Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Ніна Незламна: Не їдь далеко… / проза / - ВІРШ


Ніна Незламна: Не їдь далеко… / проза / - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 1

Пошук


Перевірка розміру




Не їдь далеко… / проза /

Ніна Незламна :: Не їдь далеко… / проза /

Зимовий вечір… Хурделиця співала, завивала… Повсюди пагорби, як гори біля кожної хати… Десь в вікнах темно, а десь світло проникає через замерзлі шибки… Вона йшла, розкрита, без головного убору. По плечах русяве, волосся припадало снігом і тут же розсипалося вітром на оголені плечі. З під коричневої осінньої курточки виднілася легенька сукня… Сніг западав туди, топився на гарячому тілі. Ледь тремтячою лівою рукою прикривала груди, а правою рукою притискала величенький пакунок… Здаля ніхто й не скаже, що то дитя, маленьку донечку несла… Як та вовчиця, від відчаю іскрились очі, йшла несла дитя, куди не знати. Холодний погляд, то вперед,, а то назад… Завивав вітер, то рідше, то густіше перед очами сіяв сніжинки, їх блиск і мерехтіння заважали бачити все, що попереду. За мить різко нахилилась, за щось зашпортнулась, ледь втрималась на ногах. Вся затремтіла, просила Бога, щоб вибратися допоміг з цієї дороги. У чобітки набралось снігу, відчула холод по оголених ногах, вже падала, обхвативши обома руками дитя, почула плач… Все тіло пронизало струмом… Вона відкрила очі і почула плач донечки…О Господи! Це ж треба такому наснитись?! Себе бачила вісні… Хай йому грець! За цілий день пристала, думала спатиме міцно - міцно та на тобі, таке привиділось .. Поправивши волосся на своїх плечах, приклала доню до груді, за мить небажана сльозина покотилася по щоці… Думки роїлись в голові; моя маленька, сонечко моє, все буде добре, скоро приїде тато, підемо на квартиру, обов`язково… Щоб тільки втрьох, ти, я і тато, щоб ніхто не бурчав, щоб ми нікому не заважали спати. Нараз, як ведіння мамині очі, наче чула її слова - » Не їдь далеко, доню! На чужині важко…. Хто хоче до себе в хату чужу дитину. Пригадай слова пісні « Постав хату з лободи та в чужую не веди». На душі гірко, боляче, сповивали журливі думки. Як день так і важче було терпіти неповагу і приниження від свекрухи. Вони побралися навесні, не в супереч його матері. Хоч Тоня й здалеку та його мама з ним разом приїхала за нею. Родинне коло зібралося за столом, це не весілля, а так невеличке свято в честь реєстрації шлюбу. Вітання, поцілунки, два дні і вже прощання із родиною й з батьками. Тоді, здавалося все добре, що ж тут такого, мало хто йде далеко заміж, то й нічого. Чому у мене має бути, щось погано?! По приїзду на чужину, все, як по маслу, проблем з роботою не було, у колективі знайшла однодумців. Віктор постарався влаштувати на роботу. Сам серйозний, обіцяв разом з мамою не житимуть, а житимуть окремо, винайматимуть квартиру. Так і вона гадала, бо ж де тут всім… Невеличка хатина, коридор, з якого ледь відкриваються двері в хату, маленька кухня - кімната три на два метра і одна кімната три на чотири, де навіть між ними не було дверей. Свекруха, працювала прибиральницею в редакції міської газети. Йшла на роботу о шостій годині ранку і вже о десятій годині була вдома. Тоня працювала телефоністкою в зміні, це не подобалося свекрусі, вона чомусь не розуміла, чи то не хотіла розуміти, що після нічної зміни, хоч години дві чи три треба поспати. Жінка намагалася включити голосніше радіо, бо вона так любила його слухати. А інколи, коли в хаті не було свекрухи, Тоня прикручувала звук на тихіше, але тільки свекруха ступне на поріг, відразу почервоніє, суворо кине погляд і про себе, щось бурчить, а потім в голос скаже кілька раз підряд, - » Що хочу, те й роблю у своїй хаті, сама собі господарка.» Віктор працював щодня, приходив додому о вісімнадцятій годині, а іноді і пізніше, займався монтуванням АТС. Тоня не наважилась, щось розповідати чоловікові, нащо псувати відносити, тож мали йти винаймати квартиру. Та не все так склалося, як гадалося. Віктор поступив заочно навчатися в КЄМТ. Та, ще одна новина, Тоня чекала дитину. Той пронизливий погляд свекрухи, коли вона дізналася в розмові між подружжям, як в серце голкою її слова, - »Що з першої ночі голова й очі!», мабуть запам`ятає на все життя. Чоловік дуже любив читати, особливо технічні журнали і літературу. Це успадкував від свекрухи та і днями й часом ночами, в маленькій кімнаті, при включеній настільній лампі читала в «запій» художню літературу та газети. В вересні місяці Віктор поїхав на сесію, винаймати квартиру на зиму не наважився, гадав, що й тут не погано. Пообіцяв Тоні, що навесні вже точно підуть жити окремо. Батьки Тоні прислали гроші, щоб вклали на будівництво приватного житла. Воно й нічого наче, свекруха якийсь час була задоволена, що є підмога. Та це було лише на кілька днів. Тільки Тоня залишалася один на один з свекрухою та розпочинала мову за гроші, весь час тільки й мови -«За мого сина треба золоті гори дати, а то не гроші, за них хати не купиш». Молоді ж планували жити окремо, по можливості складати гроші на житло, чи стати на роботі в чергу на квартиру. Звичайно Тоня дивувалася її поведінці, чи можна так поводитися, адже знала, що батьки давно пенсійного віку і до цього ніякої розмови про гроші не було. До того ж свекруха знала, що пенсію отримував лише батько, бо мама господарювала вдома, виховувала семеро дітей. Свекруха ж працювала на пів ставки, звичайно де ті гроші, щоб, щось допомогти на будівництво. Її дивна поведінка визивала здивування, в якійсь мірі розчарування, коли тільки одружилися й Тоня вийшла на роботу, свекруха наполягла взяли їй в кредит зимове пальто. Звичайно хто міг відказати, це ж його мама. Здивувалася й Тоня, коли в розмові з чоловіком дізналася, що через рік свекруха піде на пенсію, що їй самій буде важко, бо стажу всього п`ятнадцять років, тож на гарну пенсію нема чого розраховувати. Віктор не знав батька, свекруха все тримала в секреті, хто він. Тоня цим і не цікавилася, вона дивилася в ясні очі Віктора, кохала, довіряла йому, гадала все буде добре. В душі, під серцем, як сонячне тепло гріла надія, в них все вийде! Наче й притерлися жінки в домі, якби ж не була невістка чужа кістка. То не в те одяглася, то де ходила після роботи? Хоча продукти купувати більше приходилося Тоні, майже завжди, коли йшла з нічної зміни, треба було постояти в чергах. Все інше просто дрібниці; то приший ґудзика в халаті, ще одного, бо груди виставила, то вже не дівка, щоб коротке носити і все сердитий погляд і вслід слова - »От, нещастя, де ти взялася на його голову». Люди кажуть, коли в хаті менше людей то й менше клопоту, замороки, тоді й спокійніше живеться. Та життя продовжувалось. В кінці лютого Тоня народила дівчинку. Дякувати Богу все добре, хоча знала, що свекруха хотіла онука. Тоню з лікарні виписали в п`ятницю, Віктор радо поцілував дружину в щоку й сказав, - Ну ти молодець! Як добре, що не довго в лікарні була, я вже й сумував без тебе. Тоня тішилася, було приємно чути ці слова, але й трохи здивувалася, коли дізналася, що пошкодував п`ять карбованців на « таксі». Та чому так, з пологового можна було й на «таксі» добратися та вже, як є, думала Тоня, то дрібниці, їхали додому маршрутним автобусом. Коли переступили поріг до хати, Віктор радо сказав, - Ну, от ми і вдома. Мати сиділа за столом читала книгу, позирнувши, криво посміхнулася, ніякого вітання. Віктор з дитиною, не роздягаючись пішов в кімнату покласти доньку на ліжко. Тоня намагаючись швидко зняти одяг, сказала - Та ми автобуса чекали, їздять без графіка, як заманеться, тому й затрималися трохи.. Свекруха, дивлячись поверх окулярів, сказала, - Тож не принцеса, щоб тебе на «таксі» возили. Йди краще до дитини, тепер будеш замороку мати, але й про чоловіка дивися не забувай…. Та такого й ніколи не було, щоб Тоня забувала про чоловіка. Не лінувалася готувати їсти, варила перші страви, робила пельмені, вареники, смажила сирники, які він обожнював. В шафі завжди випрасувані сорочки й штани. Окрім того, готувала йому сюрприз, на день народження готувала подарунок, вже майже закінчила в`язати светра. Привітно проводжала чоловіка на роботу й радісно зустрічала його, цілуючи в щоку. Коли це було при свекрусі, вона різко, то блідніла, то червоніла, починала ходити по хаті, наче намагалася десь присісти. А іншим разом, коли сиділа за столом читала книжку, то стукала по столі пальцями, наче вибивала танець «чечітку» і сердито дивилася на Тоню. А було й таке, що, як обпечена зривалася зі стільця, починала, щось шукати в шафі, при цьому, щось бурчала про себе. Коли ж Віктор помічав її холодний погляд, вона тут же на мить мило посміхалася і опускала очі донизу, вдавала, що читає книгу. Інколи він помічав відношення матері до Тоні та їй не наважувався щось сказати, до дружини було посміхнеться й скаже -« Та не звертай уваги! Побурчить та й перестане…». Як ведеться в людей, так і Тоня знала, що треба в перший же день після лікарні викупати донечку. Вже закипіла вода, Тоня запарила траву « дідові воші». Їй вдома доводилося з мамою купати племінників, в корито підливала теплу воду і хлюпала її то на грудці, то на чоло дитині. Але вперше бути відповідальною за це самій було страшнувато, хвилювалася. Віктор же був єдиний син, він навіть не бачив, як купають малят. Йому довелося допомагати Тоні, бо тільки, як закипіла вода для купеля, свекруху, як вітром здуло з хати. Молоді здивувалися, коли та наче поспішала на роботу, швидко взулася в валянки, накинула пальто на плечі й сказала, -Я піду до сусідки, мені до неї треба…. В Тоні трусилися руки, як сповивала у воді в пелюшки донечку, намагалася заховати ті рученятка, а вона все тягнула їх догори. Добре, що народилася близько чотирьох кілограм, то, як кажуть хоч було за, що взяти. »Не святі горшки ліплять» - так і молоді, обоє усміхнені, задоволено дивилися на маленьке боже творіння, яке в кориті в воді від задоволення закривало оченята. Після купеля, розчервоніла донечка насмокталася материнського молока і вже солодко спала, коли прийшла свекруха. За цей час Тоня випрала пеленки і в алюмінієвому тазу винесла в коридор, щоб завтра зранку повісити надвір. Хоч їй було всього двадцять один рік та пам`ятала, що дитячі речі на ніч надвір вішати не можна. Чи то забобони, чи щось інше та робила так, як колись вдома робила її мама. Переступивши поріг, свекруха відкрила навстіж двері, - А пару напустили, хай провітриться. Віктор закрив штори на дверях в іншу кімнату та все ж сказав, - Я відразу кватирку відкрив і де та пара, ми ж купали в теплій воді. Підморгнув до дружини і кивнув рукою, тихо сказав, - Не звертай уваги! Все обійдеться. Звичайно нас четверо трохи затісно та навесні після сесії будемо винаймати квартиру. Наступного дня, хоч це й була субота Віктор йшов на роботу, на позапланову перевірку. Тоні молока, купленого напередодні, ще вистачало на пару днів, тож зранку не треба було бігти в магазин. Вже коли чоловік був в дверях гукнула, - Вікторе, візьми пеленки ті, що в тазу, вивісь на мотузку надвір, а то поки я ще вдягнуся тепліше, в халатику ж не піду. Він кивнув головою і вийшов. Свекруха в цей час наливала собі чай, покачуючи головою сказала, - О - хо - хо, молодь - молодь… А я свого чоловіка не заставляла вішати пелюшки, люди будуть сміятися, скажуть під підбори взяла чоловіка. Тоня промовчала, повернулася до доньки в кімнату, прасувала дитячі речі. Весь час, як пташка біля пташеняти, весело говорила до неї, коли вкладала спати, тихенько, щоб не заважати свекрусі, співала колискову. Час поспішав, після вихідного дня, чоловік пішов на роботу, свекруха ж пішла раніше за нього. Коли Тоня розпалила пічку, на столі помітила відкриту книжку і поруч два маленькі календарі. Здивуванню не було меж, коли побачила закреслені дні в обох календарях, закреслено сорок два тижні від їхнього весілля. Ледь всміхнулася, про себе, ну – ну і чого б це їй в голову прийшло лічити, що не вірить, що донька від Віктора?! Та довго думати за це не прийшлося. Свекруха прийшла з роботи, привіталася. Зняла пальто заглянувши в кімнату, де сиділа Тоня, годувала дитя, сказала, - Ну, що справляєшся з своїми обов`язками…Справляйся – справляйся, тільки не можу зрозуміти, чого в малої коси чорні - чорні, як смола, ми з сином світло русі і ти руса, а мала хоч і тіло біленьке та коси занадто чорні. Тоня не змогла зрозуміти до чого ця мова. Вона ледь-ледь посміхалася, дивлячись на маленьку сказала, - А ми звідки знаємо в кого ми вдалися, правда сонечко моє, напевно в родині є чорняві. Свекруха зміряла сердитим поглядом, наважилась щось сказати та Тоня відразу продовжила, - Моя мама чорнява, правда зараз сива, тож до бабусі вдалася наша Валюша. Пройшло два тижні. Часом донечка добре спала, а було вночі й капризувала. Звичайно свекруха чула це та двері заказати, щоб навісити в кімнату не дозволила. Коли маленька плакала тільки й чути було слова »От нещастя, коли це закінчиться». Тоня сама чекала цього, чекала весни, в надії, що підуть окремо жити. Через тиждень Віктор поїхав на сесію в Київ, тож Тоня залишилася знову з свекрухою. Їй було дуже важко зрозуміти її, чому наодинці за дрібниці чіплялася до неї. При синові ніяких нарікань, зовсім інше відношення, навіть онучку брала на руки та коли син тільки за поріг, то все їй не так. Боліла душа та знала свою роботу, зрозуміла, що допомоги від свекрухи годі й чекати. Вставала рано, палила пічку, готувала їсти. Часом і дров нарубаних не було, чомусь Віктор мало заготовить, то приходилося й самій рубати. А, ще були проблеми з молоком, в магазині люди завжди займали черги в шість - сім годин ранку, хоча магазин працював з восьмої години. А без молока ніяк, треба ж годувати доньку, значить треба самій пити молоко, чи то з чаєм, чи без нього. Добре, коли мала спить, швидко перебіжить займе чергу, а потім після восьмої ранку знов, як пташка летить, щоб швидко повернутися назад. Дехто з старих людей розумів, що залишала дитину саму, пропускав взяти без черги, бо треба було, ще з пів години постояти, а інколи приходилося сповивати доньку і йти з нею до магазину. Воно й незручно й холодно, хоч і початок березня та весною, ще й не пахло… Якось зранку Тоня займалася прибиранням в кімнаті, побачила на останній полиці етажерки поверх книг фотоальбом, з нього тирчало декілька фото. Хоча й часу було мало до приходу свекрухи з роботи та цікавість зробила своє діло. Вона роздивлялася старі, пошарпані фото. Для неї майже всі були незнайомі. Та одне фото нагадало слова свекрухи - в кого доня чорнява? На фото була свекруха, її одна сестра риженька, Тоня її бачила, якось в гості заходила. А інша жінка схожа до свекрухи і волосся в неї було чорне, як смола. Оце так - так, то в їхній родині теж є чорняві, що за підозри, дивувалася про себе. Пройшов лише тиждень, як Віктор поїхав на сесію, мав там бути п`ятнадцять днів. А Тоні здавалося, що пройшла вічність. Вона намагалася з дитиною не заважати свекрусі та тільки прийде з роботи, то відразу йшла гуляти надвір. Інколи свекруха лягала спати, а інколи включить радіо на всю гучність, слухала веселі пісні. Після обіду Тоня знову гуляла з малою на руках, сусідка тітка Феня, підбадьорювала її, мило посміхалася, інколи розпитувала про доню та розповідала про своє молоде життя з чоловіком Ігнатом. Обоє привітні, приємні люди. Вона низенька, повненька жінка, роками така, як і свекруха, він трохи старший, високий дядько, про таких кажуть - велетень. Тітка Феня інколи займала чергу в магазині для Тоні, як кажуть світ, не без добрих людей. Одного дня після обіду Тоня гуляла з малою надворі, вже майже темніло, в хвіртці гукнула жінка, в руках тримала велику чорну сумку, запитала, чи вдома свекруха. Вона пропустила її вперед, в коридор, сама віником змітала сніг, раптом почула в хаті дзявкання собаки. Ото дивина, поспішила зайти в хату. Тільки відкрила двері, як під ногами два песики почали гучно гавкати, навіть ричати. Жінка весело сказала, - Та це вони так полякають і все, не кусаються, не бійся. Тоня пішла в свою кімнату, займалася дитиною, песики побігли за нею, вже виляли хвостами. Вони швидко забралися на диван, обнюхували все, нишпорили по всіх кутках. Отакої! Тоня здивовано сіла на стілець, що ж це буде? Якось треба вхід загородити в кімнату, чи що? Такі спритні вже й на етажерці обнюхали все, так і до дитини в коляску з стільця можуть добратися. Вона чула веселий сміх двох жінок в кімнаті, майже не можна було розібрати про, що говорили, бо з радіо гучно линула весела музика. Тоня погодувала дитину, чекала коли стихне той гамір. Близько двадцятої години жінка прощалася з свекрухою, чула голоси, дякували одна одній. Ну нарешті хлопнули двері, в хаті стало тихо…. Здивуванню не було меж, коли Тоня, переступивши поріг, побачила песиків, ті мирно спали скрутившись клубочком один біля одного. Що можна хіба було, щось сказати, звичайно ні, господар – пан. Та Їй в голові не вкладалося, як це має бути в хаті, вони ж як нишпорки, по них видно було, бо, ще молоденькі. Хоча б до посуди в тумбочки не лазили та не дай Бог за стіл не лізли. Тоня помила посуду, що залишили після вечері жінки, до хати зайшла свекруха, - От і мені буде веселіше. Ти ж завтра будеш малу купати, то я зараз в тазу їх викупаю, щоб були чисті. Тоня з думками лягала спати… Вночі донечка проснулася їсти, песики відразу були під ногами, а згодом вже й поруч на дивані. Жах, думки, де той Віктор, чи він знав, що свекруха має взяти кімнатних песиків? З розмови між жінками, з тих слів, що вона ледь чула, зрозуміла, що свекруха їх давно замовила, ще перед Новим роком мали принести. Але ж так тісно, треба було йти винаймати квартиру, чи може він нічого не знав? Не вкладалося в голові. Хай би вже пішли окремо жити, тоді б вже взяла, чи хоча б весни дочекалася, тепла, адже й так тісно й маленька дитина в хаті. Оце так сюрприз! Щоб позбутися песиків, наважилася в дверях поставила два стільці і заклала валізами. За вікном густо падав сніг…. Оце так весна, треба йти розчистити сніг. Доня солодко спала, ну то й добре, подумала Тоня, але ж відразу нагадала за песиків. Щось дуже тихо, можливо свекруха їх залишила в коридорі, коли йшла на роботу. Швидко вдягнулася, прибрала на місце валізи й тихо, підкрадаючись, подивилася в кімнату, ледь не схватилася за голову. Рушники, що висіли на рукомийнику валялися на підлозі, тут же розлите молоко з собачої тарілки. На кухонному столі перевернуті чашки з під чаю, напевно свекруха залишила. Вона вже пішла на роботу, в її розстеленому ліжку спали песики. О, Боже, треба все прибрати, як метеор металася по кімнаті. Прийшлося в воді з пральним порошком і замочити рушники і скатертину зі столу, бо заварка чаю залишила чорні плями. Полегшено зітхнула, коли все прибрала й розпалила пічку. Песики час від часу відкривали очі, озираючись зівали і знову дрімали. Добре, що за молоком сьогодні непотрібно було йти, вскочила в чобітки, пішла розчистити стежки від снігу. Незабаром прийшла з роботи свекруха. Озирнулась по кімнаті, запитала, - А де поділась скатертина? Тоня щойно погодувала малу, тримаючи її на руках відповіла, - Так вона ж в плямах від чаю, на столі були перевернуті чашки, я замочила з порошком, нехай трохи від`їсть. І рушники всі були на підлозі, мокрі, в молоці…. Песики почувши розмову, зірвалися з ліжка, лащитися до свекрухи, нюшкувати. Вона цілуючи, весело до них, - Ах ви мої хороші, ах ви моя радість! Очманіти можна! Очі полізли на лоба, ну-ну, що буде далі? Повернулася йти в кімнату до себе, збиралася піти з малою надвір, їй услід свекруха, - Могла відразу й попрати, нащо було залишати, де поставила, що не бачу? Тоня кивнула рукою, - Так я спочатку в холодній воді виполоскала, а потім гарячою водою залила, в коридор винесла, зараз з малою погуляю, засне, тоді буду прати. Добре, хоч мороз невеличкий, можна з малою й годину погуляти надворі, щоб не повертатися в хату. Як це все витримати, хай би швидше минав час. До приїзду Віктора залишався тиждень. Два дні поспіль, зранку на Тоню чекала та сама картина в кімнаті. Правда, на столі не було скатертини, лежали газети. І по кімнаті шматки розірваних газет. В кутку, біля рукомийника дуже смерділо, виднілися сліди сечі. Ой, яка гидота, можливо треба було в коридорі пісок чи, що поставити. Прийде свекруха, треба запитати, як краще зробити. Вона мила підлогу, котилися сльози. Перед нею бігали песики, заважали, хотіли гратися, напевно, ще й чули запах молока, бо попискували, підстрибували, заглядали в очі. Їй було і їх шкода, а себе й дитину, ще більше. Добре, що додумалася закриватися на ніч, бо вже б напевно і соску з коляски забрали. Як по молоко йти, адже лізуть геть, аж на стільці, а потім і на стіл, і на підвіконня. Наступного дня, вона закрила песиків в коридорі, коли йшла по молоко, свекруха прийшла пізніше. Тоня була задоволена, що все обійшлося, боялася, що як дізнається не знати, що буде. Вже трохи знала свекруху, тому не наважилася й нічого сказати, нащо ці сварки? Віктора немає, все рівно без нього вона нічого не вирішить. Два дні в хаті галас, дзявкання песиків, це так свекруха їх готувала до життя, як вона сказала. Дала їм ім`я - Міккі і Нік. Дразнила їх, тицяла в писок свої ноги, ті хапали за носки, тягнули до себе, коли свекруха забирала, дзявкали. Вже й книжок майже не читала, хіба, що під музику з радіо, їх вчила служити, щоб становилися на задні лапи. Тоді була субота, коли вона побачила той сон… Вночі три рази просиналася доня, чому плакала й не знати, можливо настрій передався з материнським молоком. В душу засіла тревога, хоча б не захворіла. Сльози котились, тремтячою рукою легенько струшувала їх, щоб не попали на чоло дитині. Ще трішки, вмовляла себе, ось понеділок і вже приїде тато, можливо тоді закінчиться цей кошмар в хаті. Нехай і не весна та треба терміново йти винаймати квартиру. Ці песики її дістали, вони скрізь лазили, все діставали, тягнули на підлогу, вилізши на стілець, лискали стіл, визивали огиду, неприязнь до себе. Нагодувавши дитину, приспала її, сумно кинувши погляд до вікна, поспішала в магазин за молоком. Вона вчора, як надворі гуляла з малою, продавщиці банку занесла для молока. Бо останнім часом, привозили всього один бідон молока, не всім бажаючим діставалось, люди кричали, сварилися в черзі. Біля ліжка на стільчику стояла включена настільна лампа, свекруха вже не спала, лежачи читала книгу, поруч дрімали песики. Тоня привіталася й сказала сказала, - Валя заснула, я перейду в магазин за молоком, вчора банку залишила продавщиці, там Світлана чергує, обіцяла мені залишити, щоб в черзі не стояла. Вона кивнула головою, відповіла, - Тільки не вештайся більше ніде, як проснеться, що я з нею буду робити? Холодний вітер, вдарив в обличчя, коли вийшла надвір. Вгамовувала неприємні думки, вмовляла себе, щоб не плакати, бо ж пропаде молоко в грудях, цього ж неможна допустити. Хвилина - дві, почав падати густий сніг, сильнішав, зривався, кружляв вітер, ніс з заходу темно - сіру хмару, напевно хурделиця буде, треба йти швидше. Біля магазину людно, хто з бідончиками, хто з банками. Черга велика, розмови, що пізно привезли молоко і тільки один бідон. Розчарування охватило душу, як пробитися до прилавка? Треба забрати банку з молоком та чи Світлана вже встигла його налити в банку? Треба швидко, бо ж бурчатиме свекруха, наче знала, що багато людей буде, попереджала, щоб недовго ходила. Хай би песиків не було, то не так би хвилювалася, ще до дитини в кімнату полізуть. Дякувати Богу і Світлані, що побачила її в дверях і кивнула рукою, - Тоню! Зачекай трохи, я зараз… В черзі гомоніли, в основному люди похилого віку, кожен намагався швидше підійти до прилавка. Хвилин десять прийшлося Тоні зачекати, коли нарешті їй передали банку з молоком. Світлана привітно посміхнулася, - Гроші потім віддаси. А потім до покупців, - А ви не кричіть, в неї дитина маленька, тому й даю в першу чергу. Потепліло на душі, заясніли радістю очі, добре, що в Світлани є малі діти, все розуміє. Вона з піднесеним настроєм поверталася додому, все ж швидко справилася. Та коли відкрила двері в коридор, ледь не вирвала. Прямо під ногами собаче лайно і не одна купка, а кілька, в ньому копошилося щось біле. Вискочила надвір, стиснуло в горлі. О Боже! В хаті мала дитина, а тут таке! Здавило в скронях, душа хотіла кричати, вити, як вовчиця, щоб захистити своє дитя від цього. Зняла хустину, витирала піт, де взявся і не знала. Та, як свекрусі сказати? Чи вона не бачила? Адже випускала песиків сюди, їх тут немає, значить забрала в хату…. Від хвилювання тремтіли руки, ледь не упустила банку з молоком. О Боже, дай мені сили стерпіти все це, дай сили угамувати цей біль, дочекатися чоловіка. Переступила поріг в хату, песики під ногами з тарілки пили молоко. Свекруха за столом читала книгу. - Мала спить? - тремтячим голосом запитала. Свекруха дивилась поверх окулярів, - Щось там пару раз кевкнула, напевно не спить, я не дивилася, тож не плаче. - Той добре, - тихо відповіла, хотіла зняти пальто. Свекруха кивнула рукою - Там прибереш, в коридорі, я постелила їм газету, а вони, паршуки такі, скрізь наклали. І підмети сніг біля дверей, до мене подружка обіцяла прийти. Поки свекруха говорила, трохи заспокоїлася, відповіла, - Заплаче мала, погукаєте мене. Після обіду Тоня не наважилася йти надвір з малою, хоч снігу вже не було та розгулявся холодний вітер, в грубі, аж свистіло, завивало. Хоч на душі було гидко та зварила бараболі, збиралася пообідати. З тарілкою направилася йти в кімнату до доньки. Та її зупинила свекруха, тримаючи на руках песиків, посміхаючись, ледь не цілуючи їх сказала, - Чого тікаєш, що тут не можна поїсти… Тоню кинуло в піт, ледь стримувала сльози, - Мамо, ви бачили, що в коридорі? Я боюся, це ж заразне, - Тю , - засміялася свекруха і продовжила, - Таке в кожної людини є, ти думаєш, що ти свята, одна така чистьоха? Ні, не втримала сліз, голос прихрип, сказала, - Я боюся за дитину, вона ж зовсім маленька, вони скрізь все лискають, кидають на підлогу рушники і ті, що витираємо посуд. - Ну й, що?! Нічого не буде твоїй дитині, подумаєш принцеса. По тілу холод, хотілося виплеснути все, що накипіло на душі, не витримала запропонувала, - Може б в коридорі їх тримати, там же не настільки холодно, в ящик постелити якісь лахи… І не хотіла говорити та наче вирвалося, - Чи вам малої зовсім не шкода? Свекруха посміхнулася, демонстративно обійняла руками песиків, тулила до обличчя, весело сказала, - А, що мені твоя дитина? Я песиків люблю, не збираюся тобі поступатися. Куди хочеш, туди і йди, хоч зараз! Тебе тут тримати ніхто не буде. І я тебе сюди не звала… Моя хата, що хочу, те й роблю. Чи не в мене виріс син, за якого треба золоті гори дати? Нічого, виріс! І до речі теж була собачка в хаті, а в неї бачте, донька принцеса…. Душило в горлі, немає слів… Змовчала, йшла в кімнату, раптово відчула холод, на тілі виступили сироти. Яке там їдло, поклала тарілку на підвіконня. Єдиний син і одна онучка, і ось так! Раптом пригадала, одного разу в розмові чоловік проговорився, що три рази був у притулку. Вона бачила, як він тоді змінився на обличчі, тож не наважилася запитати, як це сталося і чому? По ньому бачила, що пригадувати минуле життя, йому спричиняло біль. Така любов материнська? Невже не бачить, що він коли дивиться на неї, то щастям сяють очі? Невже не бачить, що одне одного варте? О, Господи, невже то ревність? Ковтала сльози, то правда, слів не підібрати… О Боже, дай терпіння, думками вмовляла себе. Той сон не віщій, ні! Треба терпіння мати, , тож не піду кудись з дитиною на руках, в таку погоду і куди йти? Йти до сусідів соромно… Змиритись і змовчати треба, дочекатися чоловіка. А потім, як найшвидше тікати звідси, чого було тягнути, все зачекай та й зачекай, їй самій буде важко матеріально. Та краще хай допомагає грішми, тільки б окремо жити. Треба терміново шукати квартиру в оренду. Тоня годувала доньку, її маленькі оченята, як сонячні промінчики, гріли їй душу, пробуджували надію, що має бути все добре. А за вікном знову розгулявся вітер, час від часу бив в шибку, підкидав у скло пухкий сніг. Вона ховала в ньому свій біль і сум, і водночас згадувала мамині слова. Як наче в воду дивилася мама, звідки знала, що важко жити на чужині, далеко від рідної домівки, від родини…. В прозі реальні події 1974р.

ID: 823925
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.02.2019 10:10:27
© дата внесення змiн: 03.02.2019 10:41:10
автор: Ніна Незламна

Мені подобається 17 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали: НАДЕЖДА М., Ніна-Марія, dashavsky, Ганна Верес, Олеся Лісова, Світлая (Світлана Пирогова), Лилея, Капелька, Valentyna_S, Катерина Собова, Маг Грінчук
Прочитаний усіма відвідувачами (69)
В тому числі авторами сайту (37) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 5.00
Додати коментар можна тільки після реєстрації
Зареєструватися може будь-який відвідувач сайта.
Сторінки (2):  назад [ 1 ] [ 2 ] вперед




КОМЕНТАРІ

JuliaN, 18.02.2019 - 11:55
12 дуже сподобався твір. 43 16 give_rose
 
Ніна Незламна відповів на коментар JuliaN, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! give_rose 21 22 22
 
Zoja, 16.02.2019 - 14:04
Дуже цікаво написано. Відносини свекрухи і невістки... реалії життя, прочитала на одному подиху. Ніночко! Ви Майстер слова!
Як прози, так і віршованих рядків! 12 12 12 12 16 give_rose
 
Ніна Незламна відповів на коментар Zoja, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! give_rose 21 22 22
 
dashavsky, 14.02.2019 - 15:18
12 021 flo26 friends
 
Ніна Незламна відповів на коментар dashavsky, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! give_rose 21 22 22
 
Маг Грінчук, 13.02.2019 - 23:06
12 16 give_rose hi
 
Ніна Незламна відповів на коментар Маг Грінчук, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! give_rose 21 22 22
 
ТАИСИЯ, 12.02.2019 - 17:38
Для женщин современных это - кошмарная повесть!!!
Сколько терпения требуется молодой Маме???
Мой вывод..."нет повести печальнее на свете...
А у свекрухи- роль яркая и характерная!
Ниночка! ВЫ - драматург! Но трудновато осилить Ваши длиннющие истории! Сокращайте! Успехов! hi
 
Ніна Незламна відповів на коментар ТАИСИЯ, 01.01.1970 - 03:00
СПАСИБО!.Разве возможно выбросить из сердца и из души,что давно печёт в груди...И выплеснуть хочется на белый лист всё то,возможно ,чтобы уж ушло насовсем,забыть.зная,что сделать это тяжело,в надежде,что всё же возможно...
И хочется( из песни) выбросить слова и сделать это покороче,увы,не выходит это иногда,думаю,кое кто будет против biggrin
Я обещаю следующая проза будет короче,это точно,я знаю biggrin Успехов Вам,дорогая! И хорошего настроения!!! give_rose 21 22 22
 
Ольга Калина, 12.02.2019 - 14:11
12 12 12 Нагадали мені моє... Я колись також жила в невістках на чужині.. give_rose
 
Ніна Незламна відповів на коментар Ольга Калина, 01.01.1970 - 03:00
Дякую,Олічко! Рада Вам.Я Вас зрозуміла,як і Ви мене... give_rose 21 22 22
 
Ніна-Марія, 11.02.2019 - 20:03
Ніночко, читаючи, серце розривається... Але ж такі історії трапляються в житті. Не дай Боже такої свекрухи... 12 12 12 17 21 22 22 flo12 flo31 flo36
 
Ніна Незламна відповів на коментар Ніна-Марія, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! Аби хто знав ,де й коли впаде,де той павук мереживо спряде... А чи то певно дорога терниста у житті,де не ростуть волошки в житі...
give_rose 21 22 22
 
Шон Маклех, 11.02.2019 - 17:22
Дуже цікавий твір! give_rose
 
Ніна Незламна відповів на коментар Шон Маклех, 01.01.1970 - 03:00
Щиро вдячна Вам! give_rose 21 22 22
 
12 12 12
 
Ніна Незламна відповів на коментар Володимир Олійник, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! give_rose 21 22 22
 
Міла Перлина, 10.02.2019 - 14:18
Важко жити на чужині 12 12 чудово розкрита тема 12 защеміло flo06
 
Ніна Незламна відповів на коментар Міла Перлина, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! give_rose 21 22 22
 
Любов Іванова, 09.02.2019 - 12:32
Просто розривається серце від такої життєвої історії.... cry apple flo26 flirt
 
Ніна Незламна відповів на коментар Любов Іванова, 01.01.1970 - 03:00
Дякую,Любочко..На жаль ...Таким часом є життя, хоч й час пройшов, лишив рану,тривогу в думках...
give_rose 21 22 22
 
Капелька, 07.02.2019 - 22:15
12 І важка і повчальна історія життя!Важко жити на чужині, далеко від рідної домівки, від родини…. 16 16 21 22 22 flo17
 
Ніна Незламна відповів на коментар Капелька, 01.01.1970 - 03:00
Щиро дякую! Життя у всіх різне, напевно про кожного можна написати книгу. Я рада,що мені вдається донести до читача удачі і розчарування героїв моїх творів. give_rose 21 22 22
 
YarSlav 2018, 07.02.2019 - 18:19
21 19 12 23 hi fright apple give_rose
 
Ніна Незламна відповів на коментар YarSlav 2018, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! give_rose 21 22 22
 
Олеся Лісова, 07.02.2019 - 17:14
12 12 12 Ніночко,наче мене в молодість вернули,бо я в невістках жила дуже довго.Гарно написали. flo31 flo32 heart flo21
 
Ніна Незламна відповів на коментар Олеся Лісова, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую!.Гадаю кращими були відносини. Не з болем будете згадувати... Та це ж квіточки...Про ягоди й писати нема бажання...
Успіхів Вам! give_rose 21 22 22
 
Ірин Ка, 06.02.2019 - 21:29
Цікаво і легко написано про складне і важке...
12 12 12 16
 
Ніна Незламна відповів на коментар Ірин Ка, 01.01.1970 - 03:00
Щиро вдячна Вам!Рада,що завітали. Всього найкращого Вам! give_rose 21 22 22
 

Сторінки (2):  назад [ 1 ] [ 2 ] вперед
Нові твори