Отут і спочину:
на лоні древніх степів,
порослих казками і ковилою,
вдихаючи небо усе, аж
до останньої краплі
(воно ж бо не раз ще відродиться).
Хвилі все котяться й котяться
морем духмяних трав
і лоскочуть думки.
А довкруж деревій, деревій, деревій
і пахучий такий,
і такий довговічний
білим квасом напоює спраглість очей,
мов холодний пломбір на вустах дитинства.
Степ живий...
Набагато живіший, ніж
офісні джунглі міст,
втоптані в бетон.
Степу ганглії тягнуться
від Потопу
й до нових
пришесть...
Як волошки співають
свої сині пісні!
А їх слухає вічність.
І я.
Розтинаючи хвилі,
ідуть степом деревляни
з Іскоростеня до...
сиплють з мішків
густо-густо
гарячі родзинки цмину,
жовті.
І сміються
аж степ затихає.
Чутно дихання їхнє...
Спочину отут.
Щастям повниться серце.
Частенько споглядаю красу українського степу, його велич і водночас простоту, а писала про степ з дитинства( таким, як він мені запам'ятався, яке враження залишив).
Щиросердно дякую, Ланочко, що провідчули мій степ душею!
Йдеться про степи Житомирщини, де ще зовсім дитиною бувала і які лишили незабутнє враження на все життя! Про степ дідусевої Батьківщини. Хоча...у вірші хотілося б втілити загальне бачення степу, нашого, українського, рідного...
Щиро дякую Вам за увагу!