Напруга ламп звела мій погляд вгору,
І світло з люстри відморгало тьму,
На стіни, з ніг, піднявши тінь потвори,
З нудотним виплеском лимонного вогню.
І був жуком я в цій янтарній залі,
В повіках сну, мов скалкою застив,
І світ плоский з товстезних стін журналу,
Блискучим глянцем очі засліпив.
А лампи блимали в якімсь жахливім ритмі,
І ряд картин дивились з галерей,
Як біг обнятий тінями спуститись,
З музейних залів до вхідних дверей.
Чиясь рука взялася за підсвічник,
І знову спалах! В темряві нічній,
З портретних рам вощана тліла вічність,
І відбивалась з блиском у вікні,
І геть, не думати! Минай гранітний цоколь,
Стрибком у чорну порожнечу площ,
Що ледь освітлює потрісканий монокль,
І ліхтарі, що проявляють дощ.
…Музей погас в пекельні сутерени,
Латунний звук від цоколя відбивсь,
Її рука, й ця жовта тьма химери,
В повітрі тінями, здавалося, тяглись!
Впивалось пам’яттю бліде світіння лампи,
Все місто в чорних потемках душі,
І знову біг я під холодні штампи,
У розсип світла бляклих ліхтарів…
ID:
838814
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 15.06.2019 06:52:45
© дата внесення змiн: 15.06.2019 06:52:45
автор: Володимир Каразуб
Вкажіть причину вашої скарги
|
