Вона стояла біля вікна, погляд до неба….Що за погода сьогодні буде? Чи вдасться вийти з дому,щоб зробити задумане…
Люди живуть, кожен своїм життям, живуть з любов`ю,з надією щодня. Мрії про краще,то, як пташині крила мати для взлету ввись, людині ж вірити у майбуття, щоб усім бідам не було вороття. Світ різновидний і красивий, кожна країна має свою привабливість,чарівність, красу і природу. І кожен з нас серцем і душею любить рідну землю, свою Україну! Любить чоловіка, дітей, онуків, родину і друзів, які все поруч і в радості і в важку хвилину. Коли разом,то швидше можна подолати всі негаразди і прикрощі. Основне в житті, щоб занадто низько не впасти, а значить треба все життя боротися…
І зараз, в цей час не зламатися, не піддатися ворогові, що на сході. Ніхто ніколи і не думав, і не гадав, що через сімдесят років знову буде війна в Україні! Які жахи бачить народ! Земля палає у вогні і гинуть люди… Цвіт нації не побачить майбуття. Біда в родинах, страждання матерів, жінок, дітей, що знову сиротами стають у двадцять першому столітті та це ж просто жах!
Задивилася на хмари, які підносив вітер з заходу на схід,то наче човни пливли по морі. Вони сперечалися, менші вітер немов підкидав, а більші розправляли вітрила і пливли плавно, не поспішаючи, згодом збивалися до купи, ставали велич – горами. десь, здалеку поміж хмарин небосинь, ледь - ледь осяяна промінням сонця. То можливо розпогодиться, думки роїлися, як оси… Та треба поспішати,хіба в цей день можна всидіти вдома?
Одягла костюм, якому років п`ять, не менше та не роздягнуть же, себе втішала. Ледь посміхнулась до люстерка, злегка поправивши сиві коси і відчинила вікно. О! Сьогодні вже й співає пташина, як добре, перевела з легким хвилюванням подих. І поглянула на стареньке фото,там вся її сім`я і два дідуся у орденах…. І ненароком покотилася сльоза, рукою ніжно доторкнулася до них,немов хотіла,щось сказати…Здалося, що вже й вітер вгамувався на якусь мить, пташина співати перестала.Та ні, це здалося… І вона, поглянувши на годинник, вікно зачинила. Задумливо вийшла до саду.... На гілці калини шпак тримав в дзьобі черв`яка, зирнув на неї і поспіхом, крутнувши голівкою відлетів .
В руках нарциси і тюльпани, і гілочка бузку,що тільки почала розцвітати, усе до купи склала… Кілька раз поправила квіти в букеті, в другу руку взяла фото двох дідусів й сама до себе в голос,
-Ну, що ж хоч і сама зосталась,одна з усієї родини та всидіти не зможу вдома, в такий день, мої дорогі…
Вона спішила в центр містечка, де збиралася колона йти на братську могилу.
Грав духовий оркестр, нагадував роки минулі і щасливі обличчя рідних....
День Перемоги - тепло в серцях усіх людей і сльози радості, адже його так довго ждали. Вона йшла з болем в душі, за те, що втратила рідних та не змогла всидіти вдома, бо знала, що для них цей день був святом!
09.05.2019р
Гарно,Ніно! А я пам"ятаю і той День Перемоги у далекому 1945 році,коли ми і співали,і плакали, бо ж раділи,що війна скінчилася,і сумували,що в шухлядці лежала "похоронка"...
Гарна розповiдь, Нiно. Точно ви вiдзначили, що завжди треба цих героiв пам'ятати, не забувати того подвигу, який вони зробили.
Тiльки от у 4 абзацi в одному з речень - то ви, мабуть, хотiли написати "помiЖ хмарин", а не "помiх хмарин".
