|
Літо збігало до кінця… Осяяна яскравим сонцем блакить неба.. . Там, удалині, біленькі хмари від вітру малювали стрічки, поспішали до обрію .
Грона калини наливалися соком, майже червоні та деінде, немов пензлем підмальовані маленькі зелені смужечки, підкреслюючи, що далеко до дозрівання. Основний стовбур, привітно, ледь- ледь похилився до хати, втішав Галину, коли їй було важко на душі. Жінка позирала на широкі листки калини і ті яскраві грона, що виблискували, переливалися на сонці, їй здавалося, що вона в них ховала смуток знаходила розраду.
Дивилася й порівнювала свої роки з тими гронами, щеміло під серцем, печаль труїла душу. Життя не склалося, коли цей тягар з себе струшу? Не раз вона задавала собі це запитання. А можливо й насправді зважитися, зробити крок, який змінить її життя? А чи змінить на краще? Щоб більше не мати одинокості. Роки спливли, їй вже тридцять вісім. І за плечима, невдалий перший шлюб, а чи була любов? І чому її зрадив чоловік? Ні, не погана, славна жінка і кажуть всі – « добра душа», не тільки на роботі в столовій, де вона працювала, а й по - сусідству всі співчували, дізнавшись, що залишилася сама. Правда з роками, трохи розповніла, але ж не міх, заспокоювала себе, хоча й притримувалася дієти та це на жаль, майже не давало ефекту.
Так, в житті зробила вибір - розірвала всі зв`язки. Та, які там зв`язки, адже кохання давненько вже вгасало й дітей Бог не дав. Себе картала, чому довірилася йому, адже він їх не хотів, все відтягував час, вмовляв, ще зарано й зарано. І так рік за роком, життя продовжується і час спішить, пливе, як річка стрімка, бистра. Але ж вода та теж кудись впадає, в море, чи в озеро. Чому ж я маю бути сама? Теж хочу в чиїсь обійми, такі роки, ще ж не стара - інколи вечорами, перед дзеркалом, сама до себе вела розмову.
Все, що разом нажили покинула, в селі продала батьківську хату і в цьому ж містечку купила невеликий приватний будинок. Щодо роботи, то вирішила деякий час попрацювати в місцевому дитячому таборі відпочинку.Роботу що мала – покинула, щоб не бачити колишнього чоловіка, він все там харчувався, навіть, ще до знайомства з нею. Хоч й прожили тринадцять років і радощі були та пробачити зраду не змогла. Й на мить не бажала з ним бачитися.
Здавалося - час просто збіг. Новий колектив не знав нічого про її життя та одній жінці Зої, що ту же, поряд з нею працювала на кухні, розповіла про себе. В неї підростав син, вона без чоловіка виховувала його сама. Хлопчику минуло десять років, він, якийсь час був в селі, в її мами та вирішила краще, щоб був поруч. І дитина нагодована, ціле літо разом. То її життя, вона зрозуміла, що ця жінка просто ненавидить всіх чоловіків. Їй в душу не лізла, розуміла що, якби хотіла сама поділитися сокровенним, то напевно б розповіла, хоч щось про себе. Але вона своєї душі,серця не відкривала,весь час чимось незадоволена. З часом, Галина навіть пошкодувала, що розповіла їй про себе.
Її тягнуло до дітей, інколи в ідальні, коли вони пообідають, посміхнеться, заграють веселики в очах, підійде до них, заохотить, щоб в тарілках не залишали їжу. Приголубить, ніжно обійме, погладить по голові, підбадьорить, а часом сльози з`являться на очах, відійде в сторону.
Одного разу - після обіду витирала столи, дві дівчинки не вийшли з їдальні, біля виходу присіли на стільці. Мабуть дві сестрички, подумала, адже трохи схожі. Ой, ще й світленьке волосся і такі ж дві косички, як в мене в дитинстві - аж здивувалася. Привернувши увагу до очей, такі ж очі волошкові. Дівчатка гойдали ногами, весь час позирали, то на неї, то на вхідні двері.
Галина саме виносила відро з водою надвір, коли в дверях зустріла світлоокого чоловіка, який чемно привітався. Дівчатка підскочили до нього, одна з них голосно сказала,
- Тату… тату, давай сходимо на ставок, ми не хочемо спати. Друга обіймаючи двома руками, повисла на шиї,
- Ти ж обіцяв, вже трішки і літо закінчиться, вода буде холодна.
Він обома руками обійняв їх, жінка, аж на якусь мить зупинилася, задивилася на них - щасливих. Відразу думки, як джмелі, десь бачила його, хто він і тільки ввечері нагадала, що це ж їхній завгосп.
Пройшов тиждень… Галина помітила його біля їдальні, коли всі діти, після сніданку пішли на прогулянку до ставка. Він довго стояв, поглядав до вікна, наче якийсь схвильований, переминався з ноги на ногу. Вона закінчивши прибирання, знімала фартух, в цей час він зайшов в їдальню.
Чомусь почервоніла йі ледь – ледь схвильовано,
- Ви до дітей? Так вони ж всі пішли на прогулянку.
Очі в очі, наче полум`я охопило обличчя, торкнувся руки,
- Я хочу поговорити з вами… Це, щодо моїх доньок
- А, що, щось не так?
- Та ні! Все гаразд, просто хочуть мої Оля і Світланка, щоб я вас ввечері запросив на чай до нас в кімнату.
Піднявши брови, здивовано подивилася на нього й миттєво відвела погляд,
- Та я… І… Не знаю, чому раптом …
- Вас Галина звати, я знаю, а мене Володимир. Я перепрошую, але дуже прошу вас. Знаєте дівчатка вже три роки без матері, цілий місяць - мені про вас розповідають, можна сказати всі вуха продзижчали. Просять, щоб хоч раз до нас в кімнату навідалися, розповідають, як ви добре до всіх ставитися. Кажуть дітям цікаві історії розповідаєте…
Він дивився на неї таким благанним поглядом, що їй стало незручно. Вона відчула якусь радість, її очі посвітліли, немов в них сонце заглянуло.
- Ну гаразд, десь о двадцять першій зайду, ви ж в тій кімнаті, де висить напис - »завгосп»?
- Та ні, - хитнув головою в бік, продовжив, - Поруч двері, без таблички.
Він пішов, ледь опустивши голову. Защеміло під серцем, незмогла зрушити з місця, присіла на стілець. Це ж треба такого - матері нема, ото біда. Та, як же це, дві квіточки й без матері, куди ж Бог дивився, діточок зробив напівсиротами.
Після вечері, вона пішла в містечко, в магазини, щоб дещо купити. Печиво, цукерки, напій « Ситро» поклала в сумку і в відділі «Промтовари» дивилася на іграшки. Щоб взяти дівчаткам ляльки, напевно дорогувато та хоч маленькі, роздумуючи стояла біля вітрини. Пригадала, як їй на десять років подарували велику ляльку, як тішилася нею. З`явилися сльози, згадала батьків, так рано пішли в інший світ, а вона ж, як билина, залишилася зовсім одна.
Поверталася з магазину, біля воріт табору зустріла Зою з сином,
- О, вийшли прогулятися вдвох…
Зоя, з під лоба поглядом зміряла з ніг до голови, намагалася зазирнути в сумку, взявши сина за плече, сказала,
- Андрію біжи в кімнату, я скоро прийду.
Він, як дзиґа крутнувся на місці й підскакуючи побіг у напрямку будівлі.
- Так – так! Це, що в гості зібралася до завгоспа? - звівши руді брови, запитала незадоволено.
Галину, наче окропом облили, гучно забилося серце, чомусь стала виправдовуватися,
- Та це запросили на чай, тож не піду з пустими руками…
- Ну – ну… Повідав син, що дівчата на тебе чекають. Розповідав, хвалилися, що ти їм дуже сподобалася, дивися щоб в халепу не потрапила. Воно тобі треба? Чужі діти - не свої, ще вийдеш заміж, народиш собі. Ти думаєш, хтось тебе розумною назве? Як приголубиш їх, то й на голову сядуть. Дивися, він напевно, ще й молодший за тебе, діти спихне, а сам буде гуляти. А чому б і ні, високий, стрункий, ще й на бороді ямка, як в пісні співається. Задурить тобі голову...
Мов вата під ногами, так переступала з ноги на ногу Галина, мовчала, не стало сміливості заперечити. Зоя наче з листа читала доклад, так виглядало, коли все це говорила. І раз - по - раз, кидаючи погляд на всі сторони, здвигала плечима, розмахувала руками. Вони вже були біля будівлі, де жила Зоя. Відчиняючи двері, жінка вкотре незадоволено її зміряла з голови до ніг,
- Подумай, я тобі раджу краще, не йди, не одягай зашморг на шию…
Скільки злоби в цій людині, подумала Галина, хіба ж можна бути такою черствою, жорстокою і такі слова, що, аж мороз по шкірі. Рішуче повернула до будівлі, поспішила в гості, до дівчаток.
Володимир, відкривши двері, привітно зустрів. Дівчатка, як дві пташечки усміхалися, запрошували до столу, де вже в тарілці лежало цукрове печиво і на столі стояли чотири склянки.
О, він одяг білу сорочку, помітила, а й справді - славний. Та й коли Зоя помітила, ту ямку на бороді, здивувалася про себе.
Вона поклала на стіл гостинці… Володимир заперечив,
- Нвіащо було втрачатися?! Унас все є, чай і до чаю, якщо ж захочете є кава…
Галина витягнула з сумки дві ляльки - близнючки,
- А це вам дівчатка..
В очах дівчаток заграли веселики, усмішки на обличчі, вони задоволено взяли ляльки,все ж трохи стримуючись, із легким хвилюванням, сказали в один голос,
- Дякуємо!
Весела розмова за столом…. Цей вечір, це спілкування - наче пробудило в ній інше життя. Вона навіть не могла уявити, скільки отримає душевного тепла. Дівчатка - щебетушечки, розповідали, про школу, про бабусю з дідусем, але шкода, що живуть далеко.
Володимир провів її до будівлі, дуже дякував за чудовий вечір. З нею в кіинаті жила пенсіонерка Валентина, вона в таборі працювала прибиральницею. Не спала, чекала на неї. Тільки Галина відчинила двері, жінка вже сиділа в ліжку, поправляючи сиві коси, що спали на чоло,
- О, вибачте, розбудила вас, трохи в гостях засиділася.
Валентина одягла халат, присіла на стілець,
- Чула я, чула, що Володька наш на тебе задивляється. Що скажу, він тут вже три роки, відколи жінка померла, кажуть невдало операцію на шлунку зробили. От і залишилися без матері дві красунечки. По них бачу, повеселіли, як ти в нас з`явилася. А то все сумні оченята, хочуть діти материнської ласки, ой, як хочуть…
Вона слухала, мовчки, розстеляла ліжко. Вже вкладаючись на подушку, тихо, наче в роздумах сказала,
- Життя покаже, Ви говорите він хороший, а он Зоя, каже, що не варто на шию хомут вішати. Відмовляє мене, каже буду дурепа, якщо з дітьми продовжу спілкування.
- О! Життя покаже?! Треба слухати своє серце! І брати щастя в свої руки, не втрачати час. Знайшла кого слухати! Та вона відколи в нас, то все собі хоче знайти багатенького, щоб з хатою, бо сама ж в містечку винаймає халупу. А тут таке діло, вона ж старша за нього на років вісім, того й біситься, що він не звертає на неї уваги. А в нього в містечку є квартира, працює десь на залізниці, це його сюди профком прислав, після того, як дружини не стало,- розмахуючи руками, поспішаючи, голосно говорила жінка.
Скрипнуло ліжко, Галина повернулася до стіни,
- Ну на добраніч. Дякую за пораду. Та гадаю, як доля, то так і буде. А дітей я люблю, чиї б вони не були, бо це діти - як весняні квіти, що приваблюють до себе, дарують радість, додають сили для життя, яким би воно не було…
Пройшло де кілька днів, дівчатка поводитися стали обережніше, більше спостерігали, як Галина спілкувалася з дітьми. Наче намагалися бути в стороні від інших дітей. Це неможливо було не помітити. Одного разу Оля, на рік, старша за Світланку, міцно тримала її за руку та виривалася врешті звалилася на підлогу. Вона підбігла до Світлани, підхопила на руки, присіла на стілець,
- Забилася? Ви щось не поділили?
Декілька дітей, що після обіду залишилися в їдальні, оточили їх. Світлана притулившись, зазирала їй в очі,
- Вона до вас не пускає, тато наказав не заважати вам ,а я теж хочу щоб мене обійняли, як інших…
- Та ось же, обійняла, - притулила до себе її голівку й продовжила, - Нічого не болить?
Їй вдалося перевести розмову про останній вечір, до якого готувалися діти, адже закінчувався відпочинок третьої зміни. Вона розповіла дітям, як всі веселяться. Включають магнітофон, розпалюють вогнище біля ставка, проводять конкурси.
Світланка, притулившись, все, ще сиділа в неї на руках,
- А ви нас з собою візьмете? Бо тато нам жодного разу не дозволив йти з дітьми, каже, ще малі. І каже , що йому там зовсім не цікаво.
На другий день Галина вирішила поговорити з Володимиром, щоб на останній вечір відпустив доньок. Та виявилося, що він з директором табору, поїхав у містечко.
Вже майже стемніло, коли Галина помітила, як до складу під`їхала автівка, з неї виносили великі коробки. Стояла неподалік, чекала, коли все переносять. Та Володимир побачивши її , щось сказав директору й махнувши рукою, йшов до неї.
- Ви, що гуляєте? Чи можливо мене виглядаєте? Добрий вечір!
Галина почула в його голосі хвилювання,
- А ви провидець, вас виглядала. Хотіла попросити, щоб дівчаток на вогнище пустили, я б з ними пішла, якщо ви не хочете….
Він легко взяв її під руку,
- Давайте пройдемося, поговоримо, звичайно, якщо ви не проти..
Відчула тепло його руки, чомусь розхвилювалася. Мовчала… Вони йшли до ставу, раптом здригнулася,
- Ой, як же діти? Сьогодні самі ляжуть спати?
- Та не хвилюйтеся про них, вожаті подбають.
Місяць уповні освічував стежину до ставу. Галина напевно вперше за скільки часу звернула увагу на небо. Зірки мерехтіли, переливалися різними кольорами, наче в фантастичному фільмі. Краса, на якусь мить тиша і спокій огорнули її. Вдихаючи свіжість, прохолоду, відчувала насолоду. Раптово, десь здалеку завів пісню соловейко і відразу, наче поруч, в траві заспівав цвіркун.
Під вербою, що схилилася до води, Володимир зненацька обійняв її, поцілував у вуста. Ні, вона не пручалася й сама не знала чому. Отямившись, злегка відсахнулася,
- А можливо не треба… Ми ж не діти…
Мовчки, ніжно обійняв її , задивлявся на став, в ньому купався місяць з ясними зорями. Роїлися думки, скільки їй років? І чи захоче продовжити стосунки? Гарненька, хоч пухкенька, але ж видно, що в душі має доброту і ніжність.
В обіймах тепло, приємно, відчуття дотику проймало все тіло, намагалася приховати легке тремтіння. Пригадала, як в дитинстві у теплих маминих обіймах, задивлялася в на пів темну далечінь. Дивилася до зірок, немов хотіла знайти в них розраду, що буде далі. Відчувала, то підкрадалося кохання, якого вона так боялася. Їй би його обійняти і приголубити, але ж не ті роки і він напевно ж молодший, за мить ця думка лягла на душу прохолодою. Повільно звільнилася від обіймів,
- Ми з тобою мов діти, мене бентежить думка, ти напевно за мене набагато молодший, застара я для тебе..
Володимир, хитаючи головою, розсміявся,
- Ну так, аж на півтора року мабуть! Це причина, щоб не продовжити стосунки? Можливо діти перешкода та не хочеш прямо сказати…
Рукою прикрила вуста,
-Та ні де ти бачив, - піднявши голову догори продовжила,
- Зірки свідки Оля і Світлана чудові дівчатка. Я думала ти на років п`ять молодший за мене. Ой, що це я перейшла на - ти!
Ніжний дотик вуст і обійми… Володимир, обійнявши за плечі, заглянув їй в очі і ледь посміхаючись,
- Та я вже ж давно перейшов на «ти», що не помітила, ще в їдальні.
По обрію світліло небо… Тьмяніли зорі, ховались у всесвіт. А вони поверталися до місця проживання.
Закінчувалось літо… За тиждень діти підуть до школи, а що далі? Галина собі задавала запитання . Володимир запропонував одружитися та чи вона готова змінити своє життя? У роздумах,на обід чистила картоплю, вони на кухні удвох з Зоєю. Жінка напевно тільки й чекала такої нагоди, весело з посмішкою на обличчі,
- Ось і закінчиться твоє захоплення, два дні і розійдетеся з Володимиром, як в морі кораблі. Хоч спробувала, який він, як чоловік?! Буде, що згадати про це літо чи ні?
Галину, як окропом ошпарили, з рук випустила ніж. Відразу почервоніла, щось хотіла сказати… Чи взяти послати ? Та не наважилася, хай потеревенить, язик без кісток.
Але жінка продовжила,
- А, що ми баби всі хочемо ласки, поцілунків, перепихнутись. Ось, що тобі скажу - дурепа ти, ще молода, ну й нехай поскакали в траві, як ті цвіркуни та й досить. Та не згуби себе, йти на двоє дітей - це безумство.
Терпець урвався, різко заперечила,
- У нас з ним нічого не було!
- Тю, я так і повірила! Щоб ти змогла перед ним устояти?!Дивлюся на тебе, які погляди кидаєш на нього, а він, то загалом, дивиться на тебе, як кіт на сметану.
Галина, щоб вгамувати образу, різко махнувши рукою, вийшла з кухні. Трохи постоявши надворі, все ж повернулася, адже робота є робота, треба готувати обід.
Цього вечора пішов дощ, всі діти направилися в клуб, де мав відбутися прощальний вечір. Вона стояла біля вікна в кімнаті, коли почула стук в двері. Поспіхом відповіла,
- Так – так! Відчинено, заходьте.
Відчинилися двері…. Оля і Світланка на якусь мить застигли, а потім позираючи одна на одну, прикривши за собою двері, загомоніли,
- А ми без вас нікуди не підемо …
І одна за другою, без запрошення, опустивши голови, всілися на край ліжка.
Запала тиша… Округлилися очі, здивовано дивилася на дівчаток, не могла второпати, чого б це? Не знала, що сказати. Вони ж, розчервонілі, дивилися з під лоба, то на неї, то переглядалися між собою. Серйозні обличчя спровокували до думок, що сказати їм на це? Адже сама, як на роздоріжжі, ще не вирішила продовжувати спілкування з Володимиром чи ні? Дати згоду, вийти заміж? Але ж це такий відповідальний крок! Чи здатна я знайти до них підхід, чи порозуміємося?
Раптово відчинилися двері, без стуку, в кімнату ввірвався Володимир й до дівчат,
- Фути – нути!
Вони, як кульки злетіли з ліжка, стояли, опустивши голови.
Він намагався не кричати. Вже й до Галини, розчервонілий,-
- Вибач!
Повернувся до доньок, голосно,
- Ви чому без дозволу пішли?! Я, що вам сказав?! Ваша самостійність мене вражає…
Наче хотіла заперечити, Галина взяла його за руку,
- Давай поговоримо без них, хай нас залишать…
Світланка зашморгала носом, на неї всі звернули увагу. Вона маленькими кулачками витирала сльози, ледь перехоплюючи подих, тихо сказала,
- А я хочу, щоб ви тьотю Галю, були нашою мамою, тому й нікуди не підемо.
- І я ! І я хочу! – благаючим поглядом, Оля зазирала в батькові світлі очі.
Березень 2019р
ID:
834779
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 07.05.2019 15:08:21
© дата внесення змiн: 23.02.2021 17:20:42
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
