До мене в душу радість попросилась.
Мала, стояла край зачинених дверей,
- Ти звідки? – запитав, - Мовчиш? Мабуть, прибилась…
Й пустив погрітись до своїх грудей.
Вона скраєчку, трясучись, стояла,
Налякано дивилась навкруги.
І крізь шпаринку вперто виглядала,
Так, наче хтось за нею мав прийти.
- Голодна? Ось візьми окрайчик сонця,
Як спрагла, випий крапельку роси.
Візьми із квітів шматочку суконця,
Зручніше вмощуйся, накрийся і поспи.
І цілий день ходив, берігши душу,
Берігши радість від чужих і злих очей.
Аж сам втомився, відпочити мушу,
Щоб розібратися у сутності речей.
Та раптом щось в мені заворушилось.
Заглянув в себе: - Де ж налякане дитя?
А радість господинею тут залишилась,
Душі і тіла, і всього мого життя.
І, наче баба жадібна, прийшла із казки,
Гука: - Вже мало місця мені тут.
Не видно в погляді її страху чи ласки,
Кричить: - Подай мені ще більший кут.
Тому по світу йду із радістю на пару,
Дарую радість кожному з людей,
Візьміть, хто хоче, цю малу почвару
І поселіть в кутку своїх грудей.
