Ти дозволь щось тобі розказати,
Може вперше, а може і ні...
Потаємне в тобі заховати,
Що і досі жевріє в мені...
Я залишу свічу, щоб не спати,
Бо вже сонце за обрій зайшло,
І чорнилом продовжу писати,
Про минуле, що тінню пройшло.
Як водою несло аж до Кріту,
Про людей, що навпроти живуть,
Як я вийшла на власну орбіту,
Про ромашки, що в полі цвітуть.
Як прокинулась зранку вулканом,
І пролилась дощем восени,
Як я грішною дамою стала,
І проникла до когось у сни...
Як під небом лежала до ранку,
Про картину на білій стіні,
Як під вечір старенька фіранка,
Колихалася вся в бурштині.
Про газети, що жовтими стали,
І засохлий пиріг на столі,
Про сирі і обдерті квартали,
І зимові малюнки на склі.
Як читала на лавочці книжку,
Годувала з долоні птахів,
Як лежала у теплому ліжку,
Рахувала сліди літаків.
Наче заново все виринає,
І крізь тіло у небо летить...
На папір нове слово лягає,
І спокійно свіча мерехтить...
Я за сльози і біль тихо каюсь,
За мовчання і холод очей,
Від минулого не відрікаюсь,
Це мій власний, життєвий трофей.
Ти дозволь щось тобі розказати,
І зустрітись на розі буття,
Щоб сторінки усі розкидати,
І піти у нове майбуття.
***
Я за сльози і біль тихо каюсь,
За мовчання і холод очей,
Від минулого не відрікаюсь,
Це мій власний, життєвий трофей. У кожного своє...це правда. Дуже гарно!
