Навесні дуже легко закохатися. З такою ж успішністю можна накласти на себе руки. Вона заварить запашного чаю і безтурботно смакуватиме ним у кріслі-гойдалці. А потім раптово здійметься і скаже, що їй пора йти. «Куди?..», – розгубишся ти, не знаючи, що краще: відпустити чи все-таки втримати її.
Вона нічого не скаже. Просто піде, усміхнувшись, аби ти міг її знайти. Вона сидітиме на березі річки і вдивлятиметься у швидкоплинність течії. Ти несподівано обіймеш її за плечі, але вона не здригнеться – ніби чекала твого приходу. Перехопиш її мовчання і занурюватимешся в звабливу зелень її очей. Глибше і глибше. Бездонно.
Приборкуватимеш її роздвоєність – покірність і спокій, упертість і норовливість. Зігріватимеш від холоду і водночас гаситимеш спеку. Досить! Не зупиняйся!
На язиці солоність і солод. Її дихання то стрімке, наче гірська річка, то спокійне, як шелестіння першого листя. Шалено хочеться його слухати, аж непомітно стаєш нею. Намагаєшся зрозуміти: це мереживо, чи просто тіні малюють візерунки на її ногах.
Несподівано близька і страшенно далека. Окрім вас, на світі більше нікого немає. Знесилена й усміхнена вона засинає в твоїх обіймах. Здається, що весна триватиме вічно.
