«Заплющую очі і бачу: крізь сутінки ночі
Я сумно іду один пустелею світу…»
(Камбара Аріаке)
Я гадав Оріон – то мисливець,
Що вбиває оленів з очима вологими,
Що наповнені ностальгією
За лісом тінявого спокою,
За яким біжать пси кудлаті:
Гонитва колючого погляду,
Гонитва туманів Туле Ультіма –
Гонитва до мосту.
Але виявилось
(Я дізнався про це ненароком),
(Мені про це розповів крук
З пір’їнами кольору Небуття),
(Мені про це повідав вітер –
Прозорий наче молитва),
Що Оріон – це прочанин
З посохом кипарисовим,
Прочанин до Землі Одкровення
У долину ріки Ерідан,
У країну священних каменів.
І от про нього співаю
Своєю римою варварською,
Словами шорсткими сарматськими,
Малюю на каменях знаки
Все про того прочанина,
Наче не сколот я і не кімерієць,
А художник сліпих народів,
Наче пікт рудочубий –
Воїн холодного вітру,
Людина важких хвиль
Безнадійно сивого моря.
Співаю: нутром свого серця.
А той прочанин мандрує
Волоцюгою чи то старим філософом
І в торбі своїй латаній
Несе скарб найбільший –
Мовчання.
Як же від нас ховають за надуманим мовчанням і надцять разів переписану істинну історію предків наших, наче страшенно бояться ПРАВДИ, неначе їм страшно торкнутися розжареної до красна залізяки. В які часи ми живемо!? Господи - Ти нас так наочно вчиш всьому за одне лише життя, щоби знали ми що є НЕПРАВДА, як може враз змінитися весь світ на Землі - де буде замість радості, любування Природою, Красою дарованого життя Небесами в щасті, мирі і процвітанні - потрапити в антисвіт де нормою є займатися вбивствами, служити Мамоні, думати лише про особисте благополуччя, якого аж ніяк не може бути при цьому способі життя, продавати бісу свою душу... Як же це гидко, нечестиво, лицемірно. Та ще й при тому хрестяться в церкві без ніякої Віри в душі.
Дякую за глибокий вірш, друже Артуре.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за такий відгук! Література чогось варта, якщо волна змістовна. Має підтексти і безодню між словами. Інакше для чого писати.... 
