала вдягатися. – Щось ти надто довго збираєшся. – Що? – Ліна аж здригнулася від прохолодного тону Дениса. – Збираєшся, кажу, довго. Ти ж сама казала, що о 8 маєш вийти. – Зараз. Вже. Чомусь різко забулася обіцяна кава у ліжко і... – Ну зараз не ніч – можна і маршруткою. Я проведу на зупинку. – Звісно. Можна, – мерзлякувато здригнулася, згадавши, що зимові чобітки у ремонті і йти доведеться в демисезонних, геть не пристосованих до морозу і слизьких доріг. "Не впасти і не захворіти – ось вже й готовий девіз," – подумала про себе. До зупинки йшли досить довго. – То до вечора? Викличиш так само таксі – і їдь. Хотіла запропонувати зайти ввечері до неї, попити чаю разом, малий би заснув, а вони неквапливо погуляли б містом. Наче мало б потеплішати і не мерзла б у своїх чобітках. Ну добре. До вечора так до вечора. Що тут вже чекати? Тьомчик спав. Здається, навіть і не перевертався з боку на бік. Даремно переживала.... В душ. І, може, вийде трохи поспати – малий ліг пізно то ж пізно і прокинеться... А там зателефонує Денису і, може, щось ще вдень придумають – часу багато, всі вихідні і навіть ранок понеділка. А зараз спати. Хоч трохи. Доки не прокинувся син. Прокинулася від різкого звуку. Дзвонив телефон. Точніше, коли її ліжка стояв Тьома і мовчки простягав мобільний. Вихопила у нього з рук, намагаючись не звертати уваги на здивований погляд (потім, потім, потім щось придумає). – Алло, – несподівано перерваний сон давався в знаки: не одразу зрозуміла де вона. – Ліно, мене терміново викликають. Я їду зараз. – Зачекай... Як зараз? Можна я хоч приїду попрощаюся? Я таксі викликаю! – Я не люблю прощатися! Мене ніхто ніколи не проводжає! Навіть дружина! – Зачекай... – Я не маю часу, мені збиратися треба! Я ж сказав! Все. Кинув слухавку. Ліна сиділа ошелешена і не розуміла чому так сталося. Банальне "добився свого і тепер нецікаво і можна розслабитися"? Навіть якщо дійсно зайнятий (вірила, що не обманює!), якось м'якше б. Ніжніше. І про дружину - ну дуже "доречно"! Зайвий раз тицьнути, що вона ніхто? – Мамо, не плач! Син злякано дивився на Ліну. – Що ти, сонечко, я не плачу. Тобі здається. Пішли снідати. .... Наскільки до її міста Денис писав їй про назву кожного містечка (а то і села!) які проїздив, настільки не переймався цим, коли їхав назад. Про його повернення в частину дізналася з посту у Фейсбуці. Діалоги звелися до Ліниних "Як справи?" І відповідей "Нормально. Вибач, зайнятий". І паралельно купа його постів і їхніх обговорень в ФБ. Якось вона вирішила спробувати не писати. Через скільки днів, тижнів, місяців Денис про неї згадає? Згадав десь за тиждень. Хоча ні! Кому вона бреше? Не "десь за тиждень". За 9 днів. І 5 годин. Так. 9 днів і 5 годин ("Ще б хвилини порахувала!" ) Тепер від нього було: "Як справи?". Ліна була вражена: це ж треба так! Саме той день був геть невдалим. І вдома, і на роботі, і навіть в магазині розрепетувалася на неї продавчиня-білявка. А Денис... Відчув, навіть на відстані відчув її настрій і тому написав! Обережно поцікавилася чи має час, щоб її послухати..."Так, звісно. Що трапилося?" І тут Ліну понесло. Близьких подруг вона не мала, розкидало їх життя по світах. Мамі намагалася не скаржитися - знала наперед, що в усьому буде винна вона. Не Тьомці ж плакатися на його батька і лайливу багіню прилавку. І наче ж Денис цікавиться... І кому, як не людині, яка поклавши голову тобі на коліна, розповідала про своє дитинство, розказувати про свої біди? Ліні так гостро згадалося те відчуття від близькості його тіла, що вибухнула одним плутаним величезним повідомленням, виливаючи весь свій жаль у ці рядки. - Слухай, звідки в тебе стільки літер? І так тоскно, а ти романи катаєш. - Дякую за співчуття. Відчепилася. Мовчу. Невідомо які такі потаємні болючі мозолі підсвідомості зачепило це "мовчу", але тепер вибухнув Денис. Жодного разу таких слів, а тим більше на свою адресу Ліна не чула. Тим більше, фактично ні за що. Нагадувало типову жіночу істерику, коли що не кажи і що не роби - лише гірше... Мовчати, до речі, не можна теж. Залишається вибачитися за те, що маєш нахабство жити. І Ліна відступила. Хай так. Хай, витираючи сльози, шокована від такої незбагненної агресії. Але не опустившись до аналогічних слів. Все! Не така - зникає! Різко вимкнула ноутбук і...пішла знову рахувати дні, доки надумає написати. Але сталося непередбачуване. Денис перестав з'являтися в мережі. Спочатку день. Два. Легке здивування і тривога друзів. Обговорення в коментарях: хто що чув, хто отримував останнє (крайнє!) повідомлення, хто дзвонив і чому не бере трубку. На третій день один з волонтерів зробив пост на його сторінці. В кращих традиціях "зради-зрадної" і старовинних народних плачів: відчайдушне причитання "ой, сонечки", "ой, та як же ж так", "ой, та відправили ж на вірну смертоньку", "ой, та як чужі діти той не шкода, а от аби свої" ... З цього потоку слів Ліна зрозуміла одне: Денис і двоє його побратимів зникли. І тут, як сказав би Яцик, прищавий кур'єр їхнього видавництва, хайпанули на темі. Зо три канали кинулися брати інтерв'ю у зажурених рідних і командирів, які втомлено і роздратовано вкотре пояснювали, що ці троє дійсно в тилу у ворога, що це закрита інформація, що так, вони мали повернутися ще вчора, але щось сталося. Так, зв'язку немає. Жодних відомостей ні з нашої, ні з ворожої сторони. І так, мороз мінус 20 і немає чотири дні. Як тільки щось буде відомо - одразу дадуть відповідь на всі питання. Рідні просто плакали. І тоді Ліна вперше побачила дружину Дениса в одному з інтерв'ю. До того навіть традиційна жіноча цікавість не змушувала Ліну заходити на її сторінку. Навіщо? Порівнювати? Зловтішатися? Заздрити? Навіщо? А от інтерв'ю подивилася з десяток разів. Хтось зробив посилання на відеоролик на сторінці Дениса. У неї були пофарбовані корені волосся. Нещодавно, бо волосся відростає саме від коренів. Зачіска. Укладка. Манікюр і макіяж. Так, Ліна розуміла, що не кожного дня показують по телевізору, що треба "тримати обличчя". Розуміла і...не розуміла. Ця жінка... Спокійна, принаймні зовні. Доглянута. З почуттям власної гідності. Вона сама себе фарбувала чи ходила в перукарню? "Дівчата, у мене сьогодні о 10 прямий ефір на телебаченні, бо зник мій чоловік і буде справжнім дивом, якщо знайдуть живим - приведіть, будь ласка, голівку до ладу". Ліна розуміла, що не має права її судити. Що вона взагалі ні на що не має права. "Я ніхто і звуть мене ніяк". Що це його дружина, а Ліна - не перша... І хотілося звично додати "не остання". А якщо... остання? Вона - остання? Від цієї думки хололо серце. Падало все з рук. А ще ненавиділа себе за ту дурну сварку. А що якщо та розмова теж була остання? Остання розмова з останньою жінкою... Дурепа! "Горе - це те, що не можна виправити"- згадалися слова. Не можна... Ходила, мов сновида, молилася, плакала, майже не спала. І чекала... Хоч якоїсь вісточки... Це був день п'ятий. От тепер Ліна точно знала, до хвилини. Минуло чотири дні, дванадцять годин, тридцять хвилин з дати останнього посту Дениса. І раптом СМС: «Зі мною все добре». Сиділа і ошелешено дивилася на екран мобільного. «Зі мною. Все. Добре». Читала знову і знову. Підозріло позирали колеги на її сльози полегшення і радості. Подробиці… Менше за все її зараз цікавили подробиці. Та й так знала, що вони будуть. Надто вже багато уваги було до цієї історії. Але, на диво, подробиць не було. Навіть від того волонтера з плачами про смертоньку лютую. Видно, йому все-таки переконливо пояснили, яку інформацію можна, а яку не можна зливати в мережу. Зате сторінки всіх трьох квітнули новими, тепер вже власними, постами. І в жодному з них не було навіть натяку про те, що трапилося з ними – переважно опис стану здоров'я, бо всі були застуджені, а один з бійців поранений. Подяки тим, хто непокоївся про них, молився і чекав. І багато-багато світлин, особливо у Дениса. Знову ж таки – дружина. До того Ліна не пам'ятала її світлин в такій кількості у нього на сторінці. Так – десь там є. А тепер щоденно. І коментар якоїсь пані поважного віку під однією зі спільних світлин: «Яка ви гарна пара! Саме такі важкі випробування доводять цінність родини. Відсіює другорядне". "Я так розумію, що другорядне - це я. Побачимо", - подумала Ліна. А шпитальні селфі набирали оберти. За кілька днів на світлинах у Дениса, крім дружини, почали з'являтися друзі. "Я так розумію, що: а) другорядне - це не лише я; б) другорядне відсіюватися не поспішає. Тоді чому б..." - Денисе, я бачу, що ти одужуєш. Можна я прийду провідаю? Тим більше, що в мене післязавтра відрядження саме в це місто. - Ні. Не треба. - Тобто? - Не треба, бо я погано себе почуваю. І дружина поруч весь час. Не хочу її засмучувати. Краще потім я сам приїду. Влітку. Ліні забракло повітря: - Так а хто всі ці дівчата на світлинах? Чому вони можуть приходити? - Це друзі. Я не можу їм відмовити. - А мені відмовити можна?! Якщо я прийду - тобі буде гірше, а від них краще? І у мене на лобі написано, або у дружини надпотужна інтуїція? І влітку наявність дружини буде вже не важлива?! Знаєш що... Я приїду післязавтра. Бо робота є робота. Але до тебе не зайду раз ти так хочеш. Бувай. Видалити з друзів? Зрештою, за що? За його право її не бачити? Хай. Але все одно пекла образа, коли поїхала у відрядження. Знати, що десь зовсім поруч Денис і не мати змоги прийти... Він зателефонував. Ще був час до від'їзду і якась краплина надії залишалася: от, покличе, побачаться. Ні. Сказав, що йому дійсно стало гірше і до нього нікого не пускають. А ввечері черговий пост від чергової дівчини в дусі: "А от пам'ятаєш я приїздила два роки тому з волонтерами, а тепер дізналася, що ти у шпиталі і вирішила зайти?" Ліна не стала з'ясовувати стосунки. "Погони не ті, тобто статус", - сумно посміхнулася сама собі. Відписалася від новин і чисельні світлини усміхнених "друзів, якім не можна відмовити" зникли з її стрічки новин. Трішки стало легше. "Я не чекаю нічого. Напише так напише. Приїде так приїде. Зрештою, якось жила ж раніше. І далі житиму", - щодня промовляла до себе. І...розуміла, що бреше. Обманює себе. Ситуація зависла, мов погода на Стрітення і Ліна зачаїлася. Якось буде... Інколи писав незначні повідомлення з тієї чи іншої нагоди. Наче не тримав, але і не відпускав... Якби Ліну згодом хто спитав, якою була весна того року - чи дружно скресла крига, коли саме розквітли вишні, а коли абрикоси - не сказала б. Враження суцільної павутини, в яку ж сама себе заплутала. Якось буде... За великим рахунком, у відрядження Ліну посилали вкрай рідко. Неповнолітня дитина, не надто висока посада. Чесно кажучи, в те зимове відрядження вона напросилася сама. Через Дениса. І от тепер, влітку, їхати на книжковий фестиваль у Дніпро, в таку спеку, коли у Тьоми вже закінчився пришкільний табір і треба було везти його до мами у село... Ніяк не хотілося. Але їхати вочевидь крім неї було нікому. Комерційний директор, який зазвичай їздив на такі заходи, ще в тому році запланував відпустку саме на ці числа і змінювати нічого не збирався: "Ну поїдь, треба ж колись починати. Вважай це відповідальним дорученням. А раптом ще й якийсь контракт укладеш". Сказано було з такою іронічною посмішкою, що Ліні схотілося відправити цю роботу під три чорти і лише перспектива повної фінансової залежності від чоловіка і його ще більш іронічна посмішка з цього приводу стримувала її. Значить, поїде... Потяг, на щастя, був вночі і було не надто спекотно. Вперше була у цьому місті. Можливо, тому що ще до поїздки була налаштована негативно і до Дніпра, і до фесту - помічала лише погане. Гори сміття поблизу залізничного вокзалу. Заклеєні об'явами "Отдых в Крыму" стовпи. Хамовиту касирку автовокзалу. Не бачила ні жовтих троянд поблизу симпатичної вірменської церкви. Ні кольорових вітражів невеличкого, наче із казки, двоповерхового будиночка. Їй все не подобалося, дратувало і розчаровувало. "Швидше б додому - відвезти Тьомку до мами. Бо свекруха так зиркнула, ніби я на побачення їду, а не у відрядження". Звісно ж, квартира, яку винайняла, теж не сподобалася: "Хрущівка форева". Хазяйка суворо попередила, щоб не палила, не влаштовувала гучних вечірок. - Що Ви! Я сюди приїхала лише невеличку оргію влаштувати. Осіб так на п'ять, не більше. Хазяйка отетеріло дивилася на Ліну. - Жартую. "Яка там оргія! Спека така, що жити не хочеться, не те що..." На самому фесті спека була не меншою. Система кондиціонування була за принципом "Вєтєр с моря (точніше, з Дніпра) дул". Та й який кондиціонер у наметах на набережній? – Привіт, Ліно, – вона підняла очі від книг (о! У неї таки вийшло укласти кілька контрактів на друк та реалізацію!) і побачила… Дениса. – Привіт, – все ще не вірячи своїм очам, проказала. – Яким вітром? – В місцевому шпиталі лежу. Так… Нічого серйозного. Обстеження, реабілітація. Дрібнички. А тобі довго ще тут? – Тут...це де? – Тут, на виставці... – Фестивалі. – Ну фестивалі. І взагалі у Дніпрі. – Фестиваль сьогодні закінчується. Завтра рано вранці їду додому, – скільки разів прокручувала в уяві можливу зустріч, горді відповіді, а тепер стояла перед ним, мов та школярка-відмінниця і, не затинаючись, торохкотіла про все , що питав. – То, може б... посиділи б десь? – ("А тепер збреши собі, що ти не зраділа цим його словам") – Виключно якщо там є гарний кондиціонер, – якось нервово засміялася Ліна. Викликала кур'єра, передала книги. "Швидше, у прохолоду, і випити лимонаду абощо." Навіть їсти не хотіла так, як пити. У кав'ярні було все. І лимонад, і легкі фруктові салати. Те що треба. Ліна просто ніжилася у комфортній атмосфері. Навіть очі примружила: – Ой, як гарно! А то аж мізки плавилися... – А я якось і досі не можу зігрітися. Я думав, що там і залишуся. На тому снігу десь. Ненавиджу відтоді холод. Схоже, назавжди, – Денис говорив, а Ліна присоромлено слухала. Якімось дрібними здалися її проблеми. Спека їй, бач. Він продовжував: – В чомусь той панікер був правий: нас таки підставили. За даними інформатора це село було типовою сірою зоною. Ми мали розвідати що там і як і повертатися того ж дня назад. Не вийшло. Зайшли в крайню хату - нікого. Тоді далі. І раптом з-за рогу будинку виходить сепар. Ми притиснулися до дверей погрібу, а вони візьми та й відкрийся. Скотилися сходинками - той нас і не помітив. Сидимо: і сміх, і гріх. Від одного троє ховаємося. А якщо не один? Скільки їх? Як дізнатися? Про всяк випадок викрутили лампочку, щоб нас не видно було. Хтось же має колись прийти. Просиділи між банками з огірками аж до вечора. Коли двері відчиняються, чиясь рука шаркає, шукаючи вимикач, і незадоволений молодий жіночий голос: так його раз так – знову лампочка перегоріла. Кликала чоловіка, він довго відгиркувався і не схотів йти. На своє щастя – швидше за все б, з ним би ми так не возькалися. Ще більше лаючись, жінка з ліхтариком почала спускатися сходинками. Отут я її і схопив. Затиснув рота і думаю, що робити. Вбити – кинуться шукати і невідомо скільки там їх. Звісно, за так би не загинули – когось би і з собою прихопили, але... У підвал могли тупо кинути гранату. Навіть, якби думали, що жінка жива. Сама підозра – і що їм та жінка? І відпустити її – зараз кинеться нагору і розкаже, що ми тут. Одним словом, у неї в руках було життя всіх нас трьох. Чомусь повірив їй. Об'єкт на дотик вселяв довіру, – посміхнувся. – Жінка борсалася, а потім заспокоїлася. От, думаю, зараз відпущу руку, а вона як заверещить! Не заверещала. Навпаки. Розказала, що потрапили ми самому чорту на роги, бо тут ледве не штаб цілий. Принаймні, повна хата сепарів так це точно. День народження в одного з них. От послали за закрутками. Так що до ночі точно не варто висовуватися. А там... Там треба було думати. Жінка побігла нагору, бо її вже кликали. Пообіцяла повернутися і принести щось поїсти. А ми знову залишилися з банками. На нервах, бо могла будь-якої миті нас видати. Або хтось ще міг спустися за солоним огірком. Пощастило. А пізно вночі ми таки вийшли. Дехто надто гарно відзначив день народження і не прокинувся на ранок. Гарно їх приспали. Мені потім дорікали, що я всю ту хату не підірвав. Шкода було. Людина нас пожаліла, а ми б взимку без житла залишили б її? – А...Чоловік її? – обережно спитала Ліна. – Чоловіка вона спеціально відправила подалі. І від своїх, і від чужих. Хоча свій-чужий у її випадку... Знайшла якийсь привід. Здається, мати у нього дуже хвора була. А син у її матері давно вже був. Такий за віком, як твій Дімка ("Тьомка, – засмутилася Ліна. – Він все-таки не запам'ятав, як звати мого сина....") Ну нам теж дісталося трохи. Юрка підстрелили і то ми так повільно і добиралися. Добре, що живий і на своїх двох, хоч і накульгує. Якось так. Як бачиш, особливо нічого героїчного. Тим більше, що треба було скласти картинку п'яної бійки між самими гостями і іменинником. Наче нас там і не було. Вдалося. Аби ще той розумник не волав на весь фейсбук – взагалі добре було б. Але і так непогано. Живий-здоровий – видно, у дружини якийсь прямий канал зв'язку, – показав пальцем в небо і знову посміхнувся. "Он як: значить, у дружини. А її нерви, молитви, благання – дрібниці? "Другорядне" . І... все одно завмирало серце від співчуття і жаху. Це ж уявити страшно... – У тебе гарна дружина. – Гарна, але аби ти знала, у скільки мені обійшовся її фітнес, дієтолог, перукарні і таке інше. ("Наче про апгрейд комп'ютера говорить. Або машини"...) – Ліно, а ти де зупинилася? – Квартиру винайняла. А що? – здивувалася такій різкій зміні теми. – То може пустиш на постій бідного вояка? – пустотливо спитав Денис. – Що...Що це було? – спантеличено дивилася на нього. – Ну щось на кшталт реабілітації, – Денис дивився на неї ясними очима і вочевидь не розумів, як це йому (!) можна в чомусь відмовити. Наче не він щойно розказував про війну. Наче не він дякував дружині за молитви. Ліна набрала побільше повітря. Вона багато що хотіла сказати. І про те, що вона не іграшка і не засіб реабілітації. І дружина його розумничка і вольова людина, раз вміє тримати себе у формі. Що сина її зовуть Тьома! Артем. І що не можна закидати людину, наче сезонну річ, а потім діставати. Як лижі... взимку. Раптом неймовірно яскраво відчула дотик до ноги того великого пухнастого пледа. Подивилася під стіл– об ногу терся великий чорний кіт. «Треба ж так – а я вже думала якісь тактильні галюцинації. Як все банально пояснюється. Кіт. Не спогад з лабіринтів пам'яті. Просто кіт…» Шкода було ту зимову казку, вона наче танула під спекотним сонцем. Хоч і розуміла, що сама щось надумала, намріяла. Та хотіла хоч щось приємне залишити в пам'яті і не псувати остаточно все брудною сваркою. Тому не сказала все це. Лише одне: – Вибач, я вирішила поїхати раніше. Просто зараз. Бачила, як образився Денис на її слова. Аж тінь по обличчю пробігла. Знала, що не вірив їй. Розуміла, що не пробачить відмови, що бачаться в останнє. Але не хотіла перетворювати казку в банальну історію. А Денис тим часом мовчки кинув купюру великого номіналу. ("Там удвічі більше, ніж ми тут з'їли і випили! Шикує. Хоче широку натуру показати. Ну хай...") І пішов. Не озираючись. Офіціант швидко забрав гроші і запитально дивився на Ліну. "Натякає, що нічого мені тут робити. Ах, ти ж нахаба! Мало дали?!" Та зрештою... – Алло, я бронювала місце в маршрутці на шосту ранку. Перенесіть, будь ласка, сьогодні на вечір. Якнайшвидше. О котрій? О 21? Чудово! Підходить. Так, я знаю, звідки рушають маршрутки. Жовта будівля. Так. – Алло, як я можу передати Вам ключі і забрати документи? Так, вирішила поїхати раніше. Так, знаю, що все одно оплачувати повну добу. То що Вам не так? Влаштуєте Ви оргію цієї ночі. Я нахаба? То такі жарти в мене. – Алло, Тьомчику? Я вже їду. За шість годин буду. Ти спатимеш. Поцілувати і розбудити? Добре, Сонечку. Якби в ту мить подзвонили з роботи – Ліна звільнилася б. Якби чоловік – розлучилася б. Хоча і те, і інше, в принципі, можна б зробити. Потім. Подумає про це потім. Зараз під роздачу потрапив Фейсбук. Відправила в чорний список Дениса, його дружину. А потім подумала і відправила ще й ту пані поважного віку, яка стільки прожила, а так і не зрозуміла, що люди не змінюються. Майже ніколи. Знову згадався той вірш: Молитися небу рясними сльозами… Того, що було, в нас уже не забрати.... Так, це залишиться з нею. Її спогади. Її зимова казка...

ID: 842814
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.07.2019 10:43:40
© дата внесення змiн: 23.07.2019 10:47:23
автор: макарчук

Мені подобається 3 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (42)
В тому числі авторами сайту (10) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі.




КОМЕНТАРІ

макарчук, 06.08.2019 - 09:10
Переклад мій:

Не боги вигадують межі й кордони.
Ми згадуєм вже... Бо пішло все у пам’ять.
...збулися ми всупереч всім перепонам...
... – Ти чуєш, кохана? – Я чую, коханий...

Нам разом століття – пісок поміж пальців,
Нам нарізно мить – неподолані гори,
Складалось життя з половиночок-пазлів
Такого ні з ким не бувало ніколи!
...тебе впізнавав, ти мене впізнавала
За ритмами, римами, поглядом ніжним,
За сном, і за тим, що завжди вистачало
Нам світла і темряви, галасу й тиші,
Коли всі дороги прямують – назустріч...
...в іроніях доль, в сліпоті карнавалу,
Торкається темряви свічка, і душі
Завжди впізнавали. І ми впізнавали...
За жменькою зір і за пилом на фресках
Нас там, нагорі, хтось узяв на поруки...

...яким нескінченно коротким відрізком
нам здасться життя у безмежжі розлуки...

Молитися небу рясними сльозами…
Того, що було, в нас уже не забрати......
... було нам дозволено збутись, кохана...
... було нам дозволено збутись, коханий...

Оригінал:

Не боги придумали эти границы,
А мы вспоминаем... уже - вспоминаем...
...любимый, нам было позволено сбыться...
...нам было позволено сбыться, родная...

Нам вместе века - словно струйка песчинок,
Мгновение врозь - неприступные скалы,
И жизнь состояла из двух половинок,
Такого ни с кем никогда не бывало!
...а мы узнавали друг друга - по взгляду,
По ритмам и рифмам, по вздоху и смеху,
По краешку сна, по тому, что не надо
Ни света, ни мрака, ни звука, ни эха,
Когда все дороги стремятся - навстречу...
...в ирониях судеб, в слепом карнавале,
Где трогают тьму беспокойные свечи,
А мы - узнавали, всегда узнавали...
По горсточке звезд, по истершимся фрескам...
Нас там, наверху, кто-то взял на поруки...

...каким бесконечно коротким отрезком
покажется жизнь во вселенной разлуки...

Высокому небу навзрыд помолиться -
И этого "было" у нас не отнимут...
...родная, нам было позволено сбыться...
...нам было позволено сбыться, любимый...

Египетский Мау
 

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Люстерко
Genyk: - Вухобач...
Синонім до слова:  Люстерко
Георгий Данко: - Двері (віконце) у потойбічний світ
Синонім до слова:  Людина середнього віку
Іван Мотрюк: - :12: людина у розквіті сил
Синонім до слова:  тартак
Redivivus et ultor: - Положинський :D
Синонім до слова:  казино
Mattias: - Дурдом! :hi:
Синонім до слова:  Чашка
Тетяна Романів: - Кружка
Синонім до слова:  Чашка
Redivivus et ultor: - Кварта
Синонім до слова:  Чашка
Кому боляче?: - Горня, філіжанка
Синонім до слова:  тартак
Ulcus: - дзиньхрусь, різоліс, пильок
Синонім до слова:  Чашка
Genyk: - Горнятко!
Синонім до слова:  тартак
Genyk: - Лісопоїдач
Знайти несловникові синоніми до слова: 
Bella America: - Надія
Синонім до слова:  Людина середнього віку
Genyk: - ВСТОЯНИЙ
Синонім до слова:  Людина середнього віку
dashavsky: - Ні тут, ні там.
Синонім до слова:  концерт
Зелений Гай: - музопляска
Синонім до слова:  казино
Зелений Гай: - гральня
Синонім до слова:  казино
*SELENA*: - азартофобник
Синонім до слова:  казино
Svitlana_Belyakova: - ігроблуд
Синонім до слова:  концерт
dashavsky: - Виступ
Синонім до слова:  казино
dashavsky: - Дуригріш.
Синонім до слова:  концерт
Genyk: - П"янісімо,п"янісімо...
Синонім до слова:  казино
Genyk: - Барліг
Знайти несловникові синоніми до слова:  казино
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  концерт
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Людина середнього віку
Микола Холодов: - Середняк
Синонім до слова:  Мрія
Ростислав Сердешний: - мерехтіння або жевріння бажань
Синонім до слова:  Людина середнього віку
Genyk: - Екваторик
Синонім до слова:  Мрія
Genyk: - Мозкова жарптиця
Синонім до слова:  Мрія
Svitlana_Belyakova: - Пусте замороччя
Синонім до слова:  Мрія
Master-capt: - Бажання.Марення.Збагнення.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Мрія
Іван Мотрюк: -
Синонім до слова:  Людина середнього віку
Nikolya: - центрист
Синонім до слова:  Людина середнього віку
Nikolya: - посередник
Синонім до слова:  Хліб
Это_я_Алечка: - Жизнь, суть, сытость, заработок, дом.
Синонім до слова:  Звичка
Іван Мотрюк: - залежність
Синонім до слова:  Люстерко
Іван Мотрюк: - Самогляд
Нові твори