Давно у пеклі не чисто,
І хто складає байки,
Що легко не дихати киснем,
А лиш тягти по землі,
Клубок, що наповнений гнівом
Його по куткам рознести.
Ти бачиш я повен позору
У гордості не міряю крок,
Де купа порожніх і марних,
Забрали і витіснили сон.
Я хочу у лахмітті померти,
Але стоїть наче тінь,
Надія заплакана поруч
І тягне руку суху.
Дай хліба у череві ниє,
Глуха справедливість клює,
І я через силу у поті
Під гнітом мерзенних очей,
Готовий рухнути тілом,
Щоб змити бруд із очей,
Але гарячі сльози як опік,
Я знов повертаюся в бік,
Де б'ють і калічать навмисно,
Як жити скажи, щоб не грішно
По пеклу стрибати сліпцем,
Де кожне створіння не Боже
Готове загризти мене?
І знов стривожене серце
У темряві кричу я постій,
Не кидай клубок прямо у очі,
Дай світла і грішним думок,
Щоб вирватись з клітки на волю,
Де постріл не чути глухий,
Я рию канави глибокі
І знов у забрудненім слові
Шукаю гідність у мові,
А чую лиш голос потвор,
Що радять упасти в калюжу,
Забути обличчя у крові,
І знову поринути в сон.
