Не грона червлені упали на сніг,
і не вітер роздмухував жар у вуглях,
то соколят твоїх, ненько, останній політ.
З їхньої крові, на білих зимових снігах
край дороги маковим цвітом заквіт.
Кулемет мітив ціль, вже пів сотні лягли,
А студенти тримали навалу.
У нерівнім бою вони стали грудьми,
Україно, за волю твою, і за славу.
Бо у юних серцях, та і по жилах текла
характерницька кров, не водиця,
славний код козаків у собі несла,
бо що доля для кожного, те й Батьківщина.
На Аскольдових схилах білі сніги,
немов саван, накрили могилу,
а на ньому горіли червоні квітки,
їх сльоза материнська скропила.
