В одному лісі жив собі заєць Пух. Ні з ким не сварився, нікого не зачіпав, їв траву та кору й іноді пісні співав. Таке провадив життя. Та якось, коли Пух вийшов на зорі зі своєї хати, щоб погуляти, квіток назбирати, вовк свою морду до нього виставив з-за кущів, гострі зуби вишкірив, очима засвітив. Почав заєць від нього втікати, кричати, порятунку шукати. Та відірватися від вовка лише тоді зміг, як до міста забіг. Була в той час літня пора. Ранок тільки виводив сонце на арену дня. Людей і тварин на вулицях було мало. На мить зайчик спинив свій біг, бо стомився, гнав, не чув задніх ніг, почав роззиратися довкола, думати, куди б йому лапи скерувати, щоб посидіти й сили набрати. І побачив таке місце – хату невелику й подвір’я біля неї – з квітами, деревами, кущами. Заскочив туди. «Здається, зумів утекти від сіроманця з гострими зубами», - подумав, коли сів під грушкою зі спілими плодами. Та тут невідь звідки вибіг собака. Нюхом зачув, мабуть, зайця. Став за метр від вуханя й почав на нього гавкати. Вийшов господар з дому.
- Чого шумиш із самого рання? – спитав пса.
- На зайця гарчу. Заліз у наш двір, хотів, мабуть, моркву з городу вкрасти.
- Ну, якщо так, то хвала тобі, Біме! Отримаєш за добру службу від мене шмат м’яса на обід.
Заєць злякався ще дужче, коли побачив людину, яка хвалила пса. Він скрутився в клубок і думав, що йому далі робити. Кинутись навтьоки? Але пес зовсім близько. Може зловити його й загризти. Вирішив бити на жалість. Каже чоловікові:
- Відпусти мене, пане.
- Спершу поясни, що ти робиш на моєму подвір’ї.
- Це довга історія.
- Нічого. Я послухаю. В мене сьогодні вихідний.
- Гаразд. У моєї нареченої – зайчихи Зуді, сьогодні день народження. Вибіг я зі свого дому в лісі зранечку, щоб нарвати їй квітів. Не встиг ще й однієї квітки знайти, як вовк вискочив з-за кущів, зуби до мене оскалив. Злякався я сіроманця, почав від нього втікати. Біг лісом, а потім гостинцем. Ледве хвіст від хижака відірвав, як до міста попав. Задихався, стомився, на ваше подвір’я забіг, та тільки під грушкою ліг, щоби трішки перепочити, сили набрати й до лісу вертати, як тут ваш пес примчав, сердито на мене загарчав. Те, що сказав ваш пес про моркву – казка. Не за нею прийшов сюди, відпустіть мене, будь ласка.
- Розчулив ти мене, зайцю своєю поетичною промовою. Я тебе не тільки відпущу, а й гостинця дам: капустину і морквину, поласуєте із зайчихою. Та ще й відвезу тебе своєю автівкою до лісу.
- Пане! Ви дуже добрий!
- Гав! Він такий, - мовив пес.
Господар завів свою «ладу», впустив зайця до неї й повіз до лісу. За 30 метрів до нього зупинився, випустив вуханя.
- Постій тут трохи, - мовив куцохвостий, - я тобі щось принесу.
- Не треба нічого. Біжи собі.
- Ні, треба. Хочу тобі віддячитись.
Вимкнув мотор чоловік, ввімкнув не гучно музику в автівці й почав чекати зайця. Той повернувся через двадцять хвилин. Приніс чоловікові золоту брошку-квітку.
- Візьми, - каже, - знайшов я цю річ місяць тому на березі річки Грайливки. Моїй зайчисі вона не потрібна, а ви, люди, любите різні блискучі цяцьки.
- Дякую, тобі зайче. Подарую цю брошку дружині. Вона теж скоро святкуватиме день народження. Зрадіє прикрасі. Ну, бувай! Як будеш ще колись у неділю в місті, заходь до мене на чай з капустяними пиріжками. Дружина їх сама пече. Дуже смачні!
- Гаразд. Може, колись забіжу, якщо вовк мене не з’їсть.
- Слухай, а давай я, поки ти бігтимеш додому, сигналитиму. Вовк почує звуки, боятиметься тобі дорогу переходити.
- Добре! Дякую!
Побіг зайчик. Сіроманець вже його пильнував, бачив, як вухань говорив з людиною. Тож сховався за кущем недалеко від воріт Пухової хати, щоб піймати його. Та коли почув з дороги гучні й протяжні сигнали, які подавав із машини зайчиків друг, чкурнув додому. Більше Пуха він не переймав.
ID:
841280
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 08.07.2019 20:11:41
© дата внесення змiн: 10.09.2021 15:36:15
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
гарненька казочка 
