Темна нічка тече по кварталах,
За вікном - шорхотіння сльоти,
Хтось живе у холодних підвалах,
І вдивляється в тінь самоти...
Бачить постіль тепленьку і чисту,
Коли спить біля свого вогня...
Чимчикує, мов привид по місту,
Розчиняючись в променях дня.
Їдким смородом тхне від кофтини,
Шмурдяком пахнуть руки й вуста,
Мов приховані світу частини,
Мов незримі на мапі міста...
Дикий вітер б'є в раму віконну,
І здіймає в повітря сміття,
Хтось в підвалі повісив ікону,
Тихо молиться їй все життя.
Розлетілось сміття по кварталах,
Стогнуть траси під шепіт сльоти,
Хтось живе, мов примара в підвалах,
Ставши тінню в руках самоти...
***
дуже зворушливо. Нам здається, що такі люди самотні й несчастні але, коли пропонуєш їм щось змінити у житті, не кожен здатен це прийняти,краще лишатись таким,як є.На жаль.
Так, вони просто вже звикають до вулиць, до такого образу життя, і інакшого вже не хочуть...хоча гадаю, десь глибоко в душі про це мріють більш за все... Дякую вам Щиросердно!!!
Сумно((((((і помічаємо ми їх не завжди((((((лишень торкаємось їх серця, читаючи вірші.... хоч по-людськи по крихті щось й дамо та все одно в підвалі до іконочки прийде молитись знов....(((( глибоко
дуже зворушливо. 
Нам здається, що такі люди самотні й несчастні але, коли пропонуєш їм щось змінити у житті, не кожен здатен це прийняти,краще лишатись таким,як є.На жаль. 
