Ранкове сонце… світило в очі.. Тамара в ліжку, повернулася на правий бік, дивилася у відчинене вікно до стежки, що вела до садка.Стиглі позички
покриті краплинами роси, виблискували на сонці, немов звали до себе, візьми й зірви, скуштуй, відчуй той смак. Лише подумала і вже скривилася, як була в трусиках і в майці так і гайнула через вікно. Шубовснулася в маленьку калюжу і несподівано вирвалося,
- Ой, що це, дощ був?!
Скрививши носика, озирнувшись назад, бігла вперед - до стиглих ягід. Прохолода зробила свою справу. Гусяча шкура, як признак холоду виступила на руках, злегка тремтіла та в долоні рвала ягоди, захоплено запихала в рот. Кілька раз хапнула, від відчуття кислоти примружувала очі, за мить почула бабусин голос,
- Ти де, дівчисько?
Здаля побачивши онучку, жінка продовжила,
- Ото вреднюща, виспалася й бігом в садок! Он гайда до роботи, дощ пройшов, не треба воду носити, замочимо речі, згодом будемо прати, ходи сюди!
Дівчинка з сяючими оченятами хапнула дві жмені позичок, не поспішаючи, поверталася до вікна.
Бабуся хитала головою,
- То вже йди через двері, куди прешся, тож ноги в болоті.
- Звичайно, - опустивши голову, відповіла дівчинка. Вона й зовсім не мала наміру через вікно лізти в кімнату.
Чорне волосся, спало на чоло, поглядом голодного вовченяти дивилася на стареньку. А потім, немов біс вселився, швидко побігла, спеціально з силою ступала на землю. На всі сторони з трави розсипалися краплини дощу, вона ж раз – по - раз трясла головою, щось бубоніла про себе.
На веранді, бабуся в кружку налила молоко, звівши ледь руді брови, суворо сказала,
- Так досить ганчіркою терти ті ноги, вже сухі й чисті, ти ж в траві їх майже вимила.. Пий молоко з хлібом та разом підемо почистимо в корови, потім зігрію води, приступимо до прання.
Тамара всілася на стілець, гойдала ногами, з силою кусала, відривала окраєць хліба й прихльобувала молоко, на знак згоди кивала головою. В цей же час, запитала.
- Бабусь, а чого ти риденька, а я чорна, ти мені рідна бабуся?
- Тю на тебе, - жінка ледь всміхнулася, продовжила,
-А тато в тебе який, хіба не світлий?
Дівчинка довірливо заглядала в очі,
-Та, я це.. ну він же не такий, як ти! Ти, як сонце, а він он, як солома, що на купі, для корови.
Стара голосно розсміялася,
- В тебе мама чеченка, в неї коси були, як смола, такі шовкові, аж виблискували.
Дівчинка допивши молоко, витирала рукою вуста,
- А де вона? Чому і тато довго не приїздить? Вона теж в тому селі живе, що й тато, то чому не приїздить?
- Ой дитино, - погладивши по голові й трохи задумавшись,
- Маєш знати, повіялася твоя мама, а куди й не знати, напевно повернулася в Чечню.
А я думаю, чого ти мене чеченкою називаєш. А Чечня – це що?
- А біс його знає, твій тато там був, десь в Росії. Служив в армії, її звідти привіз, була справжня, дикарка та все ж одружився. Спочатку жили тут, потім збудували будинок в іншому селі, там тебе і купили.
Мала опустила голову, наче, щось роздивлялася на підлозі,
- То тато в тій хаті живе, а чому мене не бере до себе? Я вже так засумувала за ним, як на Святвечір був з якоюсь тіткою і все. Я до нього хочу, там напевно теж є школа. Не хочу в школу з Петьком ходити, він цілу дорогу тільки й знає обзивається, як ти - мене чеченкою називає.
Стара хитаючи головою, сердито,
- З сусідами треба мирно жити. Але ж він за тебе на три роки старший, в батька вдався, років мало, а на вид, як молодий ведмідь. Ти з ним краще не водися.
В сараї Тамара сапою вигортала солому, разом з ледь присохлим коров`яком. Час від часу рукою підтирала носика, на чолі від напруження виступав піт. Машинально це робила, бо доводилося прибирати в сараї через кожні чотири дні. Іще розстеляти свіжу, суху солому на підлогу, а в ясла класти свіженьке сіно. Боліли рученята, з осторогою позирала надвір, де бабця для корови, на терці терла старі буряки. Думки про батька не давали спокою, важко з бабцею жити, все заставляє робити, хай би забрав і тітка та, наче непогана на вид і село більше так розповідала бабця.
Збігало літо… Надворі ледь - ледь сіріло, коли Тамара почула голос батька. Пташечкою зірвалася з ліжка - ну нарешті. Він стояв на порозі, коли вона кинулася до нього, розставивши руки в різні сторони,
- Тату, таточку, забери мене, я буду слухняна. Я хочу до тебе в село, хочу там ходити до школи.
Він підхопив її на руки, худенькі рученята обіймали його шию, притискали до себе голову, тулилася щічкою до його щоки, зі сльозами на очах, заглядала в радісні очі батька.
- Ну, от і добре, - сказав батько, поцілувавши в щічку.
Пройшло трохи часу… Тамару тітка Галина прийняла з холодним серцем, але при чоловікові цього не показала. Більше уваги привертала маленькому хлопчикові, пояснили, що це її братик -Миколка.
Батько працював в колгоспі трактористом, часто йдучи на роботу, будив доньку збиратися до школи. У перші дні Галина кілька раз заплітала їй косички та згодом дівчинка відмовилася, вирішила сама заплітатися. Їй здалося, що вона заплітала їй коси, дуже нервувала, навмисно робила їй боляче. Коли ж батько залишався вдома – для неї щасливі миті. Він більше приділяв їй уваги, хоча й возився з сином. Лагідний, привітний погляд, грів молоде сердечко, любив доньку. Її дзвінкий голосок, як дзвіночок молодого джерельця - тішив його.
Галина тітка строга, дівчинка тільки приходила зі школи, відразу вимагала, щоб швидко робила уроки й приступала до роботи. То підлогу помити, чи то посуд, чи бавитися з братиком. А їй так хотілося на вулицю, де гралися діти, де линув писк і сміх, де чути, як хтось кричить, - Лови! Лови м`яч! Всі вмовляння, відпустити хоча б на годину, визивали в жінки гнів. Верещала не своїм голосом, що в неї, аж у вухах дзвеніло, погрожувала відправити назад до бабусі. Ці слова – «Прийде тато тоді будеш гратися де захочеш, а зараз мусиш допомагати, треба заробляти, щоб тебе тут годували», як ніж і молоде серце дитині, гнобили, ранили душу.
Одного разу Галина наказала дівчинці полізти на горище, дістати соковарку. Тамара трохи боялася висоти та серйозний погляд тітки- наче забирав з під ніг землю. Втрачала контроль над собою, чомусь не наважувалась посперечатися. Її чорні очі наче відбирали силу, здавалося, що на якусь мить темніло перед очима. З острахом залишалася з нею на самоті. Про любов до тітки й речі не могло йти, хоча батько декілька раз мав розмову, щоб називала Галину мамою. Вона ж тільки опустить голову донизу й тихо погодиться,
-«Добре тату, я хочу сказати та язик не слухається мене. Я намагатимуся це зробити».
Але серце й душа наче входили в п`яти, підступала розгубленість, щось здавлювало горло, не давало вимовити те слово – мама.
Дівчинка, хвилин п`ять, руками обмацувала солому на горищі, шукала соковарку. Солома, мов голки, колола ніжну шкіру на рученятах, вона слиною змочувала почервонілі пальчики, долоні і знову шукала.
- Ну нарешті, - перевела подих, коли в самому кутку, під старим ганчір`ям, від якого несло затхлим повітрям вогкості, намацала її. Витерши рукою змокріле чоло, крикнула до Галини,
- Я знайшла…
І тихо про себе,
-А казала в соломі…
Свербіж по оголених ногах, якесь неприємне відчуття пронизало все тіло. Ой, напевно це від соломи, зробила висновки дівчинка, дуже хотілося трохи почухати, чи хоч погладити ноги та часу не було. Знала, якщо затримається - буде мати, що слухати від тітки, неприємностей не позбудеться. Тому й намагалася по соломі якнайшвидше, волокти соковарку до дверей.
- Ну от і добре. А тепер бери її і злазь, - крикнула у відповідь і швидко зникла з очей.
Ноги, як пружини трусилися, коли злізала по старій дерев`яній драбині, яка ще й трохи хиталася. Однією рукою трималася за драбину, іншою рукою, наскільки можна було, охопила соковарку та вона чомусь хотіла вислизнути. Не втрималась, коли та різко похитнулася, за мить втратила контроль. Глухий гуркіт на подвір`ї і гавкання пса привернули увагу Галини. Вона вискочила з хати, соковарка лежала біля її ніг, а Тамара - в траві трималася за ногу, з рани на коліні сочилася кров.
Жінка, аж побіліла на обличчі, верещала не своїм голосом,
- Що, застав дурня Богу молотися, то й лоба поб`є! Так і ти! От покарання мені господнє, де ти взялася на мою голову? Йди он, біля криниці промий рану, я принесу зеленку - припечемо. Що напевно рота роззявила, не дивилася під ноги, тому й злетіла?!
Дівчина на губах відчувала солоні сльози, що котилися мов горошини, боліло все тіло, особливо нога. Не наважилася сказати, відкопиливши нижню губу, ледь - ледь піднявшись, кульгаючи на праву ногу, йшла до криниці, яка знаходилася далеченько від сараю.
Ті самі слова, що й бабуся казала, думала дівчинка, йдучи від криниці до хати та все ж з бабусею було краще. Хоч тут гній тато чистить та бабуся вечорами було й поцілує в лоба й щось цікаве розповість. Хоч і бурчить незадоволено та не кричить же так, що можна оглухнути..
Ввечері, коли батько прийшов з роботи, донька вже лежала в ліжку. Його зустріли сумні оченята, доньці стало зовсім зле. Її, то проймав холод, то кидало в жар. Дружина розповіла йому, що сталося, він не сварив доньку, погладив по голові, здивовано сказав,
- А в тебе здається підвищена температура..
Й до жінки,
- Галино, дай термометр!
Випивши ліки від високої температури, дівчинка намагалася заснути та сон не йшов, хвилювалася, адже завтра тато має її повезти в містечко- в лікарню.
Після рентгену в Тамари виявили, що в неї вроджена аномалія розвитку однієї нирки. Ліва нирка була в нормі, а друга -« підкова», так її називають, нирка зовсім не розвинена. Ще рентген показав забої стегна та сідниць, хоча і так було видно, на ранок тіло покрилося синіми плямами. Батько хватався за голову, від таких новин. Вже шкодував, що забрав доньку до себе, але ж час не повернути назад. Не дарма ж кажуть - якби знав де впадеш, то соломку б підстелив.
Майже три тижні пробула в лікарні, їй парентерально вводили ін`єкції, заставляли пити ліки. Тато провідував через кожні три дні. ні тітка, ні бабуся до неї не приїхали. А вона так нудьгувала за бабусею, здавалося якби мала крила, то полетіла б до неї в обійми.
Коли була вдома, зрозуміла, що бабуся навіть не знала, що з нею таке трапилося.
Надворі осінь… Тамара наче подорослішала, робила висновки, що краще повернутися до бабусі. Адже Галина до неї не стала краще відноситися. Тільки до сина й до батька усмішка, до неї ж плогляне - їдючим поглядом, як в оси - так вона собі придумала. Напередодні зимових канікул, наважилася поговорити з батьком,
- Тату, я хочу до бабусі, зараз ти більше часу вдома, може тітка без мене побавить Миколку?
Він здивувався від почутого, такого прохання з підтекстом, можна сказати.
- Мені тут сумно, я не здружилася з дітьми, бо все вдома, а там в мене є друзі. Відвези мене, будь ласка.
Його здивувало таке прохання, відчув прилив крові до обличчя, намагався стримано говорити. Хотів відмовити та вона ніжно притулилася до нього, обійнявши за шию,
- Тобі зле? Ти так почервонів…
Батько гладив по голові,
- Залишиш мене, а я ж сумуватиму за твоїм дзвінким голосочком. І Миколці з тобою весело, він тебе так любить…
-Тату, хоч на Новий рік, - вмовляла, зазираючи в світлі, теплі очі.
На другий день, батько зранку зайшов в кімнату до доньки, вже одягнений, навіть в чоботах,
- Ну, що готова їхати? Одягайся!
Ця звістка їй здалася святом, вона була на сьомому небі. Батько сидів на стільці, з усмішкою на обличчі спостерігав, як вона швидко і вміло застеляла ліжко. Трохи знервовано одягалася й збирала деякі речі, навіть портфель з книгами та зошитами забрала.
Вони зайшли на кухню, батько ніс рюкзак, Тамара в руці тримала портфель. За столом з Миколкою на руках сиділа Галина, годувала його молочною кашою. Миколка побачивши Тамару, потягнув до неї рученята, рухав ніжками.
Галина, сердито гримнула на нього,
- А ну сиди, непосидюче!
А потім до неї,
- А портфель нащо взяла? Що може там на канікулах будеш завдання якісь виконувати?
А потім ледь посміхаючись,
- Ну бувай! Щасливої дороги вам! А ти Степане, там довго не сиди, щоб на обід вдома був!
Старенька, побачивши у вікно сина зонучкою, аж з руки випустила черпак, саме хотіла насипати в тарілку щойно зварений борщ. Тішилися всі, цілувалися, обіймалися. Онучка зазирала в ясні бабусині очі,
- У тебе краще, чим там, хай тато мене тут залишить, назавжди, я буду слухняною, даю чесне слово, все, що скажеш буду робити.
Вона приголубила дівчинку, поцілувала в чоло,
- Хай і правда залишається, ось була захворіла на грип, не було кому й мені чаю подати. Як вона хоче хай так і буде, дитя й так обділене любов`ю.
Батько не поїхав відразу додому, довго рубав дрова. Нарубаних дров під сараєм залишалася невеличка купка, а пічку треба палити щодня, а то й двічі на день, зварити їсти та відігріти сир. День короткий, тож він при включеному електричному світлі рубав і складав дрова, відмовився від допомоги.Зайшов до хати, коли розгулялася хурделиця, у димарі завивав вітер, за короткий час всі вікна заліпило снігом.
Дівчинка задоволена… лежала в своїй кімнаті, в ліжку на пуховій перині. Посміхаючись роздивлялася книгу, коли почула розмову батька з бабусею, вони пили чай і про щось розмовляли. Ненавмисно почула слово»лікарня», відразу прислухалася. В цей час говорила бабуся,
- То їй, що заміж не можна буде виходити? З однією ниркою - не дозволять народжувати. Хоч і мала та не виросте ж друга, як ти кажеш…
Запала тиша… Згодом глухий стук ложки, батько колотив чай,
- Ти її трохи бережи, важкого не заставляй підіймати та солі й кислоти поменше треба вживати, одна нирка не дві сама розумієш.
Стара, хвилюючим голосом,
- А твоя напевно знала, що в неї така біда, тому й покинула вас.
- Це в спадок від матері передалася їй хвороба. Що тепер поробиш, вона ж народила та треба шануватися і все, а там життя покаже, - сказав тихим, пониклим голосом батько.
Часто й гучно забилося її сердечко. Так ось чому в школу пішла, аж у вісім років, ось чому така худенька - бідкалася в роздумах. ма
Її життя змінилося в кращу сторону, бабуся забороняла підіймати важке. Стала трішки лагіднішою. А вечорами було сяде в ліжку, погукає до себе і в обіймах розповість якусь історію і навіть казку. Інколи пісню заспіває, в неї голос був дзвінкий - дзвінкий, славився на все село.
До школи Тамара йшла в супроводі Петрика, сусід дуже зрадів, коли побачив, що вона приїхала й буде ходити в цю ж школу, що і він. Де було іншої взяти? Хоча вона трохи раділа, що йде поруч, несе її портфель та просила його, щоб не називав чеченкою. А він кожного ранку, як тільки побачить і кричить, -
« Привіт чеченко!».
А потім посміхнеться, опустить голову, махне рукою й скаже,
- Не ображайся, це по - дружньому, воно само вискакує та і мені подобається так тебе називати.
Час летів… Зима – літо, літо – зима…. Годинники відстукували секунди, хвилини, години… Діти підростали, хоч і різниця три роки, це не завадило їхній дружбі. Чорненька дівчинка – пір`їнка, ще так інколи називав її Петро, коли ранком йшли до школи.
Чудові літні дні довгі, можна багато роботи переробити. І допомогти по - господарству й попрацювати в городі і навіть можна в бабусі відпроситися з дітьми на ставок. Сьомий клас був дружний, діти з вулиці, як і в дитинстві збиралися до купи біля криниці. В самому низу вода з неї попадала у виритий вузький рів, в якому купалися качки, гуси, так метрів триста, а потім став. Він не був глибоким, але декілька джерел тримали воду прохолодною. Але діти купалися, насолоджувалися теплими, світлими днями.
Петро вже закінчив школу, інколи разом з мамою працював на фермі, батько ж давно навчив хлопця управляти трактором. Світлоокий парубок з дитинства любувався Тамарою, а згодом і прийшло раннє кохання. Він дивився в її волошкові очі і дивувався, сама чорнява, а очі світлі, теплі, привітні. Як і раніше проводив вечори, де збиралися всі діти, незважаючи на вік. Дві величні тополі колись росли біля криниці, їх давно зрубали і поклали одну навпроти одної, де молодь і мала посидіти вечорами. Тепер, тут навіть краще було, росли дві плакучі розложисті верби, придавали затишок, забираючи сонячне проміння на себе. Вечорами, хтось брав магнітофон, над лугом, ставом і селом, лунала музика, люди знали - то веселиться молодь.
Пройшов час … Тамара закінчувала восьмий клас. Струнка, височенька, як берізка, вбиралася в дівочу красу. Відчувала в собі силу, хоча знала, що не простим буде її життя, пам`ятала ту розмову бабусі з батьком - про свою хворобу. Її останнім часом зовсім нічого не турбувало, відчувала себе здоровою людиною.
Бабусі минуло сімдесят, старенька повільно все робила, тому дівчині приходилося виконувати більший об`єм роботи. Жити в селі без худоби неможливо, тому весь час в роботі. Землі сорок соток, тут і городина, і садок, було біля чого наробитися. Особливо важко навесні, треба все вчасно посадити, ще й навчання у школі. Влітку, восени збір врожаю. Лишню городину, яблука, ягоди здавали перекупникам, що приїздили автомобілями, міняли на гроші, чи на олію, чи на якісь миючі засоби. Добрим, чуйним помічником дівчині був Петро. Виріс справжній легень, помужнів, став серйозним, зваженим. До роботи й звати не треба, тільки побачить, що дівчина на городі з сапою, він вже тут, як тут, ставав поруч з нею і сапав, і підгортав бараболю.
Посміхнеться, пожартує і цукерками пригостить, ще й води наносить з криниці для худоби та до хати. Його батьки нічого не мали проти їхньої дружби, хоча й він був єдиний син. Їм теж подобалася дівчина, виросла на виду, як кажуть.
Та охопив сум, коли пішов в армію, молоде серденько страждало, за тим теплим, привітним поглядом хлопця і словами –« Привіт чеченко!». Останній вечір біля криниці залишив солодкі спогади, той, перший поцілунок в уста пробудив дивні відчуття. Все здавалося, що відносини прості, дружні, сусідські, а тут, зовсім інше, наче сонячний промінь ковзнув по устах і проник в душу. Вона інколи пальцями торкалася своїх уст і вкотре згадувала той медовий поцілунок. Вечорами замислювалася, хіба вона може йти заміж? Але ж ні, вже скільки медичної літератури перечитала, пишуть - можна народжувати та є великий ризик. Сучасний світ, йти заміж, значить обов`язково мати дитину, мати справжню сім`ю. А, як ні… Мабуть і не варто мріяти про це.
Петро служив в армії. Тамара навчалася в місті на бухгалтера, по направленню від колгоспу, тож і працювати залишилася в селі. Він писав їй листи два рази на тиждень, журився, що скучив за нею, за селом, що рахує дні до закінчення служби.
Одного разу, отримавши від нього листа, танцювала біля шафи з дзеркалом, коли зайшла бабуся,
- Що лист отримала, закінчує служити? Коли вдома буде?
На радощах дівчина обійняла стареньку,
- Ой бабусю, через три дні має бути.
Вона, наставивши до неї руку,
- Вгомонися, присядь!
- Та, яке там присядь, - відкрила шафу, продовжила,
-Так, яку ж я сукню одягну? В якій його зустріну?
- Спинися кажу. Сядь кажу! Ти знаєш, що ти не годишся до заміжжя, тобі краще не народжувати, або ж дитини не виносиш, а можеш і сама померти. Що тобі важливіше життя, чи та любов?
Початок червня був спекотним. Тамара сиділа за столом в своєму кабінеті перед відчиненим вікном. Віяло прохолодою, їй здалося, що промерзла, на плечі накинула кофту, вкотре зиркнула на природу. Вночі пройшов невеликий дощ, трава та листочки на деревах блищали. З них стікали прозорі краплі, переливалися на сонці немов кришталеві. Все довкола знову ожило. Сьогодні має бути гарний день - зробила висновки. Легка усмішка від думок, він приїде, як не сьогодні, то завтра обов`язково. Перед нею, на столі стояв будильник,- І чому він так повільно тікає, дивлячись через кожні десять хвилин,- бурчала про себе. Врешті - решт глибоко занурилася в свою роботу.
Згодом раптово здригнулася, привернув увагу шурхіт за вікном, здалося проплила чиясь огрядна постать. Відразу за дверима почула голоси і сміх, двері відчинилися. Петро стояв з букетом польових квітів. Ніжно глянув на неї, на його обличчі розпливлася усмішка, хіхікнув,
- Ну привіт, чеченко! І розставив руки.
Від радості тріпотіло сердечко, як у пташки крила, вона кинулася вперед, в його ласкаві обійми.
Пройшло майже пів року, здавалося все добре. На порозі Новий рік, Тамара шукала нагоду поговорити з Петром про майбутнє. Так, та колишня дружба перетворилася в справжнє кохання. Бабуся бурчала,
- Що за походеньки щодня? Що ти робиш? Він же без тебе жити не зможе, хіба не бачиш?! Ось свята прийдуть, його мати, все мені говорить треба сватання робити, а ти тягнеш лямку, поговори врешті з ним, розкажи. А ні, то я сама йому все розповім.
- Ні - ні, не треба, я вже точно з ним сьогодні поговорю. Зустрінемо Новий рік, підемо гуляти, вже, що буде - то буде.
- Ну дивися, це вже востаннє, я тобі нагадала,- сидячи на стільці, пригрозила пальцем стара.
Петро в обнімку з Тамарою вийшли з хати…. Здалеку чути, хтось голосно вітався, поздоровляв з Новим роком. Майже в кожній хаті світилося, чути музику.
Петро чмокнув її в щоку, ніжно зазирнув в очі,
- Тамаро, батьки поїхали до дядька, в Петрівку - зустрічати Новий рік, хата пуста, може до мене підемо.
Вона чекала цієї миті і боялася… Досить тягнути час, треба йому все розповісти, взявши під руку, запропонувала,
- Давай спочатку пройдемося в сторону посадки, прогуляємося на свіжому повітрі. Так красиво, подивися, всі дерева, як в лебединому пуху, а кущі, то, як шапки одягли, а зверху краплі льоду, як намисто І видно добре, наче має бути день, цього рокц гарна зима.
Петро підхоплював кілька раз сніг, однією рукою й кидав в сторону,
- Тамаро, я не одноразово тобі казав, що кохаю, вже досить гратися в ігри, як діти. Не маленькі, прийшов час одружитися, чого боїшся, зі мною наодинці залишитися? Гадаю ми добре один одного знаємо, чи в тебе є таємниці від мене?
Її наче хтось кинув в крижану воду, холод пронизав все тіло,
тремтячим голосом почала розповідати все, що мала розповісти. І, що є, і про все, що начиталася в книгах про нирки, і які застереження роблять медики. Петро уважно слухав її, відчував, як часом вся тремтить, брав її руку в свою, притискав…
Вони поверталися додому, він легенько торкнувся плеча, взяв за руки,
-Я готовий на все, заради нас з тобою… Ну, не буде дітей, візьмемо з дитбудинку, звісно, якщо ти не проти. Це не головне, але спочатку влітку поберемося. Потім треба в Києві на консультацію записатися до професора. а там життя покаже. Не будемо наперед розчаровуватися. Я знаю одне, ти моя чеченко! Подивися в небо, бачиш, он там… дві зірки в стороні, - задрав голову й продовжив,
- То наші дві долі, вони разом, я за ними давно спостерігав, так, що все буде гаразд.
Вона ледь посміхнулася, хоча очі були сумні. Він трохи замислившись,
- До речі, батькам, не обов`язково це знати, бабця твоя, як води в рот набрала, молодець, тож хай і надалі мовчить, це наше, особисте, не варто всім знати, перешкоджати нашому коханню.
Ледь - ледь доторкнувся устами до її уст, відпустив руки,
- Тепер, я тебе розумію, чому не хотіла залишатися наодинці. Я пішов до завтра!
Переступивши поріг хати, розплакалася, те напруження в душі, хвилювання, зробило свою роботу. Нарешті скинула з плечей тягар думок, як добре, що не пішов. Хай хоч все життя мене називає чеченкою та я його кохаю…
Минуло два роки… У вікно стукав весняний ранок…. Сонячні промені, через скло і тонкі гардини, проникали в кімнату, плавали по дитячому ліжку. В ній солодко спав крихітний хлопчик. А поряд на дивані, в халаті лежала Тамара. Як добре, копошилися думки, всі хвилювання позаду, тепер я буду берегинею сімейного вогнища. В кімнату зайшов заклопотаний Петро,
- Ну, що? Як ви тут? Вже кричав Сашко, чи терпить доки я прийду? Ти не вставай, я все зроблю сам. Лікар сказав треба, ще добрих два тижні поберегтися, щоб шви не розійшлися.
Скрипнули вхідні двері, за мить в кімнату заглянула бабуся,
- Прийшла провідати… Доброго дня вам. Я заберу пелюшки попрати.
Ні - ні, - заперечив Петро, - Я ранком всі машинкою поправ, вже висять надворі, за хатою, що не бачили?
- То може я, щось приготую поїсти, як треба?
Тамара посміхнулася,
- Та ні, тож Петро вчора був вихідний, всього наготував, є що їсти. Ще вчора його батьки обоє були тут, всі хочуть допомогти.
На столі біля ліжка в керамічній вазі стояв букет червоних троянд, це Тамара три дні назад привезла з лікарні. Серед квітів виднілася записка, на ній великими літерами написано - »ПРИВІТ,ЧЕЧЕНКО! ДЯКУЮ ЗА СИНА! Я ТЕБЕ КОХАЮ!
Пройшло п`ятнадцять років… За сімейним столом гамірно, сьогодні відзначають день народження, Тамарі тридцять п`ять років. Петро веселий, як наречений, вдягнений в білу сорочку. А вона в жовтій шовковій блузці, яка їй дуже пасувала. Обличчя осяяне усмішкою, тішилася, задивлялася на двох русявих синів, в яких різниця у віці всього два роки і на меншу, чорняву доньку, якій недавно виповнилося чотири роки. Раділа життю, на душі легко і тепло, хоч і нелегко довелося, але яке це щастя, бути коханою і мати дітей.
Лютий 2019р
ID:
828627
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 11.03.2019 09:23:13
© дата внесення змiн: 22.02.2021 20:12:56
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
