Мерехтить тривожно вогник на вікні,
Жовтий воск немов сльозина на свічі.
Знову згадуємо трагічні ночі – дні
Як щодня вмирало люду тисячі.
Українські гречкосії – трударі,
Нескоримі, волелюбні, як птахи!
З діда - прадіда жили на цій землі,
І текли пшеничні ріки в них з руки.
В тридцять другому був щедрим урожай,
Жнивували і не відали про те…
Зовсім скоро стане пеклом тихий рай,
Смерть голодну вождь червоних їм веде!
То не грім гримить, обози гуркотять,
Комісари привезли з собою мор.
Розчавити непокірних і зламать!
Все до крихти вигрібали із комор.
Плач жінок , дітей наляканих малих,
Хижо шкіриться в обличчя ситий кат.
Пісня змовкла на селі, і сміх затих…
Почорніли небеса від болю – втрат…
Вбиті голодом цинічно скільки їх?!
Пам'ять болісна, трагічні сторінки….
Московитів – хижаків правічний гріх,
Ми немаєм забувать, щоб далі йти…
Ми не можемо забути хто цей звір,
Кров мільйонів збайдужілих непростить,
Так прийшов до нас на землю «руський мір»,
Щоб колись оте, почате довершить…
Ну а ми на заклання бездумно йдем,
Більшість з нас не українці, а хохли…
І німіє у душі прадавній щем,
Що нам треба, щоб прокинутись змогли?!
