Зарубцювалися рани. Потрібно зняти бинти.
Та, якщо чесно, між люди не хочу йти.
Як зрозуміти: де свої, де чужі?
Сонце і літо в мені уже на межі.
Заглядаю у осінь, рожеву, як сухе вино:
Опустілий келих і помутніле дно…
Я наче тінь, на невидимій всім стіні,
Слова протиріч не дають спокою в сні.
Чи все устигну, чи сьоме небо іще віднайду?
До місяця, навколо зірок і назад пройду.
Вкладу у скриньку і викину розпач-біду,
Чи чогось досягну і врешті себе знайду?
Напевне, Людочко, найважча дорога - до себе, тої, якою ти хочеш бути. І все більше і більше хочеться робити добрих справ, поки є сили і змога. Щиро дякую, що завітали. Ціную кожне слово.
Вкладу у скриньку і викину розпач-біду,
Чи чогось досягну і врешті себе знайду? Як на мене, Олесю, ти уже знайшла себе у творчості, бо твої вірші вагом та гарні!
Валюшко, д-я-к-у-ю безмежно за високу оцінку. Ціную це. Я насправді щаслива людина. Та у вірші склався такий образ по прочитаному в книзі, хоч іноді не хочеться насправді виходити з дому, хочеться самоти.