Ой село, моє село,
білесенькі хати...
Як же гарно там було,
світанки стрічати...
Річка тиха й береги,
тихі чисті води...
Ми жили і берегли
там свою свободу...
Дні і роки золоті
усміхались долі,
друзі вірні і садки,
верби і тополі...
Сойки владно з чагарів
щось до нас кричали...
Поміж верб і яворів
ми швидко зростали...
Та чомусь, коли зросли,-
село залишили...
Розбрелися хто куди,
про село забули...
У міста ми подались,
свої вершить долі...
Роз"їхались, розійшлись,
як вітри у полі...
Не рахуючи років,
жили й працювали,
і вже діточок своїх
світ пізнать навчали...
Та й не зчулись якось ми,
що вже постаріли,
між міськими вже людьми
жити ми уміли...
А коли вже наші діти
розбрелись у вільний світ,
то й ми тоді зрозуміли,
лиш в селі наш диво-квіт...
Захотілось повернутись
нам у той селянський світ...
Та вже сили розгубились
на зворотний переліт...
Ой село, моє село,
як же я скучаю...
Стать ще кращим,ніж було,
я тобі бажаю!..
Дякую за гарний коментар,та роботи селяни ніколи не боялись, а ще жаль, що в селі тепер не так то й легко знайти роботу,тому молодь виїжджає,а старі виживають за рахунок своїх садиб...
Дякую,Марійко! Як писав Василь Симоненко:
Буду шаленіти від любові
До моїх прозорих сіл і міст...
І шукати в кожнім людськім слові
Потаємний і великий зміст...
Хто не жив у селі, той життя сільського не зрозуміє. Той не бачив прекрасного сходу сонця. Не відчував неперевершеного аромату квітів і трав. Не чув як шелестить мелодію швидкоплинниго життя золоте поле...Не бачив, як п№є воду веселка із сільського ставу. Не чув дзвінкоголосого соловейка теплої травневої ночі...
Дякую,Валю,і за увагу, і за розуміння! ніколи не забуду,як бувало бабуся ранком будить мене, кажучи: "Сонько, досить спати, заглянь у вікно, побачиш,як велика червона діжа підіймається з-за обрію..." Я схоплювалася з постелі і мигцем на двір,така красота, очей не відірвати...